Кропивничанин Ярослав, нацгвардієць військової частини 3011. Контракт зі Збройними силами України підписав у 2019 році. Про те, як потрапив в оточення на Донецькому напрямку, як пораненого побратима виносив з поля бою, розповів в інтерв'ю Суспільному.
— Як часто ви буваєте в зоні бойових дій? (тут і далі пряма мова)
Навіть уже збився з рахунку, скільки я був на ротації. Остання ротація у Донецькій області, в селищі Урожайне. Ми були на передній лінії, на нулю, відбивали штурми противника.
На позиції переважно виходили вночі, називали це “вечірній сіряк”, коли сонце тільки зайшло, а місяць ще не вийшов. Їхали на броньованих машинах до точки висадки, але нам не завжди це вдавалося, тому що росіяни дронами контролювали центральну дорогу.Тільки нас бачили, починався шквальний вогонь по нас. Після висадки з броньованих машин, ми спочатку ховалися в підвалах, трошки пережидали, коли ставало тихіше рушали на позиції. Йти було приблизно — 1300 метрів. По пересіченій місцевості або полем, залежно від позицій. Виходи дуже важкі. На тобі сумка з провіантом, додатковим боєкомплектом, кілограм шістдесят додаткових. Постійно треба було дивитися вгору і слухати небо, тому що FPV дрони прилітали. Коли чули дрони — ховалися де-небудь, якщо були в полі, намагалися до якогось будинку добігти, де якесь є укриття. Росіяни практикували скиди з дронів. Ти міг навіть дрон не чути, а тобі під ноги прилітало.
— Хто першими зустрічає бій в окопах?
У нас є позиції, які ми повинні утримувати. Перед кожним штурмом — це обов'язково масований арт, або мінометний обстріл. І противник починає штурмувати наші позиції. Це може бути піхота, техніка, може бути піхота з технікою. Останні рази вони почали практикувати штурми на баги. Це маленькі машини, які майже не чути й мало помітні. Вони дуже швидко наближалися до позиції. Біля позиції росіяни висаджувалися всією штурмовою групою, могли одразу заскочити до нас в окопну лінію. Оскільки окопна лінія дуже велика і не завжди вдавалося помітити їх завчасно. У середньому штурмова група заходила з восьми бійців. Іноді могло бути 30-40 чоловіків. Залежно від дня і чим вони атакували.
Ми постійно були в готовності зустрічати ворога. Візуально його не завжди було видно. Але наші дронщики, які постійно спостерігали за росіянами, нам давали інформацію, коли будуть штурмувати. Росіяни на багі під'їжджали до позиції, заплигували в окопну лінію і починався окопний бій. Ми перестрілювалися, перекидувалися гранатами. До того, ще потрібно слідкувати за небом, тому що може прилетіти або FPV дрон, або з міномета. Коли противник стріляв з міномета, вони своїх людей не щадили, могли навіть по них влупити. Їм головне було зайняти позицію будь-якими силами.
Як потрапили в оточення?
Це почалося з ночі. Нам поступила команда забрати нашого побратима, який, на жаль, був 200. Ми відтягнулися до нашої суміжної позиції і вночі почався масований арт-обстріл, десь години три тривало. Безперервна канонада, яка ні на хвилину не затихала. На ранок вони почали нас штурмувати великими групами. Заїхали по три-чотири броньовані машини по центральній дорозі, в середину селища і зайняли нашу точку висадки, вона ж точка евакуації, і цим самим нас відрізали від основних сил. Нас було не багато. Ми намагалися розбивати їхню техніку, але у них — майже 10 броньовиків, два танки. Потім ще почали заїжджати на багі з іншої сторони. Приблизно, дві роти росіян було. Ми почали відстрелюватися. Попереду нас союзників не було, була тільки російська армія, ми просто тримали позиції, скільки могли. Наші артилеристи класно працювали, не давали їм підійти до нас.
Потім росіяни почали займати позиції по розбитих будинках. Щодня по нас велися масовані обстріли з усієї зброї, з якої тільки можна було. Було страшно, але не було куди діватися.
Ми тримали позиції. З нами були суміжники, яких за ніч до цього відтягнули назад. Ми цього не знали, між нами і нашими побратимами було поле, через яке нам потрібно було перебігти, десь, мабуть, метрів 600-700. Це відкрита ділянка. За день до масованого штурму нас відрізали від основних сил, нам зайшли в спину. Це все дуже швидко трапилося.
Росіяни ховалися в великому ангарному приміщенні, а наші хлопці намагалися їх дістати. В них це погано виходило, допоки не приїхав наш танк, і не вибив їх звідти. Потім вночі ми почали відходити і з суміжної позиції забрали одного двохсотого.
Сили оборони України відійшли з Урожайного Донецької області 18 липня 2024 року. Армія РФ розбила селище, майже зруйновані і позиції українських військових постійними, комбінованими і тривалими обстрілами російських військ. Аби зберегти особовий склад, командування ухвалило рішення про відхід, повідомив речник оперативно-стратегічного угрупування Назар Волошин.
Ми відходили невеликими групами. У нас вже майже закінчився боєкомплект. Наша група виходила першою, бо п'яту добу вже перебували на позиціях. Ми не знали, куди йти, не знали місцевості, там була річка, але берег був замінований. Я зробив два кроки, і мені до ніг скотилася протипіхотна міна. Вирішив, сюди не підемо.
Відходили попід хатами, під їх руїнами. Ішли, мабуть, хвилин 30. Потім вийшли на зв'язок із базою, спитали куди нам потрібно рухатися. Вони сказали, що річка повинна бути з лівої сторони. А ми розуміємо, що в нас річка з правої і ми майже вийшли до Старомайорська. Ми заблукали, вийшли на позиції окупантів. Потім розвернулися, почали рухатися в вірному напрямку. Зустріли ще декілька наших груп. Почали всі разом рухатися. Я не знаю, як так сталося, або міномет був, або дрон, можливо хтось на міну наступив. І одразу чотири чоловіки отримали поранення, я один з них. Швидко перемотав себе. Група, наша почала розділятися. Я побратимові сказав: "Хай вони рухаються, ми трішки зачекаємо і будемо рухатись також".
Ми почали рухатися, почули, що хтось кличе нас з кущів. Заглянули туди, там лежали наші побратими, які були важко поранені. В одного були понівечені ноги і осколкові поранення рук. У другого також ноги, руки. Одному із хлопців прилетіла міна під ноги. Його дуже сильно поранило, другий ще був цілий, він надав йому першу домедичну допомогу, турнікети, відтягнув в кущі, там, де вони лежали. Зі слів хлопця, якого ми витягнули, що другий пішов набирати йому воду став на міну і підірвався. Ми їх перемотали, викликали підкріплення.
Змогли забрати лише одного. Спочатку ми намагалися нести його на руках, в нас це дуже погано виходило. Потім ми зняли автоматні ремені з трьох автоматів і зробили імпровізовані ноші. Ми хотіли повернутися по другого хлопця, але нам сказали: "Хлопці, рухайтеся далі, тому що на вас уже наводиться артилерія".
Я також був поранений. Моєму побратиму наскрізь прошило руку. Ми коли виносили нашого тяжкого пораненого, в нас було двоє трьохсотих легших і двоє цілих. Потім ми вже знайшли основну групу, яка вийшла трішки раніше і вони нам допомогли.
Ми йшли годин вісім, навмання. Нас постійно супроводжував наш дрон, із нашого штабу, коректували, куди ми йдемо. Росіяни знали, що група вийшла, вони бачили, тому нас шукали.
Ми вийшли з оточення на точку евакуації. Перших, кого забрали, це важкопоранених і легкопоранених. А ми з побратимом повернулися назад на базу до командування, розповіли, що бачили, кого, де, в якому стані. Потім нас евакуювали, ми потрапили в госпіталь.
Ярослав повернувся у Кропивницький, нині несе службу з охорони громадського порядку.
Зараз є дуже багато військових, на яких сильно вплинула війна і в них можуть бути боєприпаси з собою. І ніхто не знає, як вони себе можуть повести. Кожна людина — це індивідуальність і в кожного психіка по-різному працює. Деякі люди мені говорять: “А чого ти тут, а не там, на фронті?” Я дуже емоційно на це реагую, тому що людина не знаючи тебе, де ти був, що бачив, воював, не воював, робить отакі висновки, будучи цивільними тебе докоряють. При цьому всьому вони не хочуть йти воювати, але це потрібно робити. Якщо ми цього не зробимо, то ми просто програємо цю війну.
— Який найбільший страх для вас?
В цілому страху немає. Є лише адреналін дуже сильний і дуже велика жага до перемоги. Хлопці не хочуть здавати позиції. Інколи буває страшно лише через те, що дуже близько прилітає. І ти боїшся, що можеш бути просто засипаним. А коли йде бій, то навіть ти на це вже не звертаєш уваги.