Сьогодні, 29 серпня, минає рівно три місяці з дня смерті парамедикині "Госпітальєрів" Ірини Цибух "Чеки". Дівчина загинула під час ротації на Харківському напрямку 29 травня, за кілька днів до свого дня народження. 1 червня їй мало виповнитися 26 років.
Суспільне поспілкувалося з мамою парамедикині Оксаною Цибух.
Яким був шлях Ірини Цибух у боротьбі за свободу та незалежність? Що можете пригадати та розповісти нам?
Шлях Іринки – дуже свідомий і змістовний — це є шлях від 2014 року, від початку Майдану. Їй тоді було 16 років. Звичайно, ми як батьки не відпустили її в Київ, хоча вона дуже поривалася, бо там був мій рідний брат під час цих буремних, найгірших подій – розстрілів на Майдані. Але вона творила свій Майдан тут, у Львові, допомагаючи волонтерством, не приходячи спати, ночувати. Робила тут, що могла.
Потім почала їздити на Схід. Це були такі перші поїздки, про які ми навіть не знали. Спочатку десь з такою простішою допомогою, потім вже возила дуже серйозні речі в допомогу нашим хлопцям і дівчатам. Тобто значення того, що потрібно допомагати і це робити, вона мала ще будучи зовсім юною.
Знаєте, вона завжди казала: "Мамо, ця боротьба українців ніколи не припинялася, буде війна". Це вона говорила ще до 2014 року, не маючи тоді ще 16 років. І вона готувалася до неї. Вона пройшла вишкіл в "Госпітальєрах", хоча ніколи вони не мала ніякої дотичності до медицини, але десь розуміла, що це потрібно.
Де Ірину застала повномасштабна війна?
Війна застала її у Сєвєродонецьку. У цей день мала відбутися прем'єра її фільму "Відстань" — дуже великого проєкту про життя підлітків на Донбасі. А в наступні дні мала відбутися велика прем'єра у Києві. На жаль, цього не сталося, і коли дуже тяжко вона виїжджала із Сєвєродонецька, їй допомогли сісти на потяг, я кажу їй: "Донечка, ти навіть додому не їдь в Київ, а зразу сідай на поїзд і їдь до Львова". Ну, звичайно, на що вона мені сказала: "Мамо, я додому не приїду".
Відтоді почалася її ця місія, робота з "Госпітальєрами". І, власне, київська кампанія, де вона відверто говорила, що думала, що не виживе.
Тоді почав формуватися її п'ятий екіпаж — славетний і дуже дорогий для неї. Хлопці з п'ятого екіпажу – це її любов. Вона завжди казала: "Мамо, в мене найкращі хлопці". Довіра в них була така 100%.
На День Незалежності Іринка зробила подарунок своїм хлопцям – кожному вона подарувала вишиванку. Я знаю, як вона їх купувала: вона кожному підбирала їх особисто. Згодом на її поховання в Києві вони всі були одягнуті в подарунку Ірининому.
На жаль, цього року війна вбила Іринку. Досі ця думка є, десь розум це допускає, але свідомість і емоції нам не дозволяють усвідомити це. Тому що Іринка живе зараз. Живе у своїх проєктах, живе у продовженні, живе у нових ідеях, започаткуванні нових справ. Любов рухала нею всюди. Знаєте, і така безапеляційна, безкомпромісна й абсолютна любов в неї була до України. Це не гучні слова, а це справді було так і є так.
Ірина Цибух багато уваги приділяла проєкту загальної системи пам'яті. Як мало би виглядати вшанування загиблих військових? Яким бачила вона цей проєкт, що хотіла втілити в життя?
Вона завжди говорила, що живі мають відповідальність перед мертвими. Тобто якщо ми не будемо мати цієї пам'яті, то яке в нас буде майбутнє? В нас постійно забирали наше минуле, хотіли повністю винищити і мову, і культуру, і нашу інтелігенцію. І чому? Щоб забрати нашу пам'ять, щоб люди не мали її. Для неї було важливо, щоб це пам'ятування було на державному рівні, була стратегія пам'яті.
Звичайно, хвилина мовчання, я сподіваюся, що більшість українців її дотримуються самі. Але це знаєте, навіть не хвилина мовчання, а хвилина пам'яті і вшанування. Вона говорила що хвилина мовчання може бути персоналізованою, тобто мова може йти про конкретних людей в певних там організаціях. Це не має бути рутиною, що треба встати в 9 годині і помовчати. Це має мати значення, має мати сенсовість.
І от зараз команда Ірини в Києві... Я думаю, що це вже буде невдовзі, робить так, щоб хвилина мовчання була така загальноміська, де Київ зупиниться на одну хвилину. І хочеться, щоб така хвилина мовчання була у всіх містах: із зупинкою транспорту, щоб люди не злилися на це, бо це є всього одна хвилинка в день, де ми згадуємо наших героїв, де ми віддаємо їм честь і розуміємо ціну їхнього життя.
Ким була Ірина Цибух
1 червня Ірині мало виповнитись 26 років, вона народилась у 1998 році у Львові, закінчила Національний університет "Львівська політехніка", до команди Суспільного приєдналась у 2017 році. Там вона працювала з філіями, готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.
"Що мене мотивує і звідки я знаходжу ресурс? Мабуть, раніше я могла б відповісти на це питання якимись конкретними прикладами, розповісти про людей, натхнення. А зараз це просто рутина. Треба працювати, бо я інакшого життя для себе не бачу. Або це про відстоювання особистої гідності, або бажання, щоб моїм загиблим побратимам не було за мене соромно. Поза тим уже немає ніяких мрійливих романтичних мотивів продовжувати", — 8 грудня 2023 для видання "Детектор медіа".
Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на Сході України: 22 та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сєвєродонецьку, а наступного дня — в Києві. Але домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону "Госпітальєри", де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу.
В інтерв'ю для "ELLE Україна" 30 липня 2022 Ірина говорила: "Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні".
Ірина врятувала чимало бійців, неодноразово ризикуючи власним життям під час евакуацій. Крім того, регулярно з’являлась у медіа, надавала інформацію колегам журналістам щодо роботи парамедиків та медиків у зоні бойових дій, інформувала про можливості навчання й підготовки добровольців для надання якісної домедичної допомоги.
"Думаю, щоб не бачити війни на власні очі, треба бути сліпим. Натомість, щоб уникати розуміння, що твоя участь у війні є обов’язковою – треба бути інфантильним ідіотом і мені шкода тих цивільних людей, які вірять, що їх щось врятує від участі у цій війні", — 8 жовтня 2023, інтерв'ю виданню "Букви".
Разом із колегами з Суспільного Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики "Честь Професії" у 2021 році у категорії "Найкраща публіцистика в локальному медіа" та фіналісткою у номінації "Найкращий репортаж" у 2018 році. У листопаді 2023-го отримала відзнаку від президента України орден "За заслуги" III ступеня, у березні 2024 року стала лауреаткою премії "УП 100. Сила жінок".