Ксенія Гриник займається волонтерством близько 7 років. За цей час надавала допомогу дітям-сиротам, самотнім людям похилого віку, безхатченкам, а іноді і тим, хто просто звертався за допомогою. У лютому 2022 року стала однією з засновниць Першого гуманітарного штабу у Сумах.
Жінка говорить, іноді заради допомоги іншим доводиться нехтувати власними планами та бажаннями. Проте, допомагати людям — було мрією Ксенії, тому бачить у цьому своє покликання. Про те, як змінило її життя повномасштабне вторгнення та про що мріє — розповіла Суспільному.
"Прийшла у дитячий будинок і залишилася там на 7 років"
Я працювала аніматором, ведучою дитячих свят, і вже з двома дітьми не могла продовжувати цю діяльність. Але мала велике бажання спілкуватися з дітьми. І подумала, що це можуть бути діти-сироти, діти з інтернатних закладів. Я написала одному хлопцю, який відвідував такі заклади: "візьми мене одного разу з собою". І от ми поїхали у будинок дитини. Це був невеликий візит, я думаю, там моя допомога і не треба була, але я залишилася там на 7 років. Дізналася про потреби закладу і постійно допомагала та відвідувала дітей.
Я розуміла, що я одна, а дітей багато. Стикнулася з тим, що вони називали мене мамою, раділи. Емоції були двоякі: і радість і сум одночасно. І я вирішила розділити це з людьми, щоб цю радість і смуток могли відчути сумʼяни, які також дотичні до дітей, і ми почали ходити міні групами 30-40 осіб кожну суботу у дитячий будинок.
Отак і розпочали свою волонтерську справу. Збирали речі, солодощі, проводили свята дітям. Вже потім моя діяльність перейшла на родини, в яких діти з неблагополучних сімей, неповних сімей. Діти, які проживали в області і потребували якоїсь допомоги. В більшості це була допомога речами та іграшками.
Потім збирали речі для безхатченків, допомагали самотнім людям, але основний напрямок був — діти. Так тривало аж до того часу, поки в наше місто не прийшла війна.
"Це не про свято, це не про подяку. Це про біль, розпач, нерозуміння"
З початком повномасштабного вторгнення змінилося все. Це була вже не волонтерська діяльність, це була велика відповідальність. Дуже багато волонтерів прийшло тоді в приміщення, яке ми спочатку просто назвали штабом. (прим. ред. — Перший Сумський гуманітарний штаб, що розташований на Воскресенській 16 у Сумах, запрацював з перших днів повномасштабного наступу російських військових)
Ми розуміли, що тут не так страшно, тут є потреби. Вранці ти прокидаєшся для чогось, тебе там чекають люди. Штаб став прихистком, порятунком емоційним навіть для нас.
У першу чергу всі потребували слів "все буде добре, ми вам допоможемо"
Міжнародні донори для першого гуманітарного штабу зʼявилися вже наприкінці квітня, бо ми вже мали певні оберти і про нас знали. А ось перші місяці війни — це все виключно сумʼяни. Люди, які або залишилися у місті Суми, бізнеси, або які полишали місто і їм не потрібно те, що вони мають.
У перший місяць без розбору, без запитань, всі, хто просили про допомогу, всі її отримували в штабі. Далі ми зрозуміли, що основна допомога — це військовим потрібна, бо місцеві жителі вже мають харчові продукти, вже щось повідкривалося.
Ми фільтрували. Надавали допомогу людям, які втрачали житло, або переміщувалися, або самотні пенсіонери, категорії малозахищені. Потім нашу допомогу фільтрували міжнародні донори. Зараз у нас дійсно йде допомога вже евакуйованим людям з прикордоння чи з окупованих територій. Також ми піклуємося про дітей-сиріт, дітей під опікою бабусь і дідусів, літніх людей, які на межі.
За кількістю людей за перший рік ми можемо порахувати лише по пакунках, які видавали від міжнародного фонду. Кажемо, що це більше 350 тисяч людей.
"Ми не вивозили"
Ми не завжди діяли толерантно, але ми вчилися кожного дня. З часом ми замислилися, що нам треба у штаті психолог і з нами працювала дівчина Оксана. Бо ми не вивозили ці натовпи, образи, жодного "дякую", це були якісь наклепи, нам говорили, що ми щось брали не своє. І спочатку ми виправдовувалися, щоб рятувати себе, своє імʼя.
Наші волонтери також не витримували, у нас були і трагічні історії – наших хлопців забирали на війну, ми втрачали їх, прощалися, ховали їх. І це дуже складно, коли ти стоїш заливаєшся сльозами, пригадуєш, як він ще недавно у штабі допомагав, потім рятував, і все, людини немає.
"Я дійсно щаслива людина"
Слово волонтер — це як медик, як вчитель, депутат, воно вже зобов'язує. І іноді не хочеться пишатися тим, що ти волонтер, ти просто кажеш "я — Ксюша", бо від тебе дуже багато очікують, а навчитися відмовляти я досі не вмію.
Я знаю, що моє призначення — це люди. І ця сфера буде вже зі мною. І я дійсно щаслива людина. Так, не під час війни. Але я знаю, як може бути. І я розумію, що це буде, це щастя зі мною буде. Тому я прагну жити в мирі, спокої й щасті й для цього я займаюся волонтерською діяльністю.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram