"Більшість людей, що наважились на самогубство, чекають допомоги": інтерв'ю з дільничною офіцеркою з Кропивницького

Ексклюзивно

У День дільничного офіцера поліції, який в Україні відзначають 18 червня, Суспільне поспілкувалось з Ольгою Ляшук з Кропивницького. Вона 22 роки працює в поліції. Найчастіше дільнична залагоджує побутові сварки, проте трапляються випадки, коли від її дій залежить життя людини. Ольга Ляшук врятувала чоловіка, який хотів стрибнути з багатоповерхівки.

До повномасштабного вторгнення ви служили в Лисичанську Луганської області також дільничною офіцеркою. Зараз – у Кропивницькому районі. Чи складно було почати працювати у новому місті?

Я приїхала в нове для мене місто, в якому раніше ніколи не була. Не знала ні назв вулиць, ні розташування відділку поліції, в якому я буду служити. Працювати на дільниці я почала не з першого дня. Проходила стажування, вивчала територію, треба було ознайомитись з людьми, які тут живуть, які тут розташовані організації, установи, підприємства, школи – все, що мені знадобиться для роботи дільничним офіцером поліції. Вже у Кропивницькому я майже два роки, більш-менш пристосувалась до міста.

З якими проблемами до вас звертаються?

Моя територія обслуговування складається більшою частиною з приватного сектору, то і проблеми у людей – це "добросусідські" стосунки. Через більш-менш серйозні проблеми звертаються на лінію 102. А до мене телефонують і кажуть: у мене виник конфлікт із сусідкою, допоможіть вирішити. Я спілкуюсь з однією стороною конфлікту, з іншою, щоб припинити цей конфлікт. Взагалі до дільничного звертаються з усіма проблемами й майже у будь-який час доби. Робота починається не з 9-ї до 18-ї, а набагато раніше і закінчується набагато пізніше.

Дуже поширена тема – домашнє насильство. Але реагують на такі повідомлення не дільничні офіцери, а спеціальна служба. Вони виїжджають, реагують, якщо потрібно, і, якщо це необхідно, ставлять таку людину на профілактичний облік. І тоді вже дільничний офіцер розмовляє з цією людиною, з тим, відносно кого було скоєне домашнє насильство, з сусідами, щоб вони підтвердили, що дійсно, за останній час не було таких випадків, вони не повторювались.

Вам буває страшно?

Всім буває страшно. Мені, напевне, в незнайомій ситуації, коли я не знаю, хто ця людина і що від неї можна очікувати. Треба просто бути на сторожі, не дозволяти наближатись до себе, якщо незрозуміла ситуація, я викличу допомогу.

Чи є різниця де працювати – в мікрорайоні з багатоповерховою забудовою, чи в приватному секторі?

Різниця все ж таки є, бо в приватному секторі люди більше один одного знають і у них частіше виникають конфліктні ситуації. А в багатоповерхових будинках люди інколи не знають, хто у них сусіди.

Ви врятували людину, яка хотіла стрибнути з висоти. Розкажіть про цей випадок.

Надійшло повідомлення про те, що людина намагається вистрибнути з багатоповерхівки. Оскільки це була моя територія обслуговування, я перша була на місці події, до того, як туди приїхали рятувальники й швидка. Перше – потрібно налагодити контакт з цією людиною, щоб вона не стрибнула.

Вас цьому вчать?

Я закінчила університет, соціально-психологічний факультет. І у поліції систематично проводяться заняття з психології: як правильно виходити з конфліктів, як правильно реагувати на такі ситуації. В процесі навчання – все життя.

Ця людина намагалась покінчити життя самогубством. Щоб налагодити цей контакт, треба підібрати якомога простіші слова. По-перше, представитись. Але просто. Наприклад, мене звуть Ольга. Якщо людина не відповідає, не треба наполягати, провокувати до подальших дій. Спитати, чим я можу допомогти, що у вас сталося? Ця людина спочатку була не контактна, у неї є мета, у неї є проблема. І вона вирішила, що цю проблему може розв’язати у такий спосіб. Але при цьому більша частина людей, що наважились на самогубство, хочуть, щоб їм допомогли, розв'язали їхню проблему або підказали, як вирішити. І під час спілкування треба ставити прості запитання. Наприклад, що сталося?

У цієї людини були проблеми з особистим життям, на роботі. Ще вагомий фактор – війна в Україні. Був момент, коли я запитала, чи високо там де ви? Відповів: "Дуже високо". Я побачила, що людина не хоче вже стрибати. В цей момент вдалося її повернути на землю, скажімо так.

Розкажіть вашу історію. Ви виїхали з Лисичанська 25 лютого 2022 року.

Рішення давалось дуже важко. 24 лютого ми прокинулись від того, що почули вибухи. Нас не просто сповістили, що почався наступ, а ми його відчули. Вони заходили дуже швидко, і знали, куди бити. Керівництвом поліції було ухвалене рішення, щоб жінки з дітьми евакуювались.

Я з родиною до останнього вагались, бо подібну ситуацію ми вже проживали у 14-му році. Тоді чоловік мене з дітьми вивіз до Харкова, бо в мене на руках була донька, пів року їй було. А сам залишився в Лисичанську. Ми виїхали в червні 2014 року, і вже на початку вересня повернулись, бо Лисичанськ був вже звільнений. Тепер вже другий рік, як ми виїхали знову.

Тоді поліцейські-чоловіки залишились в місті й знаходились там у складі зведеного загону до того часу, поки місто не було окуповане. Вони боронили місто і залишались там до останнього.

Ваш будинок цілий?

Не знаю. Після того, як окупували територію, ми зв'язок не підтримуємо ні з ким.

Як ви потрапили у Кропивницький?

2 липня 2022 року Лисичанськ окупували. Нам запропонували посади з правом вибору будь-якого міста. Я порадилась з чоловіком і ми поїхали до Кропивницького, хоча тут раніше ніколи не були. Не можу пояснити, чому саме це місто. Вибирали далі від кордонів, ближче до центру України й посади, які були запропоновані.

Розкажіть про ваших дітей.

У мене двоє дітей. Хлопчик, 14 років і дівчинка, 10 років. Навчаються вони дистанційно в тих школах, в яких навчалися в Лисичанську. Вчителі виїхали з окупованих територій і продовжують навчати дітей. Старший син – відмінник. Він бере активну участь в олімпіадах, в конкурсах, має багато грамот, нагород. Він у мене дуже активний. Молодша закінчила 4 клас. В початковій школі ще немає чіткої системи оцінювання, щоб зрозуміти, як же ж вона навчається. В цілому непогано, але оцінок їм ще не ставлять – плюсики, мінусики.

Як родина сприймає вашу роботу, вашу службу?

По-різному. Десь намагаються мене підтримати, допомогти, я багато чого не встигаю, враховуючи таку роботу. В цілому, я думаю, позитивно.

Ви маєте 22 роки стажу. Що вам допомагає відновлюватися?

Напевне, моя родина і спільний час, який ми проводимо разом. У нас є спільне хобі. Ми любимо їздити на риболовлю, у нас в сім’ї всі рибалки, від малого до великого. Я теж дуже люблю рибалити, особливо, коли з ночівлею. Вранці просинаєшся, над річкою туман, пташки, тиша… дуже допомагає розслаблятися.

Який найбільший улов?

П’ять з половиною кілограмів. Це ми спіймали у 2022 році, уже не вдома, товстолоба. Особливо для дітей це була така радість!

У мене є ще моє персональне хобі – кулінарія. Люблю пекти торти, тістечка, пироги. Діти люблять, коли я їм на дні народження роблю торти, прикрашаю мастикою, кремом, роблю різні картинки, візерунки. А якщо це день народження старшого сина, то і донька мені допомагає.