Хотів стати космонавтом, але майже пів століття вчив дітей фізкультури та 30 років різьбить по дереву. 72-річний Степан Омелько з Глинська на Рівненщині створює панно, скульптури та інші вироби.
Родина майстра походить із ХолмщиниЦе історико-географічна та колишня етнографічна українська земля, що розташована на захід від середньої течії річки Західний Буг (переважно на території сучасної Польщі), де різьба передавалася з покоління в покоління. Тож любов до дерева вважає генетичною та переконаний, що українська культура є основою нашої ідентичності — «тому Путін-н*люд і намагається нас знищити». Своє вміння хоче передати дітям, щоб справа жила далі. Про спадкове ремесло — у проєкті «Власноруч».
«Любов до дерева — це генетичне»
Мене звати Степан Омелько, я займаюся різьбою орієнтовно 30 років, мені наразі виповнилося 72 роки. Моя родина родом з Холмщини, село Ольховець. Ольховець — походить від слова вільха, де її багато росло, і там багато людей займалися різьбою по дереву. Мій покійний батько побудував власноруч дерев'яний будинок, де все було з дерева. Мій двоюрідний брат по батькові теж займався деревом. То я так собі думаю, що любов до дерева — це генетичне. Коли у 1945 році моїх батьків депортували сюди — батько відбудовував стару чеську хату, поставив дерев'яну підлогу, яка стоїть вже більше 60 років, і досі без жодної щілини.
Від мрії стати космонавтом до 47-річної кар'єри вчителя фізкультури
Зі школи я — малював, навіть був редактором та художником стінної газети, де малював карикатури. Далі почав малювати серйозніші роботи. Коли я пас корів, то ножем вирізав на дереві. Після закінчення школи дуже хотілося стати космонавтом, я пробував кілька разів вступити в льотне училище, але не вдалося і слава Богу. Прийшовши з армії — я зайнявся спортом, бігав на довгі дистанції — три, п'ять, десять кілометрів, бігав напівмарафон. Працював я — на будівництві, кіномеханіком, спортивним інструктором у торгівлі, на заводі слюсарем-складачем. А далі був етап, коли мені порадили, як я займався спортом, піти в школу. На початку професійної кар'єри працював керівником технічних гуртків — автомодельного, космічного, ракетного моделювання. Паралельно навчався у Луцькому педагогічному інституті на факультеті фізичного виховання. Трішки провчившись, я перейшов працювати вчителем фізичного виховання у місцеву школу, де я пропрацював 47 років. І цього року пішов у відставку.
«Ріжу я буквально все»: як почав займатися різьбою
Як я почав більш регулярно займатися різьбою — це завдяки моїй покійній дружині. Вона за фахом художниця, закінчувала Косівський художній технікум на той час. І якось вона пішла в Рівне шукати роботу, і в одному магазині наштовхнулася на декор для м'яких меблів. Принесла заготовку та зразок додому і просила мене, щоб я знайшов для неї різці. Я на той момент ще нічого не мав, але у знайомого попросив, він дав мені їх — і я почав займатися декором для меблів. Цим я займався кілька років, далі попит на таку роботу зник, тому що з'явилося ЧПКЧислове програмне керування, і з того часу я перейшов до художньої роботи. Ріжу я буквально все, починаючи з рельєфних панно, продовжуючи скульптурною різьбою і досить об'ємною. Працював із бензопилою, також виготовляв ексклюзивні меблі. Я працюю з будь-якою деревиною, починаючи — це нині вільха, з липою менше працюю, груша, дуже люблю горіх, клен використовую.
«Не кожен столяр може бути різьбярем»: історія з Дня міста Рівне
У Рівному на День міста біля мене стояв майстер, який виточував з осики мисочки. Він родом десь з-під Костополя, і він мені розказав таку історію: у нього в селі жив один чоловік, і одного разу прийшов до нього (майстер) з пропозицією навчити його токарній роботі. Цей по своїй доброті навчив його. Через певний час той чоловік купив верстати ЧПК і почав великими партіями робити, возити у Київ і там успішно продавати. А цей майстер як різьбив, як кажуть, на токарному верстаті вручну, так і продовжував. Наступного року знову я стою біля цього майстра, і підходять дві жінки. Кажуть: «Ми ось там бачили точно такі ж мисочки, але, — кажуть вони, — ось не те. Ось ваша робота відрізняється, хоч зовні вони ніби однакові — і розмір, і все інше». Але там, де людська рука працювала, виріб має зовсім інше відчуття, так би мовити, енергетику. Я також помічав, що на таких фестивалях проходять старші люди, і вони переважно байдужі до таких робіт. Але проходять діти, і вони одразу якось відчувають. Для них це захоплення. Вони ще не зіпсовані такими штучними роботами, що воно має блищати і таке майже ідеально зроблене. То — як я вже казав, до різьби далеко не кожен має хист, бо треба відчувати як матеріал так і форму. Тобто не кожен столяр може бути різьбярем. Дуже важливо: якщо в дитини є хист до різьби, то цей талант треба розвинути, буде з того користь. Бо дехто спробує різьбити, зіткнеться з певними труднощами і перестає, хоч у нього талант був.
«Різьба показує різницю між московською і українською»
Я у Facebook знайомий з майстрами з усього світу. З Європи найбільше в мене з Німеччини друзів, з Польщі, жодного — з Угорщини. Далі Японія, Південна Корея і так далі. Жодного — з Московії. З Білорусі в мене трішки є, бо все-таки білоруси — це такі наші дійсно слов'яни, і не всі ще там втратили розум. Це відчувається по їхній культурі. То московська — я знайомий з їхньою різьбою — вона несе-таки, як і їхня література, дуже похмурий характер. А українська різьба, особливо традиційна — гуцульська, яворівська — вона дуже схожа з румунською, молдовською, навіть австрійською, німецькою, вона переплітається. Тобто різьба показує різницю між московською різьбою і українською. Це свідчить про ідентичність України як нації. І куди не кинься: взяти музику, пісні, мелодії, з яких вони багато в нас вкрали. Якщо ми бачимо цю різницю, і Путін-н*люд це теж добре усвідомлює, що ми не єдиний народ, тому він і хоче знищити ці основи культури. Тому він б'є по наших музеях, по історичних пам'ятках. Гинуть багато талановитих дітей, які могли б розвинутися у різних галузях мистецтва. І тому зараз важливо показувати українську культуру, це ж саме різьблення, для всього світу.
«Якщо мозок працює, то працює і все тіло»
За своє життя, враховуючи контурну різьбу, я зробив приблизно 500 робіт. У мене зараз є більше часу. Ще підходжу до завершення своєї великої майстерні. У мене є хороше приміщення, заготовлені вже матеріали, але ще, як кажуть, треба трішки доробити. Тепер я сподіваюся, що буду набагато продуктивнішим. Збільшилася у мене кількість інструментів. Головне — здоров'я. Так як я вчитель фізкультури, таки не фізрук, знаю, що таке здоров'я. Це не лише фізичні вправи, насамперед це наш мозок. Якщо мозок працює, то працює і все тіло. Коли людина зосереджена на творчій роботі, і щоразу щось нове — це взаємно працює. Мозок працює на роботу, робота працює на мозок. 99,9 відсотка творчих людей практично всі духовні та розвинуті. І люблять і музику, і не лише свій напрямок, чи то різьбу, чи то гончарство, чи вишивання. Коли людина хоче щось робити, вона знайде де, в будь-якому місці. До речі, є в мене знайомий військовий, який під час невеличких відпочинків займається різбленням ложок. Потім їх продає, а гроші йдуть на потреби свого підрозділу. Людина в таких умовах, і вона все одно працює. Так що головне — мати на щось надію і працювати.
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
