Тернополянин Віталій Чикало був професійним спортсменом, працював викладачем фізкультури в училищі. З початком повномасштабного вторгнення став на захист України. Тепер він командир взводу безпілотних авіаційних комплексів у 105-й бригаді тероборони Збройних сил України.
"Війна для мене розпочався в підвалах Тернопільського вищого професійного училища технологій та дизайну. Це було 24-го лютого, в шостій ранку, прибігли всі вчителі. І першим ділом, що мені довелося робити, — дивитися чи є вода. Пригадую, ми довго носили її з прибиральницями, аби зробити запаси", — так Віталій Чикало згадує про свій останній робочий день.
В 10-й годині вечора я сказав своїй дружині, що йду на війну.
За його словами, після евакуації студентів, вирішив стати на захист України:
"У нашому навчальному закладі навчається дуже багато дітей з різних областей, з різних районів. З початком війни були панічні атаки в людей, хтось не знав, що робити. Ми відправляли дітей на евакуацію. Одні доїхали, інші в дорозі. І так тривало майже до 10-ї години вечора. В 10-й годині вечора я сказав своїй дружині, що йду на війну. 25 лютого 2022 року я був у військкоматі, тоді були великі черги".
Укриття в училищі почали готувати за пів року до вторгнення Росії в Україну, розповів військовий Суспільному:
"Це одна з кімнат нашого бомбосховища, укриття. Медичні засоби, стаканчики для води, певні запаси харчів на кілька годин і днів. Згадуючи початок, оцього всього не було. Багато зроблено вже роботи. Дещо треба покращити, удосконалити, але працівники молодці. Я ще перед війною в одному з кутків набирав пісок для ремонтів. Зараз там вже стоять і лавочки, і чистенько".
Колега Віталія, з яким він починав роботи в цьому укритті, також служить у 105 бригаді тероборони ЗСУ:
"Початок робіт в укритті ми проводили з моїм побратимом, колегою Юрою Симчишиним. Він займався цивільним захистом в нашому училищі. Тепер я ще раз переконався в тому, що якщо робити щось поступово, впевнено і цілеспрямовано — буде результат".
У 30 років я ще виступав на змаганнях.
За словами Віталія Чикала, в цьому училищі він працював викладачем фізичного виховання з 2016 року:
"Хотілося бігати. Довго бігати. І до кінця життя бігати. Ти бігаєш 20 років. Професія? Ну вчитель, передати свої знання, якісь вміння, навички. Інакшого вибору я якось і не бачив перед собою. У 30 років я ще виступав на змаганнях.
Перший раз, що був на чемпіонаті України в призах, це я був в 10 класі. А потім поступово друге місце, перше місце. І так за всю кар’єру вийшло близько 10 разів стати чемпіоном України. По дорослих — учасник кубка Європи в естафеті 4 по сто, матчеві зустрічі — призер, переможець. Навіть всіх змагань зараз не згадаєш, багато було".
Але, каже, попри успіхи в спринтерському спорті, в армії прибігав не перший.
"Старі травми все-таки вилазять. І в 2022 році, коли ми почули перші вибухи, я зрозумів, що бігав 20 років, але не навчився бігати правильно. Хлопці всі бігли першими до укриття. Я не міг наздогнати, хоч я майстер спорту. Так, таке бувало. У страху очі великі. І я думав, що я буду завжди перший. Виявилося — ні, я не вмію бігати".
Зараз я командир взводу безпілотних авіаційних комплексів.
Віталій розповів, що за три роки служби в ЗСУ змінив кілька спеціальностей:
"Дев’ять місяців я прослужив на посаді стрільця. Потім вже постало питання — потрібен бойовий медик. І я тоді поїхав на навчання в один з північних обласних центрів України і закінчив курси на бойового медика. Спершу я думав, що це вже легше, краща якась бойова посада. Насправді, це дуже важко, це величезна відповідальність.
І завжди ти не можеш бути готовий, ти не знаєш, кого тобі з хлопців принесуть, кого тобі буде потрібно витягнути. І перший мій бойовий досвід — це вийшло під Куп’янськом, зразу лежав побратим, один з таких найближчих. Було важко. Потім отримав поранення і після лікування я вже не міг виконувати функції бойового медика. І мене перевели у взвод зв’язку. Знов зовсім інакша спеціальність, цікава, важка".
Коли в 82–му батальйоні 105 бригади формувався взвод безпілотних авіаційних комплексів Віталія перевели туди.
"У мене був певний досвід ще зі стрільців, на "Мавках" літали. Зараз я командир взводу безпілотних авіаційних комплексів, молодший лейтенант Віталій Чикало. Основне завдання майже таке саме, як у вчителя — організувати роботу. З другої сторони, як менеджер — знайти забезпечити. Як психолог — попробувати допомогти. Не можеш допомогти — організувати, хто зможе допомогти".
До Тернополя Віталій приїжджав у відпустку. Його запросили на зустріч зі студентами училища, аби він розповів про дрони та мінну безпеку.
"Є випадки, коли шахед у тилову частину України несе бойову частину, прилітає, робить жахіття. Зараз він несе вже дві частини бойових. Одна іде на контакт, на підрив, а друга, коли він пролітає над парковою зоною, майданом, сільською вулицею, він скидає невеличкі касетні боєприпаси. Вони потім вибухають", — розповів студентам військовий.
Сила військових в тилу. І треба бути цим тилом.
Підтримати Віталія під час лекції прийшла його дружина Ірина. За словами жінки, вона ним дуже пишається:
"Я дуже рада, що він може себе реалізувати і поза війною на даний момент. Я думаю, що це можуть зрозуміти переважно тільки жінки військових коли одного дня твоє життя перевертається на 180 градусів. Крім того, що ти маєш нести на собі побут, ти маєш нести ще якусь частину його емоцій. Сила військових в тилу. І треба бути цим тилом".
Віталій та Ірина Чикало мріють про спокійне життя після війни. За їхніми словами, в них багато планів.
Нагадаємо, в Тернополі презентували фільм про бійців 105 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ "На день ближче до перемоги".
