Борис Харченко та Людмила Рожківська з селища Турбів на Вінниччині стали патронатними вихователями у жовтні 2024 року. Відтоді їхня родина прийняла десятьох дітей із п'яти сімейних груп. Нині під патронатом подружжя перебувають троє дітей — двоє семирічних та однорічна дитина. Власних дітей у подружжя четверо.
Про досвід патронатного виховання Борис Харченко та Людмила Рожківська розповіли в ефірі Українського Радіо Вінниця.
Захід організували у межах проєкту «ПОВЕРНЕННЯ: Україна – родина – дім». Його організатори — міжнародна благодійна організація «Партнерство "Кожній дитині" спільно з Вінницькою обласною військовою адміністрацією.
Побачили сюжет про патронатну родину і вирішили спробувати
Патронат — це тимчасовий сімейний догляд за дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах і певний час не можуть жити зі своїми біологічними батьками. Патронатні вихователі на цей період забезпечують догляд, виховання, розвиток та захист дитини.
За словами Людмили Рожківської та Бориса Харченка, рішення стати патронатними вихователями вони ухвалили після того, як у квітні 2024 року побачили репортаж про новостворену патронатну сім'ю. Після цього пройшли навчання, а 15 жовтня 2024 року офіційно стали патронатною родиною.
«Це рішення прийшло з глибокого бажання допомогти дітям, які перебувають у складних життєвих обставинах, дати їм можливість відчути тепло родини. Наші діти підтримали це рішення. У нас четверо власних дітей, троє неповнолітніх зараз живуть із нами. Вони одразу сказали: «Ми будемо мати нових друзів». Це ще більше спонукало нас до патронату«, — розповіла Людмила Рожківська.
За їхніми словами, такий досвід впливає і на їхніх дітей: вони вчаться співпереживати, допомагати та брати на себе відповідальність. Старший із неповнолітніх синів подружжя, якому 15 років, уже говорить, що в майбутньому також хотів би стати патронатним вихователем.
«Дитина приходить «їжачком», а потім розкривається»
Коли до родини приїжджає нова дитина, власні діти Бориса та Людмили заздалегідь готуються до зустрічі: домовляються, хто покаже кімнату, хто — іграшки та хто першим познайомиться з новим членом родини.
«Це відбувається з першої хвилини, коли дитина переступає наш поріг. Наші діти вже чекають, знають, що зараз приїде хлопчик чи дівчинка. Кожен уже має свою роль: хто покаже кімнату, хто — іграшки. Дитина з сумом заходить у чужий дім, а тут діти беруть її за руку, починають товаришувати. Вона приходить таким «їжачком», а за п'ять хвилин уже розкривається. Дорослим не завжди вдається так швидко увійти в довіру до маленької дитини«, — сказала Людмила Рожківська.
Нині у родині перебувають троє дітей із двох сімейних груп — двоє семирічних та однорічна дитина. Загалом від початку роботи патронатною родиною Борис Харченко та Людмила Рожківська прийняли десятьох дітей із п'яти сімейних груп.
«Ми підтримуємо стосунки з багатьма дітками, які були у нас. Це важливо для їхнього емоційного благополуччя. Вони знають, що можуть нам довіряти, і для нас це теж важливо, бо ми залишаємося частинкою їхнього життя, — розповіла Людмила Рожківська.
«Коли вони йдуть від нас, кажемо: «У вас є наші телефони. Якщо щось станеться — телефонуйте, приїжджайте, ми зможемо допомогти». Ми завжди на зв'язку«, — сказав Борис Харченко.
Від трьох місяців до року
Тривалість перебування дитини у патронатній родині залежить від конкретної життєвої ситуації.
«Дитина може перебувати у патронатній родині від трьох до шести місяців. В окремих випадках під час воєнного стану — до року», — розповіла Людмила Рожківська.
Головна мета такого тимчасового влаштування — створити безпечне середовище для дитини на період, поки фахівці працюють із її біологічною родиною або шукають іншу сімейну форму виховання.
Однією з історій, яка запам'яталася патронатним вихователям, стала родина з трьома дітьми. Певний час їхня мати змінювала обставини, через які діти не могли проживати разом із нею. Згодом вони повернулися додому.
«Сьогодні це щаслива родина. Мама забрала своїх дітей, пішла на роботу. Ми з ними зустрічаємося, бачимо, що вони щасливі. Для нас це радість», — розповіла вихователька.
«Він почав вірити людям»
Ще одна історія — підлітка, який потрапив до родини у 15 років. Патронатні вихователі згадують, що спочатку він не довіряв іншим і негативно ставився до себе.
«Він завжди говорив: «Я нікого не люблю, я себе не люблю». Коли він від нас пішов, то вже був значно впевненішим у собі, почав вірити людям. Зараз він перебуває у прийомній сім'ї, має маму. Часто приїжджає до нас у гості й привозить солодощі дітям, які зараз живуть у нас«, — розповіла патронатна вихователька.
Колишні вихованці, за їхніми словами, перед приїздом нерідко телефонують і запитують, скільки дітей нині перебувають у родині, аби привезти їм гостинці.
«Не потрібно лізти в душу з першого дня»
Коли дитина вперше потрапляє до незнайомої родини, їй потрібен час, наголосили вихователі. Тому вони не намагаються відразу розпитувати про пережите.
«Коли приходять дітки, вони справді закриті. Їм потрібно дати час, не потрібно лізти в душу з першого дня. Діти перебувають у стресовій ситуації, вони приїхали в іншу родину. Минає тиждень-два — і вони самі відкриваються. Бачать наше оточення, нашу сім'ю, наші стосунки з дітьми. Починають розмовляти, запитувати, допомагати», — розповіла Людмила Рожківська.
Родина живе у сільській місцевості. Для дітей облаштували простір для ігор, є велосипеди, самокати й батут. Разом вони гуляють, їздять на відпочинок, влітку катаються на сапах, взимку — на санчатах, а під час свят розмальовують імбирне печиво.
«Даємо їм можливість побути дітьми»
Одним із принципів родини є не навантажувати дітей побутовими обов'язками, а дозволити їм надолужити те, чого їм могло бракувати раніше.
«Ми даємо їм можливість побути дітьми. У багатьох старших дітей з часом з'являється поведінка, притаманна меншому віку. Наприклад, навіть десятирічні чи старші можуть піти в пісочницю і гратися. Вони ніби повертаються в дитинство. У них могло не бути такого дитинства, тому ми даємо їм більше щасливих моментів», — розповів Борис Харченко.
Людмила Рожківська пригадала десятирічного хлопчика, якому раніше доводилося опікуватися молодшими сестрами.
«У нас був десятирічний хлопчик, який був і мамою, і татом для своїх менших сестричок. Побувши у нас, він навчився посміхатися. Спочатку він не міг посміхатися, а потім почав гратися. Дитина прожила ті моменти, які мала прожити раніше», — розповіла жінка.
«Я як був батьком, так і залишився»
Для Бориса Харченка статус патронатного вихователя не змінив його ставлення до дітей.
«Ви сказали слово «батько». Я як був батьком, так і залишився. Як для своїх дітей, так і для дітей, які приходять до нас«, — сказав Борис Харченко.
На запитання, чи складно прощатися з дітьми після завершення патронату, він відповів, що родина не залишається сама, а зв'язок із багатьма вихованцями зберігається.
«Немає часу сумувати. Приходять наступні діти, ми не залишаємося самі. У нас є свої діти, є ким опікуватися», — сказав патронатний вихователь.
Яку підтримку отримують патронатні родини
Патронатний вихователь отримує грошове забезпечення у розмірі трьох мінімальних заробітних плат, а помічник патронатного вихователя — одну мінімальну заробітну плату за умови перебування в родині двох і більше дітей. Також передбачена соціальна допомога на дітей.
Водночас родина каже, що цих грошей не завжди достатньо.
«На жаль, ні. Діти можуть приходити без необхідного одягу, хворими, і доводиться витрачати багато коштів, щоб покращити їхнє здоров'я, забезпечити необхідним», —сказав Борис Харченко.
Родині також допомагають благодійники та волонтери — передають одяг, продукти та інші необхідні речі.
«Їм потрібні просто ласка і турбота»
За словами Бориса Харченка та Людмили Рожківської, охочих дізнатися про патронат стає більше, однак частина людей не знає, як працює така послуга, або боїться відповідальності.
Подружжя говорить про патронат не лише під час спеціальних заходів — розповідає про власний досвід знайомим та людям, які цікавляться такою формою допомоги дітям.
«Є велика кількість дітей, які сьогодні потребують термінового влаштування. Боятися не потрібно. Так, це відповідальність. Але це звичайні діти, такі ж, як наші біологічні діти. Їм потрібні просто ласка і турбота», — сказала Людмила Рожківська.
За її словами, патронатна родина не залишається сам на сам із проблемами: з нею працюють фахівці освіти, медицини, служби у справах дітей та інші спеціалісти.
А головним ресурсом для продовження цієї роботи Борис Харченко та Людмила Рожківська називають зміни, які бачать у дітях.
«Наше натхнення — від цих дітей, від їхнього першого «дякую». Це наш ресурс. Коли дивишся, як діти змінюються, бачиш їх щасливими, коли вони повертаються до біологічної родини чи переходять у прийомну сім'ю, а потім дякують — це і є натхнення», — сказала Людмила Рожківська.
