Десантник, "кіборг", нині – військовослужбовець 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького ЗСУ Олег Височанський ще у 2016 році говорив, що Росія зважиться на повномасштабне вторгнення.
Про початок вторгнення та свій бойовий шлях Олег Височанський розповів Суспільному.
Перебуваючи у Канаді на реабілітації після поранення, якого зазнав захищаючи Донецький аеропорт, Олег зустрічався там з діаспорою і пояснював, що буде повномасштабна війна з авіаударами та ракетними ударами.
"Мені не вірили. Казали: то ж XXI століття, які ракетні чи авіаудари? Ми ж не Азія якась там. Кажу: буде, це тільки початок. Попустили москалеві Крим, Донбас, перед тим – Придністров’я, Грузію. Москаль буде йти доти, поки ми йому дозволимо", — згадує він.
За підрахунками військовослужбовця, активна стадія війни мала розпочатися у двадцятих роках. Але з восени 2021 року він розумів, що це станеться ось-ось.
"Вже був запах війни. Ми з побратимами між собою зідзвонювалися. Зібралися у Будинку воїна, обговорювали що треба робити. Нас в ліжках теплими застануть, якщо ми нічого не будемо робити", — каже боєць.
Повномасштабне вторгнення застало "кіборга" вдома. Вночі його збудив дзвінок від доньки, яка перебувала в Києві.
"Якраз було десь по четвертій ранку. Каже: тату, у нас тут все вибухає. Моя війна почалася з того, що донька подзвонила. Я кажу: забирай свої документи, речі та їдь додому. Потім подивився в інтернеті інформацію", — розповідає Олег Височанський.
Сам він швиденько зібрався та поїхав у Будинок воїна. Зрештою, збиратися було не довго: всі необхідні речі для мобілізації були випрані, підготовлені та поскладані у валізи ще з моменту демобілізації. Дещо вибирав, освіжував і складав знов. Бо був переконаний, що Росія знов нападе.
"На дев’яту ранку там (у Будинку воїна, — ред.) вже було багато людей. Поприходили наші ветерани. Обговорювали наші подальші дії", — говорить він.
На війну – поза чергою
У 2015 році Олег Височанський обороняв ДАП у складі 80 окремої десантно-штурмової бригади. Там отримав важке поранення та його визнали обмежено придатним.
"Я знав, що у 80-ту мене не візьмуть. Тоді там прийшло дуже багато людей. А 103 якраз очолив підполковник Валерій Курко, він був командиром мого батальйону у 2014-2015 роках. Я прийшов до нього і спитав: куди мене візьмете?", — каже військовослужбовець.
Щоправда, треба було ще дійти до побратима та командира. Адже у перші дні повномасштабного вторгнення, черги з охочих йти воювати під військкоматами були неймовірними. Тому Олег телефонував знайомим, які б його провели. А ті, хто не мав таких знайомств, стояли й обурювалися, що хтось лізе поза чергою, щоби першим піти на війну.
"Тоді багатьом відмовляли. Був офіцер, льотчик, зі знанням англійської, вже на пенсії. Йому відмовили, бо нема літаків. Він просився на будь-яку роботу. Але не взяли", — згадує чоловік.
В зону бойових дій офіцер виїхав у квітні 2022 року, ще до великодніх свят. Їхали на Харківщину в напрямку Ізюму.
"Приїхав комбриг харківської тероборони, роздав нам задачі. Перед нами стояла 95. Далі, кілометрів за 5-6 — фронт. І того ж дня наші почали закопуватися. Ми зранку заїхали, а вже пообіді бійці були на позиціях та закопувалися", — розповідає капітан Височанський.
Попри те, що він війну вже бачив, але цього разу вона була інакшою.
"Літаки над нами літали, бомби скидали. Ми у школі зробили склад продуктів. Я через пару днів там проїжджаю, дивлюся: а де школа? Нема школи, згоріла. Яма на стадіоні така, що я такої ще не бачив, в радіусі метрів 15. Канонада була безперестанку, день та ніч", — говорить військовослужбовець.
Курська операція
Про те, що українські військові підуть на Курщину, не знав ніхто.
"Все трималося в таємниці. Буквально за три дні нас викликали, доводили задачу. Але ті задачі змінювалися, зважаючи на певні обставини", — каже боєць.
За його словами, командири між собою говорили, що це буде рейд: треба буде нанести ворогу ураження та знищити опорні пункти.
"Були побоювання, що РФ може ядерну зброю застосувати, що союзники не підтримають нас. Але ми не очікували, що москаль так буде втікати. Коли операція почала розвиватися, то з’явилася гордість: та нема що боятися, треба йти вперед і бити ворога", — говорить Олег.
Військовослужбовець зазначає, що солдати, які виконували завдання, не відразу зрозуміли, що перейшли кордон з Росією.
І додає, коли на Курщину заходила 103 бригада територіальної оборони, хтось сказав: "Сталін вже перевернувся в труні, бо бандерівці заходять".
Подорож з зони бойових дій до Парижу і зворотно
На початок серпня 2024 року Олег запланував собі відпустку у Парижі. Точніше, до Парижу у складі національної олімпійської збірної України поїхала його донька Марія. А чоловік разом з дружиною планував приїхати на виступи нашої збірної з художньої гімнастики.
Їхати треба було з зони бойових дій, де жодного громадського транспорту немає.
"Це було шосте серпня, вечір, вже по дев’ятій. А восьмого треба бути в Парижі. Мій зампотех завіз мене до заправки на трасі Київ-Харків. Вже було темно. За пару годин заїхали. Там за пів години військовий мене завіз до Сум. А далі - попутками до Києва. Потім – з Києва до Львова. Вдень я був уже у Львові. Далі – автобусом на Польщу. Звідти – літаком. І вночі наступного дня я був у Парижі. А зранку о 10 годині донька почала свій виступ", — згадує боєць.
Попри те, що дівчина вже знала, що батьки десь на трибунах, але не знала де саме. То ж група підтримки кричала на все горло, щоби їх помітили.
"Вони виступили, йдуть попри килимок. Але нас не бачать. За годину у них був другий виступ. Дівчата знов йдуть. То ми вже так голосно кричали та махали прапором. Між нами було метрів 50. Аж тоді вона нас побачила", — усміхається чоловік.
Також на них звернули увагу інші вболівальники.
"Ми сиділи на трибунах. Коло нас сиділи іноземці. Вони бачили, що ми вболіваємо за збірну України. Почали розпитувати мене де ж вони тренувалися, що у нашої збірної такий високий рівень. Адже в Україні зараз війна, обстріли. Я кажу: ось так і тренувалися, повітряна тривога – спускаються у підвал, електрики нема – вмикають акумулятори, взимку зал не опалювався. Ось так і тренувалися під бомбами, під ракетами, під шахедами. Іноземців це дуже дивувало. А я кажу: от такі ми є", — говорить Олег.
