Дмитро Гордіца — іконописець, який до повномасштабного вторгнення Росії в Україну займався творчістю та викладав сакральне мистецтво у вищих навчальних закладах. Львів, Київ, Івано-Франківськ — міста, які повʼязані з його життям і творчістю. Свої роботи іконописець виставляв в Україні та за кордоном. Зараз він військовий топограф з позивним Художник. Служить у Нацвагвардії в бригаді «Буревій».
Про своє цивільне життя, своє бачення мистецтва іконопису та службу Дмитро Гордіца розповів в інтерв'ю Суспільному:
Я народився на Буковині, а виріс на Передкарпатті. Батьки рано розбіглися, і тато навідувався до мене ситуативно. Дуже хотів, щоб усі його діти були художниками — досі не розумію навіщо. Привозив фарби й інші художні матеріали. Його вічний заповіт: «Спочатку навчися свідомо переводити фарби». Читайте — псувати. Маю відчуття, що досі лише цим і займаюся.
Моє дитинство промайнуло в селі на Тисмениччині. «Промайнуло» — дуже доречний діагноз для цього періоду. Там досі, ніби зберігається матриця мого якісного відновлення, — духовного й фізичного. Повертаюся туди й відчуваю, як відновлююся сам.
Буковина мені чужіша за Франківщину: я мало там бував. А з батьком у мистецькому просторі складалося непросто — він не раз ставав у позицію мого конкурента. І все ж саме тато, Іван Гордіца, був ініціатором того, щоб зробити з мене художника. Але я точно не його проєкт. Його порад ніколи не сприймав буквально — рафінував їх іноді аж до повного неприйняття.
Тато часто стримував мою творчу свободу. Казав, що авторські ікони — це шлях до провалу й зубожіння. Що треба вивчати класичний іконопис, «солодке» золочення та будувати взаємовигідні стосунки зі священниками, мовляв, усі так роблять. Я ці орієнтири вперто ігнорував і, звісно, діставав свою порцію проклять та анафем від замовників. Тож тато був для мене своєрідним протилежним азимутом.
Пригадую слова вже покійного пароха Могилянки, отця Богдана Пітухова. Він казав, що я намалював «Христа-трансформера» і якщо такий Христос судитиме його на Страшному суді, то він знімає рясу й складає повноваження. Руки Богоматері на моїх іконах порівнював із клешнями рака. Хотів бачити ніжні, реалістичні, щоб виникала спокуса їх цілувати.
Після цієї історії на одній виставці до мене підійшла дуже відома сьогодні мистецтвознавиця й сказала: «Дмитре, скільки б не коштував цей піар, але це дуже якісно й чисто». Саме такі священники й зробили з мене особистість. А ще — покупці моїх творів у Європі. На ярмарку в Мюнхені один німець побачив мої творчі спроби в іконописі, вхопив одну ікону й попросив другу не продавати, бо він біжить до банкомата по гроші. Такі випадки були непоодинокими. Завдяки їм я розумів, що йду своїм шляхом.
Мама — Орися Мельник, хоча совіти в пориві свого марнославства записали в паспорті «Орислава». Вона вчителька німецької мови і пропрацювала в школах мало не пів століття. Мама досі дбає про мене: надсилає продукти зі свого сільського господарства. Можливо, я ідеалізую їх через кровний зв'язок, але після цієї їжі відчуваю приплив сил. Навіть дозволю собі перебільшення: для мене це цілющі ліки. Німецьку я трохи знаю й навіть люблю. Мову — трішки, а маму — міцно!
Дмитре, чому саме іконопис, як вибір фаху і покликання?
Іконопис я обрав, як бонус до академічного рисунку й живопису, в яких мій рівень тоді був не надто добрим. Художньої школи за плечима я не мав, а в Косівському коледжі приціл був на ужиткове мистецтво. Коли ми з татом приїхали штурмувати Львівську академію, то на кафедрі Романа Василика, порівняно з майстернею Любомира Медвідя, для мене, ніби ще жевріли фрагменти академічної школи. Хоча якби я розповів таке пізніше, в майстерні Миколи Стороженка в Київській академії, для них це був би смішний анекдот. (ред. — сміється).
Уже в процесі навчання й пізнання таїни сакрального я почав відкривати для себе інтелект християнства як віри. При цьому не відкидав того маґізму сільського реліґійного виховання, який прищепила мені прабабця Маруня ще в далекому чорнолізькому дитинстві — в селі Чорнолізці на Тисмениччині.
Найбільше в пам'яті закарбувалися обряди Страсного тижня перед Воскресінням і саме Воскресіння: хресні ходи навколо храму, трепет, який пронизував дитячу душу. Люди вкладали в це справді енергію чистої віри. Згодом я зрозумів, що можу очистити цю енергію від кон'юнктури й псевдоканонічності та вкласти її у свої образи. Створити ікону, яка сьогодні викликала б у зрілих християн такий трепет, який у мене в дитинстві викликали літургійні звичаї моєї рідної церкви Святого Миколая, — це моя найперша мета.
Ви навчалися у Львові та Києві. Що було найзнаковішим для вас у період навчання, хто зробив із викладачів на вас найбільший вплив у цей час?
У Києві мене дуже вразив «монархічний імперіалізм» Миколи Стороженка. Учні корилися, тремтіли, боролися за добре слово ґуру. Це був живий театр! У Львові Лев Скоп міг затівати щось подібне, але такі майстри, як Микола Кристопчук і навіть Кость Маркович, акуратно приземляли — до технології, до анатомії, до академічної грамоти.
Стороженко ж, ніби не приходив у майстерню — він щоразу виходив на сцену. Мав сценічний позивний «Сторож». Я підігрував: позаочі переформульовував його на «Страж Істини». Не думаю, що хтось доносив «начальникові» саме ці мої імпровізації. Я прийшов, коли йому наближалося до вісімдесяти.
Ви створювали сучасні ікони? Чому саме це і де межа між класичною іконою й її сучасним баченням?
Я мусив створювати сучасні ікони — співзвучні своєму часові, бо машина часу людству ще невідома. Хоча мої знайомі, які стають у позицію конкурентів, часто мріють у своїх копіях пензлями переміститися в XV чи XVII століття. І бодай ілюзорно перемістити туди своїх поціновувачів. Де межа? Межа — Віра! Більше для мене немає жодних меж в іконописі.
Розкажіть про своє виставкове життя до війни в Україні та за кордоном?
Виставки ми, молоді студенти, почали робити ще у Львові з Левом Скопом. Лев виховував сміливість у контакті з публікою, навіть схиляв до певного ексґібіціонізму душі, не особливо вникаючи у зміст творів. Як я зрозумів пізніше, це був своєрідний вступ до стороженківського театру.
Але той сором, який переживаєш, коли твої роботи вже на стінах, — ніби сам дивишся на них очима глядача, — змушує тебе далі творити якісніше. З кожною виставкою, навіть із кожним інтерв'ю, відчуваєш, що зобов'язаний творити ще й більше!
Одного разу я приніс свою роботу «Той, Що Є» до київської Спілки художників на виставку. Прийшов на відкриття, — а роботи на стіні немає. Мене запевняли, що виставком вона пройшла. Пізніше пояснили: простір формують, групуючи твори за стилем, кольором, форматом, а моя робота, виходить, у ці групи не вписалася. Кілька дилерів казали мені: «Це і не ікони, і не картини — ми не знаємо, кому їх пропонувати».
Якось моя подруга Олеся Теліженко запросила мене на тижні моди в Києві й віддала свій бейджик. Там я надивився на рівень подачі цілої сфери. І тоді вирішив: мушу зробити симпозіум іконопису.
Так у 2008 році в Могилянці стартував своєрідний фестиваль ікони, форум. У 2009 і 2010 роках ми проводили його в Софії Київській. А у 2016-му там же, в Софії, присвятили пам'яті Стороженка. Тоді симпозіум отримав статус міжнародного: долучилися десятеро представників із різних куточків світу.
За кордоном для мене важливо виставлятися перед потрібними людьми. Звичайна виставка заради довідки чи підтвердження, що я «вийшов на міжнародний рівень», цікавить мене значно менше. Можна показати твори навіть у багажнику автомобіля: якщо їх побачать поважні колекціонери то, переконаний, не зможуть стриматися, щоб не придбати до своїх колекцій.
Узагалі організація виставки для мене — своєрідна режисура, окрема творчість. Я зробив низку дуже успішних колективних проєктів, а також менш якісних, куди скликав усіх — знайомих і незнайомих. Було цікаво побачити, як виглядає ситуація в сакральному мистецтві.
І тут я доповнив би відповідь на ваше питання про межу між іконою та неіконою. Сакральне не може існувати окремо від світського. Несакрального — не буває! Здається, саме Єжи Новосельський сказав, що «кожне мистецтво — сакральне». Якщо ми відмежовуємо сакральне, зводимо його до літургійного начиння — то вбиваємо його мистецьку цінність.
Саме на цьому тлі я бачу, як сусідня Польща використовує наш мистецький потенціал. Йдеться про продаж за високими європейськими цінами наших ікон, написаних безкоштовно на так званих пленерах. Паралельно формується польська спадщина сучасного іконопису. Переконаний: без українських митців сучасна польська ікона виглядала б дуже бідно. Уже два десятиліття на цих зустрічах поляки переймають наш професіоналізм. І те, що подається як турбота про українських митців, я часто виявляю, як прикриття такого використання.
Чи мали ви військовий досвід до повноштабного вторгнення?
У Косівському коледжі я мав такий предмет, як «Допризовна підготовка юнаків». Там вистрілив кілька набоїв з АКАК (Автомат Калашникова) — це сімейство штурмових гвинтівок, розроблене Михайлом Калашниковим, яке є однією з наймасовіших і найпопулярніших систем стрілецької зброї у світі. Більше жодного військового досвіду не було. У моєму першому підрозділі із двадцяти п'яти людей семеро, на відміну від мене, раніше служили. Але, як з'ясувалося, частина з них стріляла з АК не більше за мене, а дехто тримав зброю лише під час присяги.
Пригадайте 24 лютого 2022 року, де вас застало повномаштабне вторгнення, про що тоді думали, що робили?
У день повномасштабного вторгнення ми із сім'єю були на Франківщині, в будинку моєї мами. Це прекрасне місце я вважаю рідним і називаю тим священним словом «вдома».
Ще у 2018 році ми приїхали туди з Києва, щоб зекономити на вартості пологів. Так робили наші друзі — їхали народжувати у свої містечка. Планували побути пів року й повернутися, але залишилися довше. Згодом нас там застала пандемія. Митці роз'їжджалися з Києва, а потім на коронавірус занедужала моя мама. Поки вона була в лікарні, ми підтримували господарство.
Із часом перебралися до Івано-Франківська, де я винаймав квартиру й майстерню. Потім отримали замовлення розписати капличку на кладовищі в рідному селі — і знову переїхали додому. Зараз навколо цієї каплички ховають загиблих на війні героїв.
Тієї ночі я прокинувся близько третьої від частого гулу літаків. Як я зрозумів пізніше — їх переганяли в безпечні місця. А за дві-три години почали здригатися шиби у вікнах — ворог бив по франківському аеропорту.
Багато друзів вирушили з Києва до нас. Вони й переконали мене відправити дружину з сином до Польщі. Я залишився з мамою й узявся завершувати всі початі твори. Передавав їх сім'ї до Польщі та знайомим в інші країни. Високих цін не ставив: так заробляв на життя, на матеріали й на підтримку моїх у Польщі. Там мою сім'ю підтримали польські митці. Буду їм довіку вдячний!
Коли долучилися до війська?
Через пів року дружина із сином повернулися. Ми знову оселилися в Івано-Франківську, і я знову мав майстерню — при церкві Пресвятої Трійці УГКЦ. Шукаючи житло, повідомив про це багатьом друзям, але зрештою знайшов невеличку однокімнатну квартиру.
Через кілька місяців зателефонував художник Ярема Стецик. Поцікавився, як у нас із житлом. Я розповів, що вже живемо в невеличкій квартирі. І тоді Ярема повідомив, що його син Юрій, на позивний «Пікассо», загинув під Бахмутом. Залишилася його квартира. Ярема не хотів заселяти туди чужих і запропонував нам там жити. Ми з дружиною відвели сина до садочка й пішли дивитися квартиру. Мені було дуже сумно. Я не знав, які слова співчуття дібрати, і просив Бога втрутитися.
Не міг собі дозволити жити у квартирі героя, який загинув, захищаючи й мене. А я житиму в його квартирі й далі творитиму під час війни. За двісті метрів до будинку до мене підійшли військовослужбовці ТЦК. Ще не було тієї практики, яку тепер називають «бусифікацією». Я показав свій військово-обліковий документ з обмеженнями: від народження бачу лише одним оком. Мені пояснили, що з 1 січня 2023 року мої попередні обмеження вже не діють.
У ТЦК запропонували надіслати запит до Києва й зачекати два тижні на відкріплення. Я був зареєстрований у Видубицькому монастирі: свого часу, щоб вступити до київської Спілки художників, попросив митрополита Епіфанія допомогти з реєстрацією. Київська реєстрація була вимогою організації. Але після пропозиції змінити реєстрацію я зателефонував панові Юрію Чорноморцю, який на той час уже був снайпером у Збройних силах. Юрій Павлович порадив їхати на Печерськ, щоб потрапити в добрі війська.
У київському ТЦК мені пояснили, що за межами місця реєстрації мене не мали права затримувати й що я мав чекати повістки за київською адресою — у монастирі. Тому під час ВЛК на моїй медичній папці було зазначено: «Доброволець».
Як після мистецької сфери звикали до армійського життя?
Дуже непросто було жити в казармі на двісті військовослужбовців. Гаджети працювали цілодобово, люди цілодобово ходили до санвузла. Спати можна було ситуативно: одні ще не засинали, інші вже прокидалися.
Важко було звикати до нових людей. Кожен потрапив до армії своїм шляхом: хтось — за покликом совісті, з почуття обов'язку; хтось — через кредити, когось мобілізували примусово через ТЦК, у когось за плечима були кримінальні провадження й інші обставини. На початку можна було почути щось із жаргону дев'яностих: «Ану іді сюда, я щас бороду тваю атрєжу». А буквально через місяць-два з передової люди поверталися зовсім іншими — ніби там їх вакцинували духовністю.
Я бачив, як людина, яка ще вчора здавалася мені жахливою, з дуже примітивним мисленням, поверталася розумною, чуйною, з ликом ченця. Особистістю.
Що додала вам армія в плані вмінь чи відчуттів і що давалося найскладніше?
Найважче було втрачати цих людей. Потім бути на їхніх похоронах. Знімати прощання на смартфон, щоб надіслати побратимам, яких командири не змогли відпустити. А після — спілкуватися з рідними. В армії навчився концентруватися на списку задач і без зайвих ниття і романтики приступати негайного до виконання.
Чи маєте ви час зараз на творчість? Чи хочеться вам малювати?
З творчістю дуже тяжко. Маю відчуття, що краду час, який мав би віддавати наближенню перемоги. Ніби, коли вже зараз беруся переосмислювати пройдене, відсуваю преображення усього цього в майбутнє.
Та й емоції підштовхують до надто прямолінійного переосмислення: хочеться просто малювати святих із ликами загиблих побратимів. Але все ж балансую, потроху щось допрацьовую. Деякі твори дарую волонтерам на знак вдячності за підтримку, інші передаю на благодійні аукціони.
У яких точках, або на яких напрямках побували за час війни?
Я опанував ті фраґменти стандартів НАТО, які ми дозволили собі запозичити. Так побував на Донеччині та Харківщині: навчав нашу бригаду «Буревій» і суміжні та підпорядковані підрозділи планувати оборону за допомогою нової для нас системи координат.
Ви займаєтеся військовою топографією, як опановували цю сферу?
Так сталося, що ми перейшли на основні постанови військової топографії НАТО, і про це від вас, медіа, почув цілий світ. Хоча, як на мене, це мало б залишатися військовою таємницею. Із сільської школи я виніс лише деякі легенди про Колумба та Маґеллана. Тож довелося майже з нуля вникати в усі нюанси військової топографії — і географічні, і математичні.
Як поява дронів та супутникових знімків змінила вимоги до військових карт?
Поява дронів, як і цифрових бойових навігаційних програм, — дивовижне явище. Але в навчанні паперові карти зберігають своє місце. Щоб увести військовослужбовця в цей вимір орієнтування, потрібно показати, як усе влаштовано і як складно було воювати нашим попередникам. Це як у студії іконопису: ми вивчаємо технології так званих старих майстрів. Через їхній досвід опановуємо основи, з якими потім працюємо сучасними засобами.
Яку найкориснішу народну прикмету для визначення сторін світу ви перевірили на практиці і вона реально спрацювала? Який орієнтир на місцевості вважається найбільш підступним?
Небесні світила — найкращі природні орієнтири. Визначення півдня за Сонцем, виявлення астрономічного полудня — це вічна романтика географії. Але є супутникова навігація, завантажені офлайнкарти, електронні компаси й навігатори. Є сенс опанувати всі ці коштовності орієнтування сучасного світу й дещо відійти від природи, щоб підійти до неї з іншого ракурсу. Хірургічно.
У стані афекту чи сильного стресу можна сплутати будь-які орієнтири. Тому варто мати кілька способів і засобів орієнтування. Я взагалі вже маю фобію залишитися без своїх програм і компасів. Настільки звик до них, що коли випадково опиняюся в лісі без гаджета чи інших засобів, на мить починаю хвилюватися. І це нормально. Треба опанувати грамоту сучасної бойової топографії так, щоб навіть під стресом знаходити правильний підхід. Програма має бути в голові заінстальована і автоматично вмикатися під час будь якого стану.
Гріх не користуватися досягненнями науки й техніки. Це як у мистецтві: малювати жовтком, розтирати камінчики вручну й водночас ігнорувати досконало виготовлені художні матеріали на прилавках.
У цій сфері військової топографії Україна вчиться чи українські військові мають чим поділитися в плані досвіду з натівськими?
Наскільки я чув, натівських сержантів готують за доволі вузькими спеціалізаціями. Ми ж із рекрутів на БЗВПБЗВП (Базова загальновійськова підготовка) — це перший обов'язковий етап військової служби в Збройних силах України для новобранців, які мобілізуються або йдуть служити за контрактом. робимо інструкторів із топографії. Тому маємо чим поділитися.
Якщо говорити про період після війни, ваші плани? Повернутися до творчості? Можливо, втілити в життя якийсь конкретний проєкт?
Буду опановувати бізнес, більше заглиблюватися в артменеджмент. Хочу робити персональні проєкти — дуже багато часу віддав груповим виставкам і симпозіумам. Дехто з колег навіть закидав, що я на їхніх творах зробив собі ім'я в мистецтві. (ред. — сміється.) Пора творити!
Лише розкажи про задуманий проєкт — конкуренти вже скопіюють його, та ще й не надто грамотно. А ти потім соромитимешся притягати їх до відповідальності, — доведеться подарувати їм власний задум. Виявив у своєму оточенні людей, неспроможних придумати щось вартісне. Тому й чатують у стійці очевидних злодіїв на будь-яку інформацію.
В одному з інтерв'ю ви зазначили, що українці повинні бути готові до безстрокової боротьби. Обґрунтуйте.
Я хотів донести до суспільства, що вдосконалюватися ми маємо безстроково. У всіх сферах, а найперше в сучасних реаліях — у своїй оборонній спроможності. Тому що захищаємо ми все одночасно: українську історію, культуру, територію, людей — народ. Усе це рівнозначне й нероздільне. Ми не можемо дозволити собі поразку. Це війна за буття.
Переконаний, наші вороги зрештою втратять усе — навіть те уявлення про себе, яке тримається на імперії. Загарбані Московією народи шукатимуть власне коріння на своїх землях. Ідентифікувати себе, як частину цієї недоімперії більше не буде можливим.
Як ви вважаєте, як повинна відповісти Росія за свою агресію проти України?
Історія вже знає приклади відповідальності агресорів: суд над винними, відшкодування постраждалим, визнання злочинів. Саме так має відповісти й Росія. Як Кремль поставив економіку на військові рейки, так має повністю переорієнтувати її на відродження України. Відбудова зруйнованого, виплати родинам загиблих, компенсації пораненим і людям, які втратили житло та інше майно. Без довільного строку давності — доки завдані збитки не будуть відшкодовані, з огляду на зараз, це якраз ще раз можу задіяти числівник безстроково.
Читайте нас у Telegram — екстрені новини
Підписуйтеся на Суспільне Тернопіль у Viber
Приєднуйтеся до нас в Instagram
Наш канал в YouTube
Суспільне Тернопіль у WhatsApp