14 квітня рівно рік, як під час виконання бойового завдання загинув міський голова Лебедина Олександр Бакликов. У вересні 2022 року він добровільно приєднався до лав Збройних сил України у складі 47 окремої механізованої бригади.
Чому та коли Олександр Миколайович вирішив піти у військо та що сталося того рокового дня, розповів син Олександр Бакликов в ефірі Українського радіо.
Давайте згадаємо початок повномасштабного вторгнення? Де батько тоді був?
Річ у тому, що ми навіть як родина до кінця не знали про його плани. Початок повномасштабної війни ми застали в Харкові. У сестри був День народження, батьки приїхали. Ми посиділи вдома. Зазвичай вони залишалися до ранку, о 05:00 вставали і їхали назад в місто. Це було 23 лютого 2022 року. Десь о 00:00 чи 01:00 ночі батько сказав, що йому дзвонять хлопці. На той час їхали ешелони з дисантурою Збройних сил України і він займався їх розселенням. Тобто він міг залишитися до ранку, але ні, каже: "Хлопці їдуть, я маю їх зустріти". І вони з мамою поїхали.
О 04:00 всі ми стали свідками, як Росія напала. Наступного разу ми з батьком побачилися вже в травні. І на той час він нічого не казав, що там планує далі. І просто була буденна робота міського голови. Влітку 2022 року я дізнався, що він проходить медкомісію. Він завжди казав, це просто планове. Якось ми на це не звертали увагу. Вже коли він сказав, що їде в Київ, я спитав, чому. Він просто тоді сказав, що створюється новий підрозділ, йде набір добровольців. Там були відбори в два етапи: спочатку особиста співбесіда, потім фізичні вправи, перевірка на витривалість.
Спочатку подав документи, йому передзвонили, запросили на співбесіду. Він туди поїхав і пройшов. Наступного разу в іншому місці був фізичний тест. Він його так само здав.
Скільки йому було на той час?
В 2022 році йому було 57 років. За віком, посадою він мав "бронь". Міг фактично нікуди не йти. В нього військової освіти не було, але він хотів стати військовим. З дитинства мріяв стати військовим. Він був командиром розвідки. Два роки був в армії.
Десь у вересні 2022 року він розповів, що йому дзвонили з військкомату і кажуть: "Миколайович, тут якась помилка". Він каже: "А що таке?" "А прийшов наказ про вашу мобілізацію". Він каже: "Тут помилки ніякої немає. Готуйте всі документи".
На момент, коли він мобілізувався, йому вже виповнилося 58 років. Не дожив пів року до 60...
Ви відмовляли батька?
Його неможливо було відмовити. Розмови про це були. Він хотів йти в Сили спеціальних операцій. Його туди за віком не брали. Він хотів йти в десантуру, але його не брали за віком. Хоча він казав: я вам здам будь-які нормативи. Він ще в 57 років стрибав з парашутом в Харкові на аеродромі.
Ми ніколи не забудемо його стану, коли він приходив після поховання того чи іншого нашого полеглого воїна. Він просто був білий, як стіна. Його тоді навіть розговорити було тяжко. Коли він йшов у військо, то говорив: "Я втомився ховати цих пацанів". 10 вересня 2022 року він офіційно був призваний до ЗСУ.
Після навчання, де його була дислокація?
В 47-му бригаду готували штурмовиків для південного напрямку. Це та бригада, яка одна із основних повинна була прорвати дві лінії ворога. Тоді ще не знали, де саме. Вони, будучи ще на полігонах, між собою знали, що це буде південь. Потім були бригадні навчання в Німеччині.
Після Німеччини куди повернувся?
Вони буквально в лютому повернулися з Німеччини на бойовий марш. Спочатку поїхали до кордону з Білоруссю. Потім їх відразу перекинули на Запорізький напрямок.
Він там був до останнього на цьому напрямку?
Ні, 47-ма була однією з тих, хто звільняв селище Роботине. Вона проривала лінії оборони противника. І там бригада пробула по серпень 2023-го. Потім її перекинули на Авдіївський напрямок.
Були такі моменти, коли хвилювалися, що можете не поговорити більше?
У всіх переписках, у всіх відеозв'язках він ніколи не казав, що щось важко. Навпаки казав, що все буде добре. Посміхався. Ті, хто його знав, згадують, як він завжди вселяв якусь надію, позитив. В нього позивний був "Байден".
А чому "Байден"?
У нього були певні знайомства в США. Там наші люди, які вже виїхали в Америку, їх там приймали певні родини. Одна із таких родин через сестру запропонувала йому військовий спальник, щоб можна було до мінус 15 градусів на відкритій землі спати. Він сказав, що йому один не потрібен. Якщо можуть, хай висилають на всіх. І тоді вони отримали цю допомогу. Він кожному роздав ці американські спальники. І до того ж він же був у них один у такому віці. Його хлопці знали, що він міський голова. І вони от придумали йому один з варіантів, що позивний "Мер". А потім він дзвонить і каже: "Хлопці мені вже приліпили позивний: "Ти в нас сивий у віці, американська допомога від тебе. Будеш "Байден". І так воно і прижилося.
Він до останнього був на Авдіївському напрямку?
Ні, 47-ма бригада завжди була на передових позиціях. Після Запоріжжя віддали наказ, що вони йдуть на Авдіївку. І він там був до кінця. Ми з ним спілкувалися в серпні 2023 року, він тоді був на полігоні.
Коли вони вийшли з зони бойових дій Запорізького напрямку, він почав хлопців відпускати у відпустки. Щоб хоча би там на декілька днів хлопці змогли поїхати до рідних. Перший механізований батальйон 47-ї бригади складався виключно з добровольців.
Там же на Запорізькому Олександра Миколайовича назначили командиром?
На Запорізькому напрямку, так.
На Авдіївському напрямку скільки він взагалі в цілому був?
З вересня 2023 року по останній свій день, 14 квітня 2024.
Можливо, він щось відчував в цей день?
Для нього це був звичайний робочий день. Ми з ним спілкувалися десь об 11:00. Він сам подзвонив. Спочатку написав, що йому треба. Я не зрозумів, що конкретно. І він тоді передзвонив. Йому треба було відремонтувати машину. Просив, щоб я знайшов запчастини. Більше з ним зв'язку не було.
Ми завжди знали: якщо він не на "точці" чи якщо він не зайнятий, він дзвонив завжди сам після 23:00. Ми самі йому не дзвонили. Бо це було без толку, бо там зв'язку, звичайно, не було. По інтернету спілкувалися, коли тільки вони включали Starlink. І більше ми от з ним в той день не говорили. Я в той день ще пам'ятаю, зібрав свій перший FPV-дрон, бо ми тоді напередодні з ним говорили про те, що я пройшов курс.
І я тоді в той день зібрав того дрона, запакував і о 18:00 вечора відвіз на пошту. Ніякого там передчуття чи хвилювання. Єдине, я йому відправив фото цього дрона в коробці. Повідомлення дійшло, але він його не переглянув. І потім вже ми спілкувалися з родиною в груповому чаті, а він на нього так і не зателефонував. Раніше він дзвонив і ми всі могли туди підключитися. То тоді мама мене набрала і запитала, чи батько нічого мені не писав. Я кажу: "Ні, звичайний робочий момент. Може, на виході чи зайнятий".
І я пам'ятаю, що я десь йому о 22:00 написав: "Тут?". І потім періодично дивився в месенджер, щоб зрозуміти, чи прочитав він повідомлення. Але ці дві "птички" синіми так і не ставали. І потім вже мені надійшов запит на переписку і коли я його прийняв, я побачив там позивний від одного із побратимів. Він написав: "Чи можна переговорити?". Вже якось було зрозуміло і без слів. Не хотілося вірити. Я в нього тисячу разів перепитав, чи він впевнений.
Я питав "Сам?". Він сказав: "Ні, був, не сам, був з Назаром. Назар вижив". Я потім ще спитав, чи він цілий. Каже: "Так, він цілий. Назар був разом з ним у машині. І, коли це сталося, Назар просто випав з машини. Поповз, а машину продовжували розстрілювати. Батько залишився в машині. Я спитав, чи витягли його. Тоді він сказав, що не змогли його дістати.
Куди вони їхали?
Десь о 17:00 вечора прийшло повідомлення, що терміново треба евакуювати хлопців, є загроза оточення. В той день на одному із флангів стався прорив противника.
Він звідси о 18:00 ще раз перепитує командування, якою дорогою можна доїхати до позиції. Йому скинули, якою дорогою туди краще їхати. І тоді вже на похованні Назар мені сказав, що саме він мав їхати в той день за кермом.
Вони знали, що там може бути ворог, що там може бути складно. Вони прийняли рішення, що вони поїдуть витягувати побратимів.
Хлопці, які були тоді на точці, все почули побачили, бо вони знали, що за ними їдуть. Останнє, що він встиг сказати по рації передав іншому відділенню, що "ми вже доїжджаємо, готуйтесь нас зустрічать". І тоді їх почали розстрілювати. Батько встиг натиснути на газ і потім просто впав на руль. І так вони з ним у посадку і долетіли. Потім хлопці, які були на точці прийняли рішення виходити з позиції своїм ходом. Бригада вислала евак.
А як Назару вдалося вистрибнути, випасти з машини, а Олександру Миколайовичу ні?
Справа в тому, що я бачив цю машину. Її витягли з позиції разом з ним уже. І потім цю машину забрали на відновлення. Я її захотів відновити і далі передати хлопцям, щоб вона могла працювати і далі. Це просто звичайний пікап. Вона така вже була не свіжа, але на ходу. Це машина з правим рулем. І розстрілювали саме з правої сторони по боковій її частині.
У Назара тільки осколком пробило щоку. Він тоді на похованні говорив, що батько взяв всі кулі на себе.
Батько свою місію в той день виконав. Він їхав витягувати своїх хлопців, вони вийшли без втрат, поранень. Вони вийшли. Він закрив Назара — Назар вижив.
Поранень було багато?
Поранень було багато і ті, хто бачили поранення від автомата і від кулемета, змогли б відразу сказати, що це не був автомат. Це був саме кулемет. Смертельне поранення було в голову.
Яким він був батьком, людиною, керівником?
Він був принциповим. Для мене він особисто був справжнім: батьком, чоловіком, прикладом того, як повинен діяти в тій чи іншій ситуації саме чоловік.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram