"Культура Кіровоградщини не така, як скрізь", – завідувачка кропивницької етнолабораторії "Баба Єлька"

. Фото: Суспільне Кропивницький

Етнолабораторія "Баба Єлька" запрацювала у Кропивницькому в квітні 2021 року. Там є музей старожитностей, які зібрали у містах та селах Кіровоградської області. У Міжнародний день музеїв, який відзначають 18 травня, про експонати, виставки та роботу під час повномасштабної війни Суспільному розповіла завідувачка етнолабораторії Світлана Листюк.

Про ідею відкрити етнолабораторію (тут і далі – пряма мова – ред.)

Починалося все з експедицій, коли ми з дівчатами їздили селами нашої області, збирали різні старовинні речі. Взагалі поїхали за піснями, за рецептами, за розповідями, а люди самі почали нам передавати речі, які зберігали у себе вдома, які вони створювали своїми руками чи успадкували від своїх батьків, бабусь. Їм вони вже були не потрібні, але це були речі, які яскраво показують культуру Кіровоградщини. Не таку, як її описують в книжках, а ту, яка насправді побутувала серед людей. Так склалося, що під час експедицій ми назбирали речей на цілий музей, але не було в нас де цей музей організувати. Тому ми дуже раді, що нам на зустріч пішли благодійники, які дали в користування приміщення на вулиці Театральна, і ми змогли відкрити етнолабораторію. Допомагали нам з відкриттям мабуть усім світом, приходили і волонтери, і педагоги, приходили військові, які допомагали нам переїжджати, розвантажувати майно, розкладати скрині. Деяких з цих хлопців уже немає, на жаль, серед живих через військову агресію РФ. За ці роки ми назбирали півтори тисячі експонатів Я не всі встигаю обліковувати.

Як часто їздите в експедиції селами регіону, чи вплинула на частоту поїздок повномасштабна війна?

У кращі часи їздили часто – раз на два тижні. Звісно, коли почалося вторгнення, ніхто не думав про те, щоб їхати десь щось шукати, досліджувати. Спочатку люди думали про фізичне виживання. Ніхто не знав як складуться обставини, і що буде з нашою Кіровоградщиною. Зараз, коли ми бачимо, що наша армія настільки потужна, що вона стримує ворога і не дає йому йти далі, ми змогли відновити свою діяльність. І вже кілька експедицій в нас було цього року. Тяжко, зізнаюся, і організовувати, і їхати. Тривоги заважають працювати і етнолабораторії, і заважають в поїздках, бо завжди є фактор ризику, і ми ніколи не знаємо, як складеться наступна поїздка.

Як, крім як в поїздках, поповнюєте фонди музею?

Люди самі приходять і приносять. Дуже багато телефонують, пропонують речі. Одна бабуся нам поштою переслала рушники, вишивку, сорочку старовинну і свої пиріжки, які вона спеціально для нас напекла. Сказала, що не дочекалась, поки ми приїдемо.

А якось до нас зайшла дівчина-переселенка з Маріуполя, яка тимчасово проживає в Кропивницькому, і принесла спеціально викуплене до Дня вишиванки старовинне фото, зроблене в єлисаветградському фотоательє, що було розташоване на цій же вулиці (Театральна – ред.). Це прекрасне фото, де у чоловіка видно під костюмом вишиту сорочку. Ми розуміємо, що це наша місцева вишивка. І це лише один з прекрасних подарунків, які люди приносять до нас у музей.

Світлина, подарована, етнолабораторії переселенкою з Маріуполя. Фото Світлани Листюк

Про найцінніші експонати

Тут (в етнолабораторії – ред.) немає випадкових речей – за кожною є якась історія, про кожну ми можемо говорити годинами, і кожна річ для нас дуже цінна: чи це жорна, які дівчата власними силами, власними руками тягли-котили-штовхали з покинутого села Хайнівка (Олександрівська громада, кропивницький район – ред.), куди не можна було заїхати автомобілем, чи це ярмо волове, яке вдалося врятувати від спалення, витягнувши з купи сміття, чи це рушники з церкви, якої вже немає, але люди їх дивом зберегли і вирішили передати нам.

Є сорочка із затопленого села Чаплинка, якого теж уже немає, воно поховане під водосховищем. А жінка цю сорочку вивезла, врятувала, передала своїй доньці, а та – нам, вже сама будучи бабусею.

Сорочка із затопленого села Чаплинка. Фото: Суспільне Кропивницький

Кожна річ цінна. І коли до нас приходять люди і просять розповісти щось цікаве – ми починаємо говорити про все, що бачимо, і вони розуміють, що на кілька хвилин в етнолабораторії не затримаєшся, тут можна сидіти годинами, днями, і все одно буде що подивитися і про що поговорити.

Яких загалом експонатів найбільше?

Рушників у нас багато – близько двох сотень. Деякі з них – в експозиції, інші лежать в скринях. Час від часу експозиції змінюємо. Є серед них датовані, наприклад, 1907 роком, 1914-м, 1916-м, 1930-м, на яких вишита дата, і ми знаємо їхній вік. А є старовинний козацький рушник, і ми, зі слів людини, яка його спеціально для нас викупила і подарувала, знаємо про його вік, про його історію і походження. Ці речі давні, неоціненні, це наші скарби.

Експозиція рушників в етнолабораторії "Баба Єлька". Фото: Суспільне Кропивницький

Хто відвідує етнолабораторію, що ви їм пропонуєте, крім екскурсій і перегляду старожитностей?

Приходять усі. Приводили до нас і дітей з дитсадка, постійно ходять школярі. Одна гімназія замовила десять екскурсій – ми вже три тижні тільки з ними працюємо.

Студенти відвідують – з викладачами і самі. Багато з профтехучилищ приходять – роздивляються вишивку, крій, реманент (інвентар – ред.), тому що на цих речах можна не тільки про українську культуру дізнатися, а й взяти для себе професійні знання.

Військові заходять, нацгвардійці – цілими делегаціями. Буває, просто проходячи вулицею повз, бачать відчинені двері й, заходять.

Є у нас такі гарні патріотичні села, особливо на Олександрівщині (громада в Кропивницькому районі – ред.), звідки телефонують і кажуть, що цілим селом зібралися, винайняли автобус, будуть їхати до нас. З радістю зустрічаємо такі делегації теж.

Які заходи вдалося організувати під час повномасштабної війни?

У перші дні вторгнення не думали про те, щоб якось працювати, але думали про те, щоб зберегти наші скарби. Пам’ятаю, як телефонувала дівчатам і писала їм повідомлення, що треба ховати все в скрині – на випадок влучання і пожежі, щоб хоч трошки зберегти якісь речі.

А коли ми повернулися до роботи – через кілька місяців – почали відкривати музей для відвідувачів. Ми побачили, що це потрібно не тільки місцевим, а й переселенцям. До нас почали ходити дуже багато переселенців – для них спеціально організовують екскурсії, але і самі вони заходять. У нас з ними навіть на екскурсії, а патріотичні бесіди, адже людям потрібна ця підтримка, потрібно самоусвідомлення, само ідентифікація.

Крім того, нам вдалося, наприклад, на весняні свята, на Великдень влаштувати, вважаю, чудове експонування колекції писанок з Кіровоградщини, які належать до колекції Володимира Ястребова (місцевий археолог і етнограф ХІХ століття – ред.). Спеціально для нас майстриня їх відмалювала в тій стародавній техніці, використовуючи барвники, виготовлені нею за стародавніми рецептами.

Писанки з колекції Володимира Ястребова. Фото: Суспільне Кропивницький

Одне з наймасштабніших дійств – День вишиванки, коли дуже багато людей приходять, щоб подивитися на рушники, традиційні сорочки Кропивниччини, які є в нашій колекції.

День вишиванки 2023 року відзначають 18 травня.

Скільки сорочок є в етнолабораторії?

Сорочок у нас 40-50, хочеться більше. Але не всі вони з Кіровоградщини. Деякі з них – з інших регіонів, ми їх взяли в колекцію для того, аби показати регіональну відмінність між Кіровоградщиною та іншими областями. Тому що, коли ми тільки починали свої дослідження, ми самі шукали – яка ж вона культура Кіровоградщини: ми зверталися до наукової літератури, до науковців з різних регіонів, і нам казала, що Кіровоградщина така, як скрізь. А виявляється, що геть не така, як скрізь – відрізняється і від Бойківщини (етнокультурний регіон на північних і південних схилах Карпат – ред.), Полісся (північ України – ред.), Луганщини.

Експозиція вишитих рушників та сорочок в етнолабораторії "Баба Єлька". Фото: Суспільне Кропивницький

Про характерні риси вишивки і традиційних сорочок Кіровоградщини

Вся справа в тому, що наш регіон розташований у так званому фронтиті, де сходяться кілька етнографічних зон. І, відповідно, тут є сорочки, які можуть належати як до Полтавщини, так і до Черкащини, але знайдені вони у нас на Кіровоградщині, належали місцевим жителям. Наприклад, сорочка із затопленого села етнографічно належить до Полтавщини, але виконана жінкою, яка проживала у нас. Це свідчить про тісні культурні зв’язки. Для нашого регіону, якщо порівняти сорочки, що ми знаходили, і ті, які ми бачимо в офіційній літературі, характерна так звана брокарівська вишивка – це косий хрестик. Це ті червоно-чорні квіточки, виноградики, які ми бачимо на багатьох візерунках у книжках, на більшості наших сорочок. Це наша місцева вишивка, але треба розуміти, що вона не була тут споконвіку. Брокарівська вишивка налічує трохи менше 200 років, а та, яка була до неї, не збереглася. Ми розуміємо, що це, швидше за все, була гладь. Але якою вона була, як вишивали наші пращури, ми, на жаль, не знаємо. Вишивка та просто не збереглася.

Брокарівська вишивка. Фото: Суспільне Кропивницький

Також серед сорочок, які ми знайшли на Кіровоградщині, є дуже багато вишитих художньою гладдю, є тамбурний шов. Але те, що характерне й притаманне нашому регіону – це оформлення пазушного розрізу вишивкою, чого немає на сорочках інших регіонів – у нас планочка з вишивкою.

Сорочки з експедицій селами Кіровоградщини. Фото: Суспільне Кропивницький

Низ підтички (нижня частина жіночої сорочки, пришита, звичайно в поясі, до верхньої – ред.) оформлений часто лиштвою – це дуже красива стародавня техніка вишивки. І саме на День вишиванки ми запропонували нашим гостям долучитися до майстеркласу з вишивання лиштвою.

Підтичка з етнолабораторії "Баба Єлька". Фото: Суспільне Кропивницький

Чому для вас важливо займатися тим, що ви робите?

Може це звучить банально, але: щоб залишити свій слід в історії, щоб передати щось важливе наступним поколінням. Якщо кожен з нас буде жити тільки для себе і робити щось важливе тільки для себе і своєї сім’ї, то, думаю, це не сприятиме розвитку нашої нації, нашого народу і держави. Ми вже мали такий досвід протягом радянського періоду. Треба більше думати саме про патріотизм, про збереження і передачу нашої культури.

Історія повторюється: те, що було сотні років тому, коли нас змушували забути своє коріння, походження, коли на нас йшли війною, морили голодом – те саме відбувається й зараз, але вже з іншими методами, іншими технологіями. Тоді це сталося тому, що люди піддалися, були налякані. Сьогодні зовсім інша ситуація – ми об’єдналися перед обличчям нової загрози, нової навали, ми розуміємо, що є не тільки фронт фізичний, є боротьба за культурне виживання. Якщо ми не будемо знати хто ми такі, не будемо себе усвідомлювати як українців, не зможемо відрізнити нашу вишивку від іншої, навіщо нам тоді боротися за фізичне виживання? Людина жива тоді, коли вона жива духовно.