Львів’янин Андрій Кузняк мріяв побудувати великий будинок, в якому житиме з дітьми та внуками, любив та умів шити й вишивати, досліджував історію української вишивки. Після повномасштабного вторгнення, мобілізувався до 505 окремого батальйону морської піхоти, навчився керувати мінометом та під час бою закрив собою молодого побратима.
Про це Суспільному розповіла його дружина Тетяна.
Андрій та Тетяна прожили разом 20 років. Тетяна згадує, що познайомилася з майбутнім чоловіком, коли їй виповнилося 19 років. Андрієві був 21 рік. Вона якраз вивчилася на швачку і влаштувалася на свою першу роботу.
"Нас завели в цех. Таке величезне приміщення. Але перше, кого ми побачили, — двох молодих хлопців. Це був Андрій та його товариш. Вони теж прийшли туди на роботу після закінчення навчання у технікумі. Хлопці сиділи й сміялися. Колєжанка моя каже: "О, як файно, два хлопці. Отой високий – твій, а отой маленький - мій". Високий то був Андрій. Ми посміялися та й забули про це", — говорить Тетяна.
Протягом двох років, поки дівчина працювала на тому підприємстві, вони хіба віталися одне з одним.
"Одного дня я з подружкою гуляла Львовом та поверталася до хати. А він вийшов погуляти з собакою. Він ніколи з нею не гуляв. А цього вечора вийшов. Виявилося, що ми мешкаємо поруч", — каже жінка.
Тільки згодом він розповів, що в той момент подумав, що ця дівчина повинна стати його дружиною. А тоді вони трохи поговорили, обмінялися номерами телефонів. І почали частіше спілкуватися. Андрій був дуже сором’язливим та вміло приховував свої почуття. Згодом, у новорічну ніч, юнак набрався сміливості та освідчився коханій.
"Не було квітів чи обручки. Він не ставав на коліно. Ми сиділи на кухні й пили каву. Він мені й сказав, що у нього серйозні наміри, що він дуже хоче, щоби у нас було весілля й сім`я. Я сказала, що я буду щасливою, якщо стану його дружиною. І він аж розплакався", — згадує вона.
Одружилися молодята 7 серпня 2004 року. Весілля відбулося у селі Верхньому Висоцькому у Карпатах. Родина Андрія приїхала цілим автобусом і навіть собаку з собою взяли.
"Собаку випустили першою. Я сміялася, що собака Джимка виконав бажання Андрія: знайшов йому дружину", — говорить Тетяна.
Весілля, за її словами, було традиційним: у шатрі, з довгими столами, повними наїдків, з музиками.
"Чоловік був дуже консервативним. Для нього не було такої розмови, що з’їжджаються до шлюбу і живуть. Він вважав, що це не є правильним", — каже жінка.
7 серпня 2024 року Андрій привітав дружину з двадцятиліттям одруження. Щоправда, телефоном. Тому що перебував на війні.
Швейна машинка на війні
Андрій вмів та любив кроїти, шити й вишивати. Після закінчення технікуму пішов навчатися до Києва в університет технологій та дизайну. Але – заочно. Бо вже мав родину. Робити дипломну роботу йому допомагала Тетяна.
"Треба було виготовити ляльки у народному стилі. То ми вдвох кілька ночей поспіль робили їх: вирізали, зшивали руками, напихали ватою, шили костюмчики, вишивали. Поруч спала крихітна Софійка. Він єдиний з усієї групи виконав завдання правильно. Потім ці ляльки забрали на виставку", — згадує Тетяна.
Андрій любив вишивати й вишив собі бісером сорочку. Дружина дивувалася, бо бісером вишивають жіночі сорочки. А чоловік казав, що згодом подарує її похресникові.
Ще одну сорочку чоловік вишив сім років тому. Сам підбирав та вигадував узір, щоби вона була єдиною та неповторною. Коли Андрій загине, Тетяна попросить, щоби його вбрали в цю вишиванку під однострій. Так його й поховали у ній.
А перебуваючи на війні чоловік не раз просив дружину, аби вона йому передавала бігунки, нитки та інші швейні речі. Побратими навіть спільно коштом придбали йому швейну машинку, яку возили з собою.
"Всі знали, якщо в когось куртка порвалася чи ще щось треба зашити, то можна звернутися до Андрія", — каже дружина.
Будинок за містом
Подружжя увесь час мешкало у Львові, але мріяли побудувати свій будинок за містом. Чотири роки тому почали втілювати свою мрію в життя.
"Два роки поспіль будинок будував Андрій з родичами та знайомими. Нам допомагали будувати. Ми тільки будівельні матеріали купували. А робота – все своїми руками. Я ще казала: "Ми так пізно почали будувати хату". А він каже: "Зате матимемо свій будинок. Дівчата вже попідростали, матимуть кожна свою кімнату. Матимемо де внуків зустрічати", — каже Тетяна.
Коли Андрій вже мобілізувався, то жінка продовжувала упорядковувати будинок сама.
"Якусь сільничку купила, цукерничку, сфотографувала, йому послала. Дзеркало якесь вибрала, теж йому показала. Він казав, що як приїде, то щоб я наготувала йому вареників, борщу. А він буде вдома сидіти й відпочивати. Оце 10 січня мав би у відпустку приїхати. 5 грудня було місяць як я жила вже в цьому будинку. І 5 грудня мені сповістили, що він загинув", — каже жінка.
Це – наша Україна
24 лютого 2022 року Тетяну збудив телефонний дзвінок. Телефонувала кума, яка й сказала, що розпочалося вторгнення.
"Чоловік каже: "Збирай дітей та їдьте за кордон". А я: "Ні, якщо сюди прийде війна, я сидітиму у підвалі, варитиму там їсти, але тебе не полишу", — згадує жінка.
Тим часом Андрій кілька разів намагався мобілізуватися до Національної гвардії України. Але йому відмовляли через стан здоров’я: у військовому квитку було написано "обмежено придатний".
У жовтні 2022 року ТЦК принесло повістку додому. Чоловік розписався і з’явився до військкомату як належить.
"Він мені сказав: "Ти мене не відмовляй. Хлопці воюють, а я – ні? Я ховатися не буду. Це – наша Україна". Казав мені, що він повернеться додому", — говорить Тетяна.
Морпіхові довелося повоювати в районі Авдіївки та Курахового.
"Найгірше було, коли вони були в Кринках. Було таке, що він мені написав: "Танюш, я пішов. Ми на позиціях, наберу коли зможу". Але я не знала, що вони пішли через воду, через Дніпро. Він мені того не казав. А я прочитала то повідомлення і мені аж земля з-під ніг пішла. Я тоді жила з телефоном у руках, з телефоном під подушкою", — згадує вона.
Віра на війні
Дружина військового каже, що чоловік вірив у Бога і своє життя побудував у вірі.
"У нього не було такої неділі, щоб він до церкви не йшов. Різдво та Великдень були для нього святами. На війні коло себе мав плеєр з записаними молитвами й він їх слухав. Мені казав: "Господь має свої плани", — говорить Тетяна.
Андрій розповідав, як Бог рятував його та побратимів на війні.
"В Кринках вони сиділи в підвалі. Був сильний обстріл. Один хлопець сидів у куті. Андрій до нього каже: "Відійди, чого ти там сидиш". Хлопець відходить всього лише два кроки. І прямо туди прилітає. Потім той хлопець попросив, аби його навчили молитися. Андрій мав коло себе 90 Псалом, всім ксерив і роздавав, аби мали коло себе", — розповідає жінка.
3 грудня 2024 року ввечері Андрій зателефонував дружині. Це була їхня остання розмова.
"Сказав, що знову йде на позиції. Каже: "Я тебе пізніше наберу". Бо я йому казала, що якщо є можливість о другій, о третій годині ночі дзвонити, то дзвони. Він каже: "Та ти спиш". А я казала: "Нічого страшного, ти мене набери, мені буде легше спатися". Але він вже більше не подзвонив", — плаче Тетяна.
4 грудня жінка очікувала дзвінка чи якогось повідомлення, але його не було. Зателефонувала дружині побратима чоловіка. Та відповіла, що її чоловік написав, що у них все добре.
Тільки згодом Тетяна дізнається, що Андрій закрив собою цього побратима тому він вижив. На момент, коли жінки спілкувалися, побратим перебував у шпиталі. Але сповістити про загибель Андрія не зміг.
Через кілька днів після загибелі чоловіка жінці наснився сон. В тому сні Андрій казав, що він мусив піти й мусив захистити побратима.
"Він ще молодий, не так давно одружився, в нього ще нема дітей. І сниться мені, що Андрій каже: "У Назара народиться син і в його очах ти завжди бачитимеш мене", — каже вона.
Першими про смерть Андрія дізналися його батьки. Саме до них прийшли повідомити про це.
"Мама дуже кричала та плакала. Потім подзвонили до мене. Я була на роботі. Почали казати, що прийшов якийсь чоловік, говорив про страшні бої. Але про те, що Андрій загинув, мені не казали. Я не схотіла того слухати та скинула дзвінок. А вони знову дзвонять. Кажуть: "Дай слухавку комусь, хто коло тебе". Я дала телефон співробітниці. Їй вони й сказали. А далі я вже не пам’ятаю що було, я зомліла", — розповідає жінка.
Поховали героя в селі, де він будував хату, коло церкви.
"Я вийшла на Різдво. Там так колядували. Думаю: Служба Божа йде, ти жодної не пропускаєш, колядуєш. Все", — плаче Тетяна.
