Коли прикордонник Максим Савченко повернувся з полону та побачив свою доньку, то подумав як вона швидко виросла. Перед тим він бачив дівчинку 26 лютого 2022 року, коли його родині вдалося евакуюватися з Маріуполя.
Про це захисник Маріуполя та військовослужбовець Державної прикордонної служби України Максим Савченко розповів Суспільному.
До прикордонних військ Максим долучився двадцять років тому. У 2014 році він виконував свої обов'язки в Донецькому аеропорті.
«В аеропорт я потрапив у 2009 році. Працював інспектором прикордонної служби. А у 2014 році, коли аеропорт захопили, нам довелося його покинути», — каже він.
Згадує, що захоплення росіянами Донецького аеропорту відбувалося поступово й тривало з квітня по травень.
«Аеропорт працював до останнього. День перед тим я ще оформлював рейси», — згадує прикордонник.
Того дня він мав вихідний. Але повернувся в аеропорт, бо там були його речі.
«Коли я прийшов, то аеропорт вже був захопленим. Там нікого не було з наших представників. Я був у цивільному, не казав, що я військовий. Сказав, що мені треба забрати свої речі», — говорить чоловік.
Всі переїхали у Маріуполь, де прикордонникам, які схотіли звільнитися зі служби, запропонували написати рапорти. Максим ухвалив рішення залишитися.
Повномасштабне вторгнення
Повномасштабне вторгнення застало прикордонника у Маріуполі.
«23 лютого вже була загальна тривога, було чергування. 24 лютого я повинен був йти на чергування. Вночі зателефонував мій безпосередній керівник й сказав, що потрібно прибути на місце розташування для евакуації підрозділу», — розповідає він.
Вдома чоловік сказав родині, що на деяких ділянках кордону відбулися прориви, тому він мусить терміново їхати на роботу.
«Ніби всі були готові, але ніхто не думав, що почнуться обстріли з авіації, з кораблів. Дружина мала би піти на роботу, дитина — в школу. Але все скасувалося, тож вони були вдома», — каже прикордонник.
Вже ввечері 24 лютого дружина та донька виїхали з Маріуполя у Запоріжжя. Максим оцінив обстановку, звернув увагу, що місто обстрілює ворожа авіація, яка вільно залітає в український простір.
«Ми жили неподалік аеропорту. І перше, куди прилетіло, це в аеропорт. Тому ухвалили рішення виїжджати», — говорить чоловік.
Він ще побачився з родиною 26 лютого 2022 року в Запоріжжі, впевнився, що вони у безпеці та 1 березня повернувся в Маріуполь для оборони міста.
16 березня 2022 року, коли росіяни скинули авіабомби на будівлю Донецького академічного обласного драматичного театру в Маріуполі, Максим вже перебував на території заводу «Азовсталь».
«Приходили побратими й розказали, що скинули бомбу на театр. Я в тому театрі дивився балет, різні вистави, донька там виступала. Жахливі в мене відчуття були від цієї новини», — каже прикордонник.
Вихід в полон
Через три місяці оборони Маріуполя українським військовим повідомили про необхідність вийти в полон.
«Нам повідомили наші командири. Різні були почуття. З одного боку було небажання це робити. А з іншого боку були думки, що коли ми це зробимо, то припиняться обстріли та не буде цих смертей. Тому що останнім часом були дуже потужні обстріли. Вони володіли інформацією, де є люди, й не рятували навіть глибокі бункери. Вони використовували протибункерні ракети й люди гинули вже там. Всі розуміли, що в полоні будуть катування. Але зважали на те, що дадуть можливість вийти пораненим та цивільним», — згадує чоловік.
Рідним про те, що виходить в полон, не повідомив.
«Ми виходили групами. Я був у третій. Перед самим виходом було КППКПП — контрольно-пропускний пункт., там записували наші дані. Потім ті дані передали представникові військових від України, який був присутнім. З того боку було багато журналістів, представників Червоного хреста. Зустріли нас на камеру тихо й спокійно. До того часу, доки не заїхали в Оленівку», — розповідає Максим.
Оленівка
В Оленівці українських військовополонених зустрів безлад.
«Вони не були готові до такої кількості людей, Оленівка була не придатною для цього. Не організували ані їжі, ані санітарних умов. Була одна казарма показова з шести. Я туди не потрапив. У моїй казармі були голі стіни та 450 чоловіків. Спали на підлозі. Першу добу майже нічого не їли, на другу добу — міг бути шмат хліба. Якість їжі… Водичка і у ній щось плавало. Але хліб вперше за кілька місяців ми побачили там», — говорить прикордонник.
28 липня 2022 року, коли в Оленівці стався теракт, внаслідок якого загинуло щонайменше 53 українських захисників та десятки отримали поранення, Максим перебував у цій колонії.
«Я можу розказати тільки те, що я бачив. Нібито мали відселити якусь кількість "азовців" в інший барак. Вони переїхали туди й наступного вечора ми почули, що прямо з-під стін нашої колонії робить залп "Град". Було чутно вистріли міномета. З нами були артилеристи, які точно могли сказати: якщо міномет стріляє звідси, то куди він стріляє? Перший приліт був десь коло паркану. Потім був другий залп з "Граду". Й він вцілив у дах того бараку. Зі слів хлопців, які там вижили, вибух був і ззовні, й з середини. Було багато криків. Когось забрали в лікарню. Було чутно постріли, думаю, що когось добивали на місці. У них не було своїх медиків, тому вони змусили наших фахівців надавати допомогу пораненим. Але вони нічого нам не розповідали. Саме з нашого барака було видно пожежу в тому бараці. Самого прильоту ніхто не бачив, бо була ніч. Але було видно пожежу», — розповідає Максим.
Будуть бити, але всі виживуть
2 серпня 2022 року прикордонника перевели у виправну колонію у Горлівку.
«Горлівка вже була менш-більш облаштованою, бо там "відпочивали" зеки. Їх вивезли, а військовополонених почали звозити. Всього нас там було близько 1700. Прийомка там найзнатніша була», — говорить прикордонник.
Привезли полонених у другій половині дня.
«Зайшов старший, сказав, що всі вказівки треба виконувати, все робити швидко. Каже: будуть бити, але всі виживуть. Всіх били по різному, але прикладалися добре. Не за щось, а просто так. До того як ти зайшов у барак, періодично проходив "коридор" з людей, і поки ти йдеш цим "коридором", тебе дубасять. Якщо можеш, то біжиш. Хтось не міг вже й ходити та повзати. Я думав, що я біжу», — згадує чоловік.
Але в Горлівці в'язням видали постільну білизну, а от одягу — не дали.
«Кілька днів ми ходили голяка. Вони забрали увесь наш одяг, сказали, що для дезінфекції. А коли віддали, ми зрозуміли, що нічого не робили, бо одяг був вологим. Нас в бараці було 150 чоловіків. Вони скинули увесь одяг на першому поверсі й хтось щось собі брав. Моє взуття під час прийомки забрали та не повернули, сказали, що воно тобі не потрібне. Довго ходив босим. В мороз ходив у тапках», — розповідає він.
Військовополонених змушували працювати. За роботу не платили й відмовитися не можна було. Щодня військовополонені повинні були відпрацювати по 8 годин.
«Навколо бараку був певний простір, дуже занедбаний. Кожного ранку ти повинен вийти та прибирати: траву рвати, цеглу прибирати, завали розбирати. Вони не знали як треба ставитися до військовополонених, вони ставилися до нас як до звичайних зеків», — каже Максим.
За його словами, в певний момент українські оборонці страждали від браку води.
«Води не було, вони не мали, де її взяти. Через зневоднення хлопці сильно набрякали: ноги навіть в тапки не влізали, у когось обличчя набрякало так, що носа не було видно. Через тиждень знайшли каністри й давали по 20 літрів на добу на 300 чоловіків. Це кожному по 150 грам і то не вистачало», — згадує він.
Згодом налагодили постачання технічної води з закинутих шахт. І хоча казали, що пити її не можна, люди пили, бо іншої не було.
Бараки, в яких жили військовополонені, не були готові до холодів.
«Ми жили у кімнаті на 150 чоловік. Вікна незаскленні. Паде дощ — водичка на тебе ллється, вітерець дуже задуває. Коли надійшли холоди, наглядачі якоюсь клейонкою їх закрили. Але не було опалювальних приладів, ні котлів, ні труб, ні батарей. Потім почалися якісь ремонти, які робилися нашими руками», — говорить прикордонник.
Також полонених викликали на допити.
«Мене питали чи бачив я як українські військові вбивали мирне населення. В моєму випадку питали тільки як свідка. А ось танкістів та артилеристів дуже не любили», — каже чоловік.
Хоча медпункт на території колонії був, але фахової медичної допомоги не надавали.
«Якщо ти поламав руку, то тобі її перемотають і все. Люди ходили з поломаними руками-ногами по два роки. Ніхто не робив операцій та не накладав гіпс», — говорить він.
Барак-ФМ
Навесні 2024 року Максима перевели у Торез. Протягом кількох років в ув'язненні чоловік отримав кілька листів з дому.
«Отримав листи ще коли був у Горлівці. Від дружини та батька. Коли переїжджав з Горлівки до Торезу, то вони в мене були. А коли переїхав у Росію, то забрали. Перші часи перечитував часто. А потім вже знав їх напам'ять. Рідні писали, що у них все добре. Писали натяками. Але я зрозумів, що дружина з донькою вже у Львові, що батько — живий», — каже прикордонник.
І додає, що думки про родину, яка його чекає, допомагали витримати жахи ув'язнення. І кожного дня ув'язнені українські захисники думали про обмін.
«Ми це називали "Барак-ФМ": хтось десь щось почув і переказував, хоча це була викривлена інформація. Але всім дуже хотілося вірити, що ось наступного року, чи під Новий рік, чи під День Незалежності звільнять. Я думав, що колись настане й мій день», — пригадує чоловік.
Але його перевели у Росію у місто Бійськ.
«Там вже була в'язниця. Невеличка камера, вікна замальовані, ти нічого не бачиш, холодно. Це була зима якраз. Нас в камері четверо», — говорить він.
Троє із цієї камери на сьогодні вже на волі.
«Тут була "прийомка". А до допиту я там не досидів, мене обміняли», — каже Максим.
Повернення додому
Чоловік згадує, що ніхто до останньої хвилини не вірив, коли їм казали, що вони їдуть на обмін.
«Було не раз, що хлопцям казали, що це — обмін, а виявлялося неправдою. Цього разу було щось незвично. Нас вивели, дали одяг, оглянули, щоб всі мали ґудзики на одязі, були взуті й чомусь у рукавицях. Але ми знали, що це може бути показухою. Зараз вийдемо, там будуть їхні журналісти і все. Хоч вони й казали, що ми їдемо на обмін, але до останнього ніхто не вірив», — зазначає прикордонник.
Їх навіть не били й не штурхали, аж допоки не завантажили в автозак.
«Оцей переїзд був для мене найважчим. Ми дуже довго сиділи в автозаку. Наглядач не дозволяв навіть голови підвести. Людей було багато, не вистачало кисню. Я думав, що ми здохнемо в тій машині. Але — вижили, доїхали до аеродрому. Я почув знайомі звуки моторів літака. Але ж ми знали, що літаками перевозили з колонії в колонію», — каже він.
І тільки коли потрапили в Білорусь, їм розв'язали руки й повідомили, що зараз за ними приїде автобус, лише тоді вони повірили, що це обмін.
«Але все затягнулося й ми думали, чи не поїдемо знов у в'язницю. Це було найстрашніше — поїхати знову в ув'язнення», — говорить український оборонець.
Але прийшов представник України, заговорив українською і стало зрозуміло, що це вже свобода.
«Зі шпиталю я зателефонував дружині. Це був єдиний номер телефону, який я пам'ятав. Сказав їй: "Доброго дня, вас вітає Державна прикордонна служба". Вона вже знала, що я вже в списках є», — сміється Максим.
Перший ранок у шпиталі на волі виявився не таким, як уявлялося.
«Зранку я відчинив вікно, побачив військових і мене охопив страх. Я ще не розумів, що я на волі. Бо в ув'язненні, якщо до тебе наближаються люди в однострої, то це означає, що тебе будуть бити. Ще десь тиждень мене лякали люди в однострої», — розповідає прикордонник.
31 грудня 2024 року дружина з донькою приїхали до нього у шпиталь.
«Неочікувано було. Я трохи розгубився. Був шок, коли я побачив дружину й доньку, що не зміг їх розпізнати. Бо коли я виїжджав у Маріуполь, то донька була ще маленькою. А тут вона так неочікувано виросла», — каже він.
Після майже року лікування ухвалив рішення продовжити службу у Державній прикордонній службі.
«Донька мені допомагає відновлюватися. Їй уже 13 років, вчиться у школі, вона поряд зі мною. І це – добре. Мрію, щоби війна закінчилася. А я на пенсії житиму у своєму будиночку з родиною», — говорить Максим Савченко.
