Житомирянин Олександр Пятаєв понад 15 років ходить у гори — самостійно або з дітьми з інтернату. У перерві між походами розвиває благодійний фонд "Кульбабка", який допомагає дітям у складних життєвих обставинах. В інтерв'ю Суспільному він розповів про першу мандрівку, зустрічі з ведмедями, нові підходи до спорядження і мрію пройти 5 тисяч кілометрів гірських маршрутів у США.
Чим ви займаєтеся, окрім мандрівок?
Зараз ми з дружиною маємо благодійний фонд "Кульбабка". Він почав працювати з початком повномасштабної війни. Ми допомагаємо дітям у складних життєвих обставинах. Насправді, ідея фонду виникла давно. Ми цим займалися ще з 2005 року, але не в такому масштабі, як зараз. А в часи війни з’явилося багато фінансування — особливо на соціальні проєкти, не військові. Ми "застрибнули в останній вагон", коли міжнародні фонди не фінансували армію, а шукали гуманітарні ініціативи. Так і з’явилася офіційна "Кульбабка". Фінансування, звісно, багато змінило — хоча не вирішує всього.
А коли ви відкрили для себе гори?
Уперше я побачив гори у 1999 році — ми були в Польщі, в Закопаному, на похороні. Тоді побачив гори здалеку, і щось у мені "дригнуло". А через пів року ми знову поїхали туди — тоді вже виходили в гори, ходили вдень. І я просто… офігів. Це не можна описати словами. Коли згадую, аж сльози на очах. Це краса, яку ти не можеш передати — тільки відчути.
Пам’ятаєте свою першу мандрівку в гори?
Так, звісно. Вона була вже в Україні. Я ходжу в соло-походи, і перший мій такий похід був теж самостійним. Тоді ще не було хорошого інтернету, у мене був рюкзак — 37 кілограмів, це дуже багато. Зараз я йду в похід із базовою вагою спорядження півтора кілограма, а тоді кухня, наприклад, важила 4,5 кілограма, а тепер — 52 грами. Перша мандрівка була в 2007 році. Я йшов Чорногірським хребтом — найвищі вершини України, дуже мальовниче місце. Це було круто. Хоч і страшно — бо не мав досвіду. Але дуже хотілося.
Ще з 2005–2006 років ми їздили з дітьми в Карпати. Моя дружина працює в інтернаті для глухих дітей, ми організовували походи — влітку й узимку. Я сам складав маршрути, тоді ще не було GPS. Тільки карти й компаси. Ці діти допомагали мені стати досвідченішим провідником.
Ви багато років ходите в гори. Що вас змушує повертатися туди знову і знову?
Я кажу — це як перший раз. Це не можна пояснити. Просто хочеться. Після початку повномасштабного вторгнення я думав, що більше не зможу ходити. Але ні, відновилися.
Який похід для вас був найемоційнішим?
Румунія. Я пройшов її майже всю. Це був дуже інтенсивний маршрут — 1060 кілометрів за 21 день. Дуже важко і дуже насичено. Там було все: ведмеді, гори, сніг, дощ, річки, каміння, навіть скелелазіння. Я тоді скинув 15 кілограмів. Йшов частиною маршруту "Арка Карпат" — це гірська дуга, що проходить через Словаччину, Польщу, Україну, Румунію до сербського кордону. Я почав із Братислави, дійшов до румунсько-сербського кордону. В Румунії особливо важко — там немає чіткого маршруту. Ти сам прокладаєш свій шлях. І це може бути небезпечно. Я, наприклад, потрапив у складну ділянку — майже добу не міг вийти, вийшов увесь подряпаний, в крові.
Чи зустрічалися з дикими тваринами?
О, з ведмедями — з десяток разів. До речі, вперше я побачив ведмедя колись в Карпатах. У Румунії їх близько семи тисяч, для порівняння — в Україні десь 350. А ще — собаки, що охороняють отари овець. Їх може бути по 20–30 на стаді, і всі кидаються до тебе. Зустріч з ведмедем — це окрема історія. Є теорія: маєш шуміти, щоб ведмідь тебе почув і відійшов. Але воно так не працює. Коли бачиш ведмедя, який тебе ще не помітив, у тебе нема бажання шуміти — просто тихо відходиш. Були випадки, що вони тебе бачили і дійсно просто відходили. Але цей стук серця. Один раз ведмідь ішов за мною. У Румунії живуть чорні ведмеді — вони менші за бурих, але все одно це ведмеді. Я дивлюся — встав на задні лапи, десь за сорок метрів від мене. Мені тоді пощастило: я щойно вийшов на хребет, і ліс був зовсім поруч. Пройшов метрів сто, а він іде за мною. Я зайшов у зону лісу — і просто побіг униз, на полонину. Почав спускатися — і чую рев. Один — зверху, другий — знизу. Я був страшенно виснажений після доби в горах, просто розклав тент і заснув. А вранці прокинувся, зібрався й пішов далі. Потім дізнався, то був вересень, і знизу ричав не ведмідь, а лось — у них якраз був шлюбний період. А лосів там неймовірно багато, і вони теж можуть бути небезпечними.
Який хребет у Румунії вас найбільше вразив?
П’ятра Краулуй. Він майже вертикальний. Це не для початківців. Для скелелазів — звичайна справа, а для мене — справжній виклик. Потрібно було лізти, чіпляючись руками й ногами. У Румунії був складний похід. За 20 днів я, мабуть, скинув кілограмів п’ятнадцять. Було і морозно, і сніг, і вітер. Але це — найемоційніший мій похід.
Скільки країн ви пройшли в горах?
Насправді небагато: Польща, Чехія, Словаччина, Україна, Румунія, Болгарія.
Підраховували, скільки кілометрів пройшли загалом?
У деякі роки рахував. Наприклад, у рік, коли була Румунія, — пройшов чотири тисячі кілометрів за рік.
Що для вас найважче і що найприємніше в горах?
Це змінюється з роками. Колись було цікаво в Румунії. Зараз напрямки в туризмі цікавлять. Вони є різні: класика — коли рюкзак важить, наприклад, 37 кілограмів, а є легкохідний підхід. А вже сам легкохід ділиться далі — залежно від того, скільки важить твій рюкзак. Перші походи були з великим рюкзаком — і перший, і другий. А потім я травмував коліно — і вирішив, що більше не зможу так ходити. Якось я йшов взимку та залишився в колибі на румунському кордоні, дуже втомлений. І раптом приходить хлопець із дуже маленьким рюкзаком. І я зрозумів: можна ж інакше. Так відкрив для себе легкохідний туризм. Тепер мені цікаво вивчати, як пройти той самий маршрут — легше, швидше, ефективніше. Це теж виклик. І я дуже кайфую від того, що у мене нічого нема, майже нічого нема, якесь мінімальне спорядження. Кілька років тому мені зробили операцію на коліні — тоді всі результати сильно впали. Але інтерес до походів не зник. Наприклад, у тій же Румунії я проходив у середньому по 50 кілометрів на день. Бували дні з 30 кілометрами, а були й такі, коли виходило по 70. Найбільше пройшов — 85 кілометрів за день. Так, трейлрайнери можуть сказати: "І що тут такого?". Але для мене це було важливо — відчути, що ти на межі. На фізичній межі. Мене також завжди цікавила вага спорядження. Колись мій рюкзак важив 3,5 кілограма — і я просто не розумів, як зробити легше. Але зараз він важить 1,5. І це ще не межа — я надіюся, що зможу ще легше. У мене є мрія — поїхати в Штати і пройти один із найбільших маршрутів, близько п’яти тисяч кілометрів. Сподіваюся, колись це вдасться. Можливо, я зберу ідеальний комплект спорядження — не тільки легкий, але й справді класний. І поїду. Побачимо.
Як ви готуєтеся до походу в гори — і фізично, і морально?
Фізично — зараз ніяк. Бо зараз немає довгих походів. Мені хочеться проходити довгі дистанції — кілька тисяч кілометрів. А в межах України, чесно кажучи, це не має великого сенсу. Накручувати кілометри просто так — нецікаво. Тож зараз походи — радше підготовчі. Такі, я би сказав, щось на кшталт тренувальних перед чимось більшим. Наприклад, тиждень тому ми повернулися з походу — вдвох йшли, шість днів загалом, і шість днів поспіль ішов дощ. Ми йшли по річках — це було дуже круто.
А які речі ви завжди берете з собою в похід, окрім базового спорядження? Що є таким незмінним у вашому наплічнику?
У мене в наплічнику — лише те, чим я дійсно користуюся. Наприклад, обов’язково маю з собою набір для сну. Це гермомішок, який не промокає, легкий пуховий спальник і змінний одяг. Мені важливо мати змогу переодягнутися на ніч, щоб зігрітися, особливо коли холодно. Якщо я знаю, що буде дощ — беру відповідне спорядження. Усе, що я беру з собою, я використовую. Немає жодної речі, яка просто лежить про всяк випадок. Якщо я не користуюсь чимось у поході — я це просто не беру наступного разу. Щодо базового спорядження — це те, що безпосередньо знаходиться в рюкзаку. Наприклад, куртка. Якщо вона лежить у рюкзаку, вона враховується у вагу спорядження. Але якщо я, як цього разу, шість днів ішов під дощем і постійно був у куртці — вона не входить до "базової ваги", бо не лежить у рюкзаку. Їжа теж не входить до базового спорядження, бо це витратний матеріал. Залежно від маршруту — чи це 40, чи 50 кілометрів — кожні два дні ви проходите повз якесь село. А якщо йдете 50–60 км на день — то майже щодня можна зайти в населений пункт, докупити щось. Проходиш один хребет — і перед наступним уже є село, де можна поповнити запаси.
Олександре, що ви б порадили тим, хто йде в гори вперше? Яких помилок найчастіше припускаються новачки?
Помилки будуть у будь-якому випадку. Без них ніяк. Це частина шляху. Я завжди кажу: не намагайтеся перескочити етапи. Досвід має бути особистим. Спочатку один наплічник, потім інший. Треба все відчути на собі. У мене є YouTube-канал, присвячений легкохідству. Хоч зараз він більше про ультралайт. Раніше легкохід вважався тим, у кого базова вага спорядження — до 10 кг. Зараз межі змістилися, спорядження полегшало. Тепер є ультралайт, екстрим-ультралайт — наприклад, мій тент важить усього 102 грами. Його ширина — 1,4 метра, довжина — приблизно 2,8 метрів. Це надлегкий матеріал, який коштує чимало. Так от, на каналі до мене часто звертаються з проханням допомогти зібрати найлегший рюкзак. Кажуть: "Гроші — не проблема". Але насправді, це недешево. Наприклад, пуховий спальник вагою 300 грамів може коштувати до 500 доларів. Але навіть найдорожче спорядження не гарантує, що вам буде комфортно. Був один випадок: зібрали хлопцеві рюкзак — такий самий, як у мене. Вийшли з ним у похід. А на першій же ночівлі він сильно злякався, бо не було звичного намету — лише тент. Тобто, шматок тканини, який натягується замість намету. Страх — це нормально. Особливо вперше. Колись я сам у перший похід взяв два газові балони по 400 г. Тепер беру один — 100 г, і цього вистачає на 10 днів. Але тоді я теж боявся, що чогось не вистачить. Це природно. Я водив у походи дітей — 12–13 років. До повномасштабного вторгнення ми організовували такі походи часто, іноді по два тижні. Я давав дітям своє спорядження, їхні рюкзаки важили по сім кілограмів. Це все одно важко, але вони не мають стереотипів. Їм однаково — в наметі вони сплять чи під тентом. А дорослі — бояться. Був випадок, коли я ніс не тільки свій рюкзак, а й ще один — людина просто не змогла йти. Після того я вирішив — більше дорослих у такі походи не беру. Маршрути ми завжди продумуємо ретельно. Це не обов’язково 50 кілометрів на день. Може бути й 4, і 5, і 6 кілометрів — залежно від рельєфу, набору висоти, складу групи. Я, наприклад, коли йду сам, орієнтуюсь не на відстань, а на висоту, яку маю подолати за день. З дітьми в одному з походів ми пройшли 150 кілометрів за 12 днів. І це було круто. А емоції — це взагалі окрема історія. Вони проходять етапи: перший день — захват, другий — вже не так весело, третій — сварки, четвертий — відновлення, п’ятий — всі друзі, і потім — дуже круто.
Яку б пораду ви дали собі, якби тільки починали цей шлях?
Бути спокійнішим. Бо я дуже емоційний трішки. Але зараз розумію, що все, що сталося, — цінний досвід. Я б нічого не хотів змінювати. Страх завжди є. Ті, хто ходить раз на рік, завжди боятимуться. Але якщо регулярно виїжджати з ночівлею, навіть просто в ліс — страх зникає. З досвідом ти вже не боїшся нічних звуків, знаєш, що змії під тент не лізуть, а в горах немає комарів, тільки мошка — і та зникає після десятої вечора.
Ви розповідали, що мрієте пройти маршрут у США. Це вершина вашої мрії?
Таких маршрутів багато. Є так звана "Велика корона" Triple Crown — три ультрадовгі маршрути: Pacific Crest Trail, Appalachian Trail та ще один, третій — не згадаю зараз назву. Кожен із них має протяжність близько 4,5–5 тисяч кілометрів. Я готуюсь, мрію, але поки що це складно реалізувати. І через кошти — потрібно десь 8–9 тисяч доларів. І через вік — мені вже 45. Тут немає героїзму — лише практика, логістика і планування.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp
