88-річна Лідія Кус народилась 1937 року в селі Пащенки. Це нині Решетилівська громада. Про голодні роки 1932–1933-го знає із розповідей мами Олени. Із її родини тоді вижило лише двоє людей — мама і старший брат Петро. Поховати довелося 12 рідних людей. Загалом же у їхньому селі від голоду 1932–1933-го років померло майже дві сотні селян. Історію своєї родини жінка розповіла Суспільному в День пам’яті жертв голодоморів в Україні. Він щорічно припадає на четверту суботу листопада.
88-річна Лідія Кус в альбомі зі старими фотографіями береже спогади про своїх рідних. Велика родина жінки жила у селі Пащенки.
"Жили, як той казав, гарно, заможно. У них дідусь їздив, чумакував. Їздив раз у Крим по сіль за рік волами. І двічі на Дон по рибу. І ото торгували сіллю і рибою. І з цим мали ж достаток. Ну і господарство ж було, звісно ж, хороше. Аж поки оце ж до оцього голодомору. Як почалася розруха, забрали все чисто", — розповіла жителька Решетилівської громади Лідія Кус.
Народилась жінка 1937 року, тому про голодні роки 1932–1933-го знає із розповідей мами Олени.
"Діти ж малі були. Петя з 1926-го, Ліда з 28-го, Ванько з 30-го, Ванькові три роки було, Ліді п'ять, а Петі сім. Що ж ті ще діти. Сама ото ж вже що, де, які бур'яни не були, де що не було, виживали. Каже мама: «Було, ввійду в хату, як цокну ложкою та мискою дещо. А Ванько: "І мені"». Значить, чує, що цокнули ложкою, і то й «Мені ж» — їстки ж хоче. Бідна дитинонька. Було, мама розказує: «Я сиджу плачу». Його не можна пережити. Хай Бог милий. Що та бідна мама пережила, це страшне".
Із хати радянські активісти забирали не лише харчі. Відбирали й побутові речі.
"Розібрали всю худобу, усе майно, все розібрали. На печі мама сиділа з дітворою, троє діток маленьких. Витягли із-під дітвори постіль, повитягали. Отакі супостати були. Як не було ні в кого нічого. Ні в кого нічого. Вигребли все, де розбивали комини, шукали, щоб не сховав ніде ніхто. І де хто квасолю, де хто що сховав, усе познаходили, все позабирали. Усе переривали шомполамиМеталевий, дерев'яний або комбінований стрижень для чищення й змащування каналу ствола та інших частин стрілецької зброї., передовбували, все чисто. Не залишилось ні в кого нічого", — продовжила Лідія Кус.
Ховати померлих рідних довелося матері Олені самій. Робила це вона поблизу родинного обійстя, розповіла Лідія Кус.
"У нас тут 12 душ похованих. Усі вимерли. Поховала всіх же. І свекруху, і матір, і чоловіка, і дітей, і сестра, і двоє її дітей в одній ямі поховані. Аби з хати, не було кому й ховати. Аби хоч як-небудь із хати, та як-небудь закопати, бо ні трун, нічого не було. Так загорнули в що було. Поклали і присипали — ото і все. Бо не було кому тієї труни, нічого було їй робити. Аби з хати тільки. Та страшне, хай Бог милує. Як з людей знущалися, це страшне. Страшне, і все", — додала жінка.
Із родини Лідії Кус у ті голодні роки живими залишились мама та старший брат Петро. Самій же жінці пережити довелося Другу світову війну та голод 1947-го. Жили тоді удвох із мамою, батько загинув на війні, а старший брат служив у війську.
"Був голод, але в нас не було з мамою. В нас була ціла корова, доїлася гарно, молоко було. І були качани кукурудзи на горищі. То мама, було, зніме там коробку, помнемо. А тут у діда Омелька, материного дядька, були жорна. І ото, було, підемо на жорна, здеремо на крупу, хоч змелемо на борошно, то ото оладки, хліб кукурудзяний був, і молоко ж було".
Говорити про те, що голод влаштували штучно представники радянської влади, довго боялися, пригадує жінка.
"Не можна нічого було. Мама боялася, як той казав, де й обзиватися, зайвий раз не можна було обзиватись, тому що заберуть і хто зна де й подінуть", — додала Лідія Кус.
Загалом же у їхньому селі Пащенки від голоду 1932–1933-го років померло близько двох сотень селян, розповіла Лідія Кус.
Читайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook | TikTok