У селі Отрохове на Кролевеччині нині живуть 20 людей. Колись тут було понад пів сотні дворів, розповідає місцева жителька Віра Буйвал. Двічі на тиждень до села приїздить автолавка з хлібом та іншими продуктами, а за рештою необхідного місцеві їздять до Кролевця — за 13 кілометрів. Як живуть місцеві жителі, розповіли Суспільному.
Колись в Отроховому було понад 50 дворів, нині тут залишається жилих 15, розповідає 77-річна Галина Писаренко. У цьому селі вона прожила все життя. Після смерті чоловіка залишилась разом із сином Юрієм, який має інвалідність. Говорить, що доглядає сина та город.
«З городом я сама управлялася, допомогли мені викопати половину. А полоть — сама пополола. Це пізня картопля. Я її не подужаю: ні викопать, ні одірвати від стебла. Оце горох залишився, а це кавуни. Ой, малесенький є».
12 років тому, розповідає пані Галина, її чоловік загинув в аварії. Разом подружжя прожило понад 50 років. Після його загибелі всі турботи про дім і господарство жінка взяла на себе.
«Були у нас: корова, десятеро овечок, свині були. А тоді дві корови було, а тоді й коня купили. І землі набрали стільки, що страшне — і управлялися. І на роботу ходила я з ранку до вечора: і гектар буряка полола. Дядько Миколи, мій чоловік, посадив яблуню. Вона так уродила, що аж гілки обламалися. От би ти встав та побачив, яка вона вродила».
Зранку Галина Писаренко виходить до автолавки по свіжий хліб. Вона приїжджає до села двічі на тиждень, адже магазинів у селі немає.
«З продуктів тільки хліб, булки, пироги, рулети ну, хлібобулочні вироби». У нас доставка хліба йде із Шостки на Кролевець, а в Кролевці в нас розвантаження, і ми їдемо по селах: Срібровщина, Отрохівка, Морозівка, Воргол, Зазірки, Калашинівка, Новоселиця та Покровське», — розповідає продавчиня Наталія Дячок.
«Поки здоровіша була, в місто їздила. Ходила на автобус із Юрком, їздили в місто. Ми з Юрком купували все, що мені було потрібно. Як назбираємо сумки, то я викликала таксі, воно підвозило нас просто до дверей. А тепер уже не їжджу, то мені привозять усе, що попрошу. Внучка заміж пішла, замовлю — вони мені і сала, і ребер привезуть, заплатила і в холодильник поклала все, їсти є що» , — каже пані Галина.
Жінка ділиться, що через погіршення стану здоровʼя самостійно дбати про сина стає складніше. Нині єдине її бажання — разом із Юрієм переїхати до будинку для людей похилого віку.
«Кажу дівчатам: уже хочу в будинок престарілих. Вони мені: «Та ми бачимо, ви вже так наробилися, що вас скоро заберемо сюди, в будинок престарілих. А вони кажуть: «але разом вас ніхто не візьме». Це ось я отакі красиві поробила п'ять рядочків огірків. Он гляньте, який здоровий виріс. Як зачепити його, і тоді вони ростуть у верхи, до самої осені, цвітуть і ростуть. Тут ось ці кавуни, он з'являються. Бачите: вони закриті зараз, і он де їх ще. Там ще цілих чотири рядочки помідорів, там іде кукурудза, там кабачки, тут п'ять рядочків квасолі. Знову два ряди ідуть повністю ці кабачки».
Віра Буйвал приїздить до села жити на літо. Жінка виросла в Отроховому. Після заміжжя переїхала до Кролевця, але кожного літа приїжджає до будинку, де виріс її чоловік.
«Буде вже 55 років, як я тут живу. І ця хата мені рідна. На зиму буду виїжджати. Уже не те здоров'я. І хто його знає, яка ще буде зима. Як весна приходить, уже зовсім думки інші. Хочеться цього городу, хочеться попрацювати, хочеться щось виростити, бо тут рідна земля. Кореспондент: — Сумуєте за чоловіком ? — Сумую. Дуже важко, якщо хоч одна сторона залишається сама, хоч він, хоч я, то складно. Так що бережіть одне одного, сімʼї разом, бо нічого тоді вже назад не повернеться».
Понад 15 років пані Віра була засновницею та учасницею фольклорного колективу «Берегиня». Каже, що спів та виступи для людей завжди приносили їй радість. Цьогоріч планує знову брати участь у виступах, розповідає жінка.
«Дуже добре було. Ми як розпочинали, такі були дружні, як одна сім'я: і в горі, і в радості. Тоді в нас ще були такі вогники, в наших душах. Ми дощ не дощ, сніг не сніг, а як треба нам на репетицію, йдемо. Наймаємо другий раз і транспорт свій і їдемо. Зараз такі вже роки, вже не те».
Раніше тут було понад півсотні дворів, згадує пані Віра. За її словами, востаннє більше сотні людей збиралося на освячення криниці 20 років тому.
«Йшли маленькі дітки. Ми понапікали косинці, так, як раніше йшли на косовицю, у вузликах вони несли маленькі. Потім йшли косарі з косами, ішли жінки із граблями, потім ішла моя "Берегиня", співали. Прийшли ж до цієї кринички, батюшка посвятив криничку. А потім пішли на подвір'я моєї куми Галини. Вона завжди була привітна. Завжди гостей зустрічала. Тоді їхали ми з усіх, з усіх доріг. Хто де був, ми шукали вже їх, і пригощали. Всім нам дуже сподобалося. Великі чугуни варили капусняка».
Окрім домашнього господарства, пані Віра каже, що має постійного компаньйона — кота Мурчика.
«Я рада, що він у мене є. Він зі мною ходить і на прополки, і все ми з ним робимо.І я дуже, я ж кажу, звикла, що жива істота є зі мною»
Рік тому до батьківської хати разом із чоловіком переїхала Валентина Пінчук. Тут жінка вирощує город та має власну теплицю.
«Укрпочик. Ну, тут був салат. Ми перший урожай уже зібрали, салат був. Кріп був. Ну, вся зелень, яка перша вже відійшла. Потім посадила огірки, помідори, красивенькі. Зілля прибираємо, полемо, поливаємо, підживлюємо. Так само і на городі. І полемо, підживлюємо, і поливаємо, як жарко», — говорить Валентина.
З села до Кролевця, каже пані Валентина, автобус ходить рідше, тому влітку чоловік їздить велосипедом.
«Раніше було дуже гарно, можна було і два, і три рази сюди-туди з'їздити в Кролевець і назад повернутися. Зараз ні, зараз іде тільки о 9:30 один автобус. І назад він повертається десь о 12:00, о 12:15 виїжджає з Кролевця. Можна ще ввечері, зараз додатково пішов автобус, що ввечері о 7:00 може проїхати туди, а назад — о 6:00 ранку».
Після переїзду Валентина поселилася неподалік від своєї тітки Віри Буйвал. Відтепер, каже жінка, спілкуються майже щодня.
«Ми сусіди, ми родичі. Це куточок наш усіх. Тут чотири-п'ять хатинок на нашому куточку. Всі ми дружні. Всі ми один одного знаємо. Як для пенсіонерів, то в селі краще. Ходимо сьогодні, городи свої обробляємо. Тут є вода, є все. Багато тільки, ну, як вам сказати… Для життя умов дуже мало. Світла і зараз немає у нас. По 12 годин немає світла. Так що, якщо зимою не було світла, то можна було щось зберегти, бо холодно було, то зараз це питання дуже нагальне таке. Холодильники розморожуються, зберігати продукти ніде».
«Всеодно життя сільське дуже відрізняється від міського. Я там живу і тут. Тут дружній народ, підтримаємо один одного. Вийдемо всі, поговоримо, як і раніше було. А в місті заховаємося по квартирах і там, але нічого й не бачиш, хто що робить. А тут вийшли обговорили, кому потрібно, допомогли. Отак і живемо», — каже Віра Буйвал.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram та Threads