Перейти до основного змісту

"Діти повинні знати, що росіяни — вороги" — історія родини з Київщини, яка вирвалася з окупації

. Родина з Київщини, яка вирвалася з окупації з рідного села Загальці, коли там йшли бої з росіянами, фото: Катерина Лащикова / Суспільне

Життя в погребі та евакуація під обстрілами — реальність мешканців Київщини під час окупації області росіянами. Як говорити з дітьми про війну, що саме робили окупанти, та що відчуваєш, коли рідні на фронті — Суспільному розповіли Софія та її син Матвійко, мешканці Загальців, яким вдалося вирватися звідти під час боїв та захоплення села військами РФ.

Що ви робили 24 лютого?

Софія: Я була на роботі, на нічній зміні. О шостій ранку почула перші вибухи у Ворзелі. Зібрала речі і рушила додому. Поки дійшла до станції, людей вже із електричок висаджували. Якось додому дісталася, але далі з кожним днем було все гірше й страшніше.

"Зупинка поблизу Житомира на все життя запам’ятається. Метрах у 150 впала бомба. Вирва була така, що чотири маршрутки в неї помістилися б".

З третього березня у нас уже добре було чутно вибухи. До сьомого березня Бородянку вже понищили і почали бомбити наше село. Обстріляли дитячий садочок. Слава богу, там дітей на час обстрілу не було. Восьмого числа ми виїхали до мами й дітей. Не доїхали ще до них, як почало гупати. Застали своїх уже в погребі. Мама ніяк не погоджувалася тікати: мовляв, є де ховатися, пересиджу біду в льоху. А потім Загальці вже почали брати штурмом. У сусідів вікна повилітали, поряд із нашою хатою — вирва від вибуху.

Матвійко, фото: Катерина Лащикова / Суспільне

Матвійко: І нашу яблуню зірвали, яку ми із дідом садили.

Софія: Гриміло і вдень, і вночі. Ми постійно в погребі. Нарешті наважилися виїжджати. Першими рушили мій кум, зять і сусід — у їхню машину влучив снаряд. Відразу три людини загинуло, сестра й кума стали вдовами. Після цього думали далі ховатися в погребі, але врешті поїхали з нашими київськими друзями. Була ще в нас зупинка поблизу Житомира — на все життя запам’ятається. Метрах у 150 впала бомба. Вирва була така, що чотири маршрутки в неї помістилися б.

Як ви почуваєтеся на новому місці?

Софія: Спочатку лякала невідомість: ти їдеш і не знаєш, що тебе чекає, як люди поставляться до тебе. Зараз усе гаразд, сусіди хороші, морально підтримали, іграшки дали, велосипед привезли. Тут спокійно, але це не мій будинок, я тут не господарка. Усе одно додому хочеться, як би я не хотіла себе пересилити!

Софія, Фото: Катерина Лащикова / Суспільне

Чи було ваше село під окупацією?

Так, майже одразу, як ми поїхали. Мені однокласник усе розповідав. Чоловіків ловили, забирали телефони, били. Заборонили селом ходити і взагалі на вулицю виходити. Село навколо замінували. Ті, хто ще намагався евакуюватися, гинули: перші три машини розірвало, у четвертій одна жінка загинула, інших поранило.

Спочатку там були діти 18-22 років, але згодом відбулася ротація і зайшли вже дорослі мужики, навчені. Те, що говорять про мародерство, — правда. Собак постріляли, у людей із хат виносили харчі, техніку. Потім почали руйнувати все підряд. Мені відео надіслали: села повністю немає. Бородянський район дуже постраждав. Мені приклад наводили: понад трасою впритул хати росіяни просто направляють дуло танка і все зносять. Був там на той момент хтось чи ні, їх не цікавило. Та й деякі наші багато лиха натворили. Розповідають, алкаші за горілку здавали тероборону, доносили, де люди переховуються.

Софія з сином Матвійком, фото: Катерина Лащикова / Суспільне

Як думаєте, за що воюють росіяни?

Софія: Йдуть, мабуть, під впливом пропаганди. За що наші воюють, я знаю. У мене рідний брат там. Каже: "Якщо не я, то хто?" Хтось має захищати усіх нас. Але він не нападає, він захищає! А от якби він йшов на чужу землю, я б його не пустила. І жінки в Росії не мають своїх пускати. Багато з них і самі не розуміли, куди потрапили і для чого. На Сумщині, люди розповідали, вони прийшли, познімали зброю і сказали, що нікого не чіпатимуть, якщо по них не стрілятимуть.

Якби вони у наше село прийшли і здалися, я б їх нагодувала, але одразу подзвонила у відповідні служби, хай приїжджають і розбираються. Вони також чиїсь діти. І, можливо, вибору в них не було: або в тюрму, або на розстріл, або на війну. Хоча вибір насправді завжди є. Навіть якщо прийшов — здайся. Це теж вибір: або стріляти в людину, або здатися. Хоча… Це я зараз така добра, бо вже відійшла. Тоді, під обстрілами, було багато люті й ненависті.

Фото: Катерина Лащикова / Суспільне

Чи є у вас родичі чи знайомі в Росії?

Софія: Були. Там мій дядько, він приїжджав до нас раніше. Але зараз ми не підтримуємо зв’язок. І надії на відновлення немає. Я не пробачу, в мене немає вже родичів там. Я батьку сказала про це, він підтримав. Ніхто не буде спілкуватися. Вони зазомбовані. Ми їм пояснювали, що в нас страхіття, дітей убивають. А вони нам про навчання, про фейки, про те, що в них "Макдональдси" закрили і вони "голодують" через нас.

До війни ви так само ставилися до росіян?

Софія : Ні, мені все одно було — росіяни чи китайці. Я розуміла що в Росії родичі, що ми, як то кажуть, "братський народ". Але цей "братський народ" прийшов нас невідомо від чого рятувати і вбиває наших дітей! До речі, він же не в лютому 2022-го прийшов, а ще в 2014 році.

Читайте також: Сто днів. Ключові події повномасштабної війни Росії проти України

Чого найбільше боїтеся зараз?

Софія: Найбільше боюся за дітей. Малий дуже став лякатися, а раніше був бойовий хлопець. Ледь що трапиться — сльози. Де якийсь звук почує — насторожується. На руки проситься, аби його жаліли. Оце тільки почав засинати спокійно. Коли дитині п’ять років, їй важко пояснити, що відбувається.

Матвійко, ти ж не боїшся вже нічого?

Матвій: Боюся, коли стріляють. І Путіна.

Матвійко, Фото: Катерина Лащикова / Суспільне

Софіє, як, на ваш погляд, краще говорити з дітьми про війну?

Софія: Як і з дорослими. Війна — річ страшна і складна, і в розмовах із дітьми не варто оминати, замовчувати будь-що просто із міркувань безпеки. Так, я могла сказати неправду: наприклад, казала, що стріляють не вороги, а наші — щоб малим не так страшно було. Але в усьому іншому все пояснювала: що йде війна, що, на жаль, нам зараз не все дозволено, що ми не можемо, зокрема, вийти прогулятися або піти на гойдалку, бо не знаємо, що там погані дядьки понаставляли. Показувала фото з іграшками на вулиці, які можуть вибухнути. Я все дітям пояснювала.

Ви розповідали дітям, хто на нас напав?

Софія: Так. Матвій навіть заявив, що піде воювати з росіянами. Але разом із тим малі усвідомлюють, що й там не всі однакові. Дивляться, приміром, тік-ток. А там відомий артист з Росії, і він розповідає, що в Україні дійсно вбивають, і йому соромно. Зараз, на мій погляд, діти повинні знати, що росіяни — вороги, вони в нас стріляють. Нині це просто питання безпеки. Потім життя й історія все розставлять на свої місця.

Авторки: Софія Денисюк, Олена Харитоненко.

Читайте також

"Поранення, перев’язки, новини, потім знову поранення, перев’язки, новини" — історія лікаря "Охматдиту"

"Ми будемо забезпечувати Україну підтримкою стільки, скільки це потрібно" — нова посол США в Україні Бріджит Брінк

Залякування, звільнення та "нові" стандарти освіти. Як завершився навчальний рік на тимчасово окупованих територіях

"Це було проникаюче осколкове поранення голови". Історія дівчинки Соні, яка разом з мамою потрапила під обстріл росіян

Топ дня
Вибір редакції