Син полтавки Лідії Місюренко 10 років у російському полоні

20 червня 2014 року син Лідії Місюренко Борис разом зі ще двома волонтерами потрапив у полон до "козаків" російського отамана Козіцина. Усі вони не були військовими, везли допомогу на Луганщину. Будь-які спроби дізнатися про долю полонених не дали результату.

Уже понад 10 років Лідія Місюренко не лише займається пошуком свого сина, але й допомагає родинам, які потрапили у такі ж ситуації. Нині очолює ГО "Родини полонених та безвісти зниклих Полтавщини". Про це вона розповіла Суспільному.

"Я розуміла, що треба було об’єднуватися, тому що не тільки три наші волонтери, це тільки по Полтаві. В області у нас були, яких ми познаходили «двохсотими». "Зниклий безвісти" першочергово був їхній статус, а потім познаходили і похоронили. До повномасштабного вторгнення залишилося у нас сім сімей полонених і безвісти зниклих. Один із них був у полоні, що ми знаємо — це Станіслав Панченко у 32-й колонії у Макіївці сидить і до сьогодні. Дали йому, здається, 18 років", — розповіла Лідія Місюренко.

Нині допомога родинам безвісти зниклих військовослужбовців і волонтерів більше стосується вирішення питань соціального характеру. Пошуки полонених упродовж понад десяти років все частіше безрезультатні.

"Я ж і свого не можу знайти, хоча пройшла такий тернистий шлях із 14-го року. Їздила і в Луганськ на ту територію, у Донецьку була, із Захарченком зустрічалася. Там брешуть, що ж там можуть казати? Я писала Захарченку листа і брала його тим, що по-Божому треба поступати в житті. «Він добро робив, він не воював», що хочеш казала. Він же не зі зброєю прийшов, а з куском хліба, з галушками. А він: "Я люблю галушки". Подавився б ти ними".

Нині, зізнається жінка, складніше концентрувати увагу суспільства на трагедіях початкових днів. Але сама вона руки не опускала жодного дня.

"На другий день 25 лютого (2022 року-ред.) пішла в тероборону і кажу: «У мене син в полоні, внук на фронті, я з ума зійду сама, нічого не роблячи. Я вмію картоплю добре чистити». І пішла хлопчикам обіди готувати. Воно ж болить, чужих дітей не буває. Військкомат дає мій телефон, дзвонять родини, я записую їхні дані і даю дорожну карту, куди треба телефонувати. 2014-го ми не знали, куди нам бігти. Я даю можливість зайти і в реєстр безвісти зниклих", — продовжила мати полоненого.

У багатьох випадках Лідію Місюренко дивує байдуже ставлення деяких громадян до прохань матерів безвісти зниклих чи військовополонених. Втім, рук не опускає.

"Ні один підприємець не підійшов і депутат (я виступала і на сесіях обласної ради), не підійшов і не сказав: «Нате вам тисячу на воду мінеральну, як ви будете збирати своїх мам. Чи на валідол вам». Для фронту треба, донарити треба, але ж не треба забувати і родини, нам дуже важко. Загиблі – це трагедія, але мати знає, куди піти помолитися, куди поплакати. А в нас питання величезне, на повний зріст. І чекати – це найважча місія любої матері".

Повністю інтерв’ю слухайте за посиланням.

Читати ще