Військовослужбовець Павло Вишебаба організовує поетичні вечори, щоб зібрати гроші на артилерійські установки та дрони для своєї бригади. Для цього організував благодійний тур 12 містами України. Серед них і Тернопіль. Про вірші, написані на фронті, про російську мову та про нові виклики війни Павло Вишебаба розповів у інтерв’ю Суспільному.
Павло Вишебаба прийшов до військкомату, аби піти на фронт, у перший день повномасштабного вторгнення російських військ. Він народився на Донеччині, призвали його в Тернополі. Невдовзі Павло став командиром відділення 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша.
Шість разів я ходив до військкомату
Розкажіть, коли вступили в ЗСУ і як стали військовослужбовцем із позивним "Капелан"?
З початку повномасштабного вторгнення, 24 лютого, я довго вагався, чи іти десь, пів години вагався. Потім зібрався, пішов кілометрів 7 пішки, тоді вже громадський транспорт в Києві не ходив. Мене одразу не взяли тоді. Шість разів я ходив до військкомату і призивався. Їхав через усю Україну, щоб призватися, і призвався тут, в Тернополі, до 68 окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша.
Ми тут неподалік навчалися, там були жінки в нас у їдальні з заходу України. Я дивлюся, вони мені трошки почали кланятися, і я теж кланявся. Думаю, може тут у вас на заході так прийнято. Я з Краматорська. Я теж кланявся, коли мені давали їжу. Пізніше я почув за спиною, що вони кажуть, що я капелан бригади. Я зрозумів, чому думали, що я капелан, – бо з бородою, такий ввічливий, спокійний, а ще й пісну їжу я їм. Хлопці жартували наді мною, що ми кланяємося в їдальні і назвали капеланом.
Ви – веган. Як харчувалися?
Це було на початку так, тобто каша з тушонкою і суп з тушонкою, мені залишалася квашена капуста. Так було десь місяць, я за цей місяць схуд на 7 кілограмів. Потім, коли ми приїхали на позиції на Донеччину, вже налагодили співпрацю з волонтерами й більше, в принципі, проблем немає. Але ми все одно просимо ЗСУ, щоб це не від волонтерів йшло, а були вегетаріанські пайки для тих, хто служить.
Ви ініціювали петицію про веганську їжу для військових. Як тепер справи?
Так, я підтримав петицію, мій побратим її зареєстрував, вона набрала якусь кількість голосів, і зараз це все успішно йде. Кабінет Міністрів, наскільки я знаю, попросив Міністерство оборони ввести вегетаріанське меню для військових. Це, до речі, абсолютно нормальна практика для країн НАТО, для ізраїльської армії, турецька армія має веганське меню. Тобто це в ХХІ столітті норма.
Тільки не пиши мені про війну
Спочатку вірш, пісня, книга, тепер і благодійний тур. Розкажіть про історію слів "Тільки не пиши мені про війну".
Історія взагалі дуже коротка. І дуже дивно, що цей вірш взагалі було оприлюднено, тому що він був написаний для моєї доньки. Вона мені подзвонила і сказала: "Татку, я навчилася писати". Їй 6 років було. Коли я був на фронті, вона в мене запитала, про що написати в листі для мене. Я їй відповів віршем. Написав його дуже швидко, може, за 20 хвилин, надіслав їй і забув. Потім побратими просто прочитали. Я усі свої вірші читаю побратимам, і вони кажуть, щоб виставляв їх. Я вважав, що це занадто прості слова, але вони відгукнулися багатьом людям. До речі, на річницю 24 лютого, мені надсилали відео з усієї планети, де читали вірш "Моє покоління", і це дуже приємно.
Віра і любов – ваші вірші часто про це. Як вам вдається поєднувати біль і надію?
Тому що час у нас такий: одночасно катастрофа і трагедія відбувається на нашій землі, і разом з тим – це дуже епічні, історичні події, і подвиг нашого народу, щодня героїчні вчинки наших людей. Це не може не надихати, героїчні вчинки не тільки воїнів, але людей в тилу, які волонтерять, які донатять, які працюють для того, щоб перемога настала швидше. Не може не надихати те, як працює весь народ. Я вважаю, що ми маємо це зафіксувати. Ми ж з вами і хлопці на фронті не ходимо в траурі, а працюємо й робимо свою справу. Я би хотів, щоб наступні покоління могли прочитати про наш час і наш настрій мочити окупантів. У нас досить натхненний настрій, звитяжний, який має бути під час великої війни. Зараз величезна бійня іде прямо в ці хвилини на Донецькому напрямку, уже весь місяць Росія веде великий наступ, але ми стримуємо. Ми маємо надію, ми маємо віру і, що важливо, абсолютно впевнені в нашій перемозі.
Ми готові зробити все для того, щоб перемогти
Я вже десь 80 разів виступав перед хлопцями різних підрозділів на своєму Донецькому напрямку і на Харківський запрошували. Їм не треба пафосних віршів і пісень. Їм хочеться просто людяності, просто згадати про свою сім’ю, згадати про те, за що ми тут боремось, згадати про те, що хто, якщо не ми. Бачив неодноразово, як у чоловіків всіх цих серйозних, потужних сльози котяться з очей. Це все абсолютно нормально. Я сам став досить сентиментальним під час війни. Тому що емоції, почуття загострилися. Стільки горя зараз, яке просто неможливо, щоб вмістило наше серце. Я думаю, кожен в скафандрі трішки, тому що якщо ми почнемо все до серця брати, що відбувається щодня, скільки горя в нашій країні, – то серця наші не витримають. Тому ми маємо сфокусуватися на надії, на вірі, на роботі й на тому, що ми готові зробити все для того, щоб перемогти.
Я хочу тільки закликати, щоб у нас черги до військкомату знову почали з’являтись
Одна з тем, які ви піднімали в своєму Тік-Тоці – про чоловіків в тилу.
Просто статистично у війську зараз 1 000 000 людей, а чоловіків у нас 10 000 000, то всього лише воює кожен 10-й. Це нормально, що 9 чоловіків у тилу. Ці відео я записував минулої весни, але у нас вже настала весна 2023 року, вже нові проблеми і вони полягають в тому, що в нас зараз недобір людей. У нас у 68-й бригаді не вистачає людей, на сусідніх напрямках так само. Люди вибувають, 200-ті, 300-ті – це війна. Нас треба поповнювати, якщо люди не йдуть у військкомат, то нам доводиться працювати за декількох людей. Звісно, це виснажливо емоційно, психологічно і фізично. Я тільки закликаю чоловіків у тилу, звісно не почувати провину, але якщо ви маєте силу в собі, якщо ви не хочете, щоб окупанти були у вашому будинку – ви маєте зараз їхати на Донеччину, або на інші напрямки, щоб стримати їх там, щоб вони не перейшли далі. Я хочу тільки закликати, щоб у нас черги до військкомату знову почали з’являтись, тому що нова весна – нові виклики.
Ми маємо розривати всі емоційні зв’язки з Росією
Ви говорили, що закохалися в Україну через мову. Зараз люди починають багато говорити, слухати та читати українською. Як думаєте – це мейнстрим, це модно, чи це все ж таки відродження?
Багато починають, але недостатньо, треба більше. Я думаю, що ми вже дуже близькі до точки неповернення, тому абсолютна більшість людей буде говорити українською. Це стане новою нормою. Якщо ви згадаєте раніше Київ, великі міста мільйонники, були російськомовними. Зараз дійсно мейнстрим, тут немає нічого поганого. Мейнстрим у тому плані, що більше людей починає прокидатися і розуміти зв'язок між безпекою і мовою. Тому що, якщо ми розмовляємо російською, ми споживаємо їхній контент, у нас з’являється емоційний зв’язок з ворогом. Це наш ворог, і ворог говорить російською. Він створює контент російською, а ми, українці, боронимо свою землю і боронимо разом із тим нашу мову. Тому, я вважаю, що ми маємо розривати всі емоційні зв’язки з Росією, не шукати там хороших росіян, не шукати героїв на стороні ворога, не дивитися їхні блоги, не слухати їхні пісні. Через все це в нас виникають зв’язки з ворогом, у нас немає ніяких зав’язків, ми маємо все відітнути гострим лезом, назавжди відгородитися великою стіною, яка буде дуже добре прострілюватися нашими кулеметами. Це наша мета. Ну і, звісно, кордони 1991 року.
Читайте також
- "З принципами жити дорожче": чемпіон світу Андрій Ткачук воює на передовій