"Сім'я та діти – це те, заради чого ми живемо": хмельничанин Олександр Маковей про своє життя після "Ігор нескорених"

. Фото: Суспільне Хмельницький

Ім’я хмельничанина Олександра Маковея увійшло в історію світового ветеранського спорту. У німецькому Дюссельдорфі на міжнародних змаганнях в паралімпійському стилі "Ігри нескорених-2023" він виборов золоту медаль у штовханні ядра.

Про життя після п’єдесталу, реабілітацію ветеранів та народження сина під час війни — розповів в інтерв'ю Суспільне Хмельницький Олександр Маковей.

На війну чоловік пішов у 2014 році. Захищав Донбас. За рік повернувся з двома контузіями, двома пораненнями та посттравматичним синдромом. Під час повномасштабного вторгнення знову пішов захищати Україну. Отримав важке поранення, ледь не втратив ногу. Переніс 14 операцій.

Військовослужбовець ЗСУ починав з реабілітаційного спорту. Згодом ім’я хмельничанина увійшло в історію світового ветеранського спорту. У німецькому Дюссельдорфі на міжнародних змаганнях в паралімпійському стилі "Ігри нескорених 2023" Олександр Маковей виборов золоту медаль у штовханні ядра.

"Тисну його сильно – тоді він стає "москалем".

А так – бовтається собі на палиці"

Привіт, друже. Я рада тебе бачити.

Привіт. Навзаєм.

Як ти почуваєшся?

Слава богу нормально, може бути. Хотілось би, щоб нога працювала краще, але ще є час. Сподіваюсь, що вона буде працювати.

Ти ходиш з палицею. Це тимчасово?

Ну, не знаю. Час покаже. Лікарі кажуть, що на постійній основі, бо пошкоджений нерв і я не відчуваю ноги. І це як страховка поки що, щоб я не падав. Бо коли я забуваюся про ногу, то вона може просто не піти. Падати трохи неприємно.

У тебе на палиці прикріплена якась іграшка. Це для краси чи талісман?

Я його називаю "ручний москалик". Це іграшка з історією. Спочатку це мав бути я.

Я побачив його в магазині, думаю: "О, такий кумедний, чуб, на мене схожий – буде такий талісман". Бо мій талісман залишився на полі бою після поранення.

А що у тебе було?

Лялька-мотанка була. Потрібно було щось мати нове. І я вирішив, що буде він. Я купив його, а потім дивлюся – на наліпці написано: "сделано в росии". Я такий: "О, ні! Це не можу бути я!". Так з’явився ручний "москалик".

Ти його так ніжно називаєш "москалик". У тебе які до нього почуття?

Які? Просто тисну , коли мене хтось нервує. Тисну його сильно - тоді він стає «москалем». А так – він бовтається собі "москалик".

Підвішений.

Так, підвішений за голову "москалик"!

"Ігри закінчились, ми переможці, а далі – емоційна прірва.

Щоб вилізти з цієї прірви, потрібно знайти собі якусь мету"

Давай пригадаємо "Ігри нескорених". Більше місяця, як завершились у німецькому Дюссельдорфі ці міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі. В іграх, заснованих принцом Гаррі, брали участь поранені військовослужбовці та пов’язані з ними ветерани. Цьогоріч було майже 600 учасників з 21 країни. Ти очолив національну збірну України, до якої увійшло 25 бійців. Як натепер ти оцінюєш, що це було у твоєму житті?

Ну, для мене це був новий виклик. Чесно – не вірив, що я пройду відбір, але я розумів, що на відборі я отримаю ту енергію, яка мені допоможе в подальшій реабілітації. Коли я приїхав, то побачив абсолютно нових людей, молодих хлопців, з якими я працював ще пару років тому на зустрічах з патріотичного виховання. А нині вони стали до війська і вже отримали поранення. Вони наразі такі самі, як і я. Це були невпевнені хлопці, які отримали поранення, з відчуттям непотрібності суспільству. У мене вже є досвід. Це не перше моє поранення. І я знаю, як з цим боротися. Я хотів їм допомогти. Я надихнувся цим. Тут у червні оголошують список збірної. Я в збірній, ці хлопці у збірній. Потрібно було обирати капітана команди. Хлопці сказали: "Це має бути "Макоша". Так я став капітаном національної збірної України на "Іграх нескорених – 2023". (авт. на очі виступають сльози)

Я бачу по твоїх очах, наскільки це був хвилюючий момент для тебе, так?

Для мене досі хвилюючі не тільки "Ігри нескорених", а й взагалі реабілітація хлопців.

Я знаю, що у більшої з них наразі емоційна прірва. Бо поки були ігри, їх там знімало телебачення, брали інтерв’ю. Вони себе відчували потрібними. Я бачив, як ці хлопці росли, прогресували. Зараз, спілкуючись з більшістю, я розумію, що їм потрібно далі щось робити. Більшість з них не знайшли собі мети. ( авт. витирає сльози) Та нормально. Це емоції.

Ти хочеш сказати, що вони зараз нікому не потрібні, окрім себе?

Ні. Ну, сім’я, відповідно, є, але й інше щось потрібне. Попереджали нас: змагання закінчаться, ви станете знову…

Такі, як всі…

Як всі, так. Зараз, поки закінчились ігри, ви – переможці, ви там усі представляли Україну. Але далі буде емоційна прірва. І щоб вилізти з цієї прірви, потрібно знайти собі якусь ціль і розвиватися у цьому напрямку.

Ти зараз теж відчуваєш себе непотрібним?

Ні, навпаки – я став потрібним. До мене звертаються люди, і я розумію свою відповідальність. Спілкуючись у Хорватії з ветеранами, реабілітологами, у Німеччині , з Америки з хлопцями спілкувався і прийняв рішення, що хочу створити ув Хмельницькому не реабілітаційний центр, а центр спортивної реабілітації. Зараз, поки є в мене час, і я, як-то кажуть, на слуху, – спілкуюся з усіма, намагаюся знайти місце, знайти інвесторів, максимально долучити людей, щоб швидко це зробити. Бо хлопці повернуться – це дуже серйозна проблема. Якщо з ними не буде ніхто працювати, будуть знову п’яні хлопці, будуть бійки, будуть вибухи гранат. Це будуть якісь неадекватні дії. Це нормальні хлопці, вони воювали, але вони себе відчули непотрібними у мирному житті.

Національна збірна України на "Іграх нескорених", вересень 2023. Фото: Олександра Маковея.

"Почала мене моя сім’я соромитися: ну скандаліст.

Ніби їдемо відпочивати. А замість відпочинку отримуємо скандал, поліцію та швидку"

У 2015 році, коли ти перший раз повернувся з війни з пораненнями, контузіями, посттравматичним синдромом, ти розповів мені про те, що саме донька підштовхнула тебе до спортивної реабілітації. Пригадай, будь ласка, як це було?

У 2015 році, коли я повернувся, у мене були проблеми, як і у всіх ветеранів, які повертаються з війни. У мене було загострене відчуття справедливості. І я, бачачи несправедливість, просто запалювався, як запальничка. І приходив до свідомості, коли вже приїхала поліція, швидка і вже є якісь певні наслідки. Так само з донькою на змагання приїжджав – запалювався. Почала мене моя сім’я трохи соромитися: ну скандаліст. Ніби їдемо відпочивати. А замість відпочинку отримуємо скандал, поліцію.

Донька у тебе займалася фехтуванням, так? Ти ходив на тренування разом із нею?

У 2016 році донька вже мала певний досвід, потрібен був спаринг-партнер, хтось мав отримувати ті уколи болючі від рапіри. І я як батько пішов, хто ж іще? Я коли почав з нею тренуватися, готуватися до чемпіонату України, я зрозумів, що моя неконтрольована агресія, такі запалення в мене почали відходити. У мене з’явилася ціль – допомогти доньці. Я почав займатися з нею спортом. Почав сам фехтувати. Створили лігу любителів фехтування. Почав їздити по усій Україні з такими самими любителями фехтування: фехтувати, брати участь у змаганнях. І я почав змінюватися. Причому дуже сильно змінюватися. Коли у 2017 році дізнався про "Ігри нескорених", я, не замислюючись, зареєструвався і взяв участь у них. Не пройшов відбір, але це був досвід.

"Ні, я сюди приїхав не для того, щоб світ побачив мою поразку.

Я зібрався і остання спроба – "золото".

Після цього я втратив свідомість"

У Німеччині під час "Ігор нескорених" у перший же день ти, капітан команди, береш "золото"у штовханні ядра на візку. Які емоції ти відчував у ці хвилини?

Взагалі я планував, готувався до двох золотих медалей. Але у мене не було досвіду. Зараз, маючи поранення ноги, змінилося виконання моїх вправ. Я роблю все, сидячи на візку, бо нога не працює. Тоді я дещо розгубився. І оця шістдесятитисячна публіка на стадіоні внесла свої корективи у мій змагальний процес. Коли тебе прикріплюють до крісла, всі відходять, тобі суддя дає ядро і оцей гул: "Україна! Україна!", ти відчуваєш це і тебе розпирає гордість. Але водночас це пригнічує, тисне на тебе. І я першу спробу роблю – 8 м 36 см. Це, можна сказати, жіночий результат.

Друга спроба – 9 м 40 см. Я не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Я так сів, суддя дав мені ядро, згадав психолога, бо я багато на ці теми спілкувався з психологами, зробив скан тіла. Зробив скан тіла і залишився, наче один на один: майданчик для штовхання, я і ядро. Я думаю так: вся команда, сім’я, майже весь світ знає, що Макоша ніколи не програє, а тут пахне поразкою. Я такий: ну ні, я сюди приїхав не для того, щоб світ побачив цю поразку. Я зібрався, і остання спроба – 10 м 40 см і це кращий результат. Золото! Але я віддав себе всього, що мав. Я навіть втратив свідомість після третьої спроби на штовханні ядра.

Та ти що?!

Мене відстібнули, я встав, підняв прапор України, підняв голову і у мене потемніло в очах. Я коли прийшов до свідомості – я вже сиджу на кріслі, мене відкачують. Я переміг. У першу чергу, я переміг себе. І це мене дуже сильно радувало. Той виклик, який я зробив собі, я його виконав – я переміг.

У яких видах спорту на "Іграх нескорених" ти особисто брав участь?

Метання диску, штовхання ядра, баскетбол на візках, сидячий волейбол і вперше: і Україна, і я взяли участь у регбі на візках.

У цих дисциплінах, що ти назвав, були якісь призові місця?

На жаль, ні.

Сім'я Олександра Маковея, вересень 2023. Фото: Олександра Маковея.

"Ти лягаєш спати, на одному плечі сидить чорт: "Ти загинеш",

а на другому – ангел: "Ти маєш жити"

Знаю, що твій позивний "Макоша" народився не під час війни. Це твоє родове прізвисько, яке походить від прізвища Маковей. Діда твого, батька так кликали люди, і тебе так називають. Україна і родина для тебе – понад усе. Твоя дружина Наталка, твої діти – це основна твоя мотиваційна сила?

Так! Заради них і для них я живу і перемагаю. Дружина, мабуть, навіть сильніша, ніж я в емоційному плані, в такому консультативному плані для мене. Я з нею раджусь,бо після поранення я зрозумів, що вона, як ніхто, мене підтримує. Коли я отримав поранення, у мене почалася реабілітація, вона мене змотивувала. Я ще не ходив, вона вже мала народжувати. ( авт. витирає сльози на очах). Каже: "Хочеш взяти участь у пологах?". Я кажу: "Ну так", "Ну – давай!". І я з палицею таки прийшов у пологовий, у нас були партнерські пологи, я перерізав пуповину і прийняв сина у цей світ.

Під час повномасштабної війни, трохи більше року тому, у тебе народився син – повний твій тезка Олександр Олександрович Маковей. Як він змінив тебе?

Ну, ви знаєте, коли почалася ця війна, рішення приймалося дуже важко, бо цього сина я чекав вісім років. І тут дружина вагітна. Я вже знаю, що це буде син, – і тут війна. Я, звичайно, не задумуючись, став на захист. Але потім, коли вже почалися завдання, коли вже прильоти, коли перші загиблі з’явилися, ти думаєш: "Трясця, якесь таке відчуття: що от вже скоро буде син,той, кого ти хотів стільки років, стільки часу до цього йшов, і тут таке враження: знаєш, що буде син і зараз маєш загинути". Оце відчуття дуже заважало працювати.

Ти говориш, а в мене мурахи по тілу.

Дуже заважало воно, але я розумів, що я маю сину дати нову Україну – вільну країну. І оці постійні такі суперечки в організмі. Ти лягаєш спати, а тут на плечі сидить чорт: "Ти загинеш", а тут – ангел: "Ти маєш жити". Ангел і чорт сперечаються собі. Воно трохи заважало, але зранку вставав, робив роботу і не думав про це.

Що вже може і вміє маленький "Макоша"?

Він уже ходить. Він впертий, як я. Знаєте, яка класна в нього риса є? Я коли отримав поранення, він кожного ранку зі мною був. Я не міг на другий поверх будинку піднятися. О шостій ранку дружина мені його приносила, я з ним грався, бо він вже не хотів спати, а вона ще трішечки досипала, бо вночі вставала. О дев’ятій ранку була хвилина мовчання і гімн України. І ми постійно сідали біля телевізора. Зараз він о дев’ятій ранку, як будильник, вже біжить до телевізора, показує, щоб його ввімкнули. Вмикаємо телевізор: йде хвилина мовчання, він стоїть, звучить гімн України. А вже потім він починає "дурбелика" включати, як я кажу, "перевертати" хату. А до того, поки хвилина мовчання і гімн, він стоїть, не рухається. Готовий патріот такий, як його батько.

Макошо, щоб ти зараз сказав бійцям, які повернулися з війни з пораненнями і відчувають розгубленість?

Що хотів би сказати? Не зважаючи на поранення, на травми, життя продовжується. Сім'я, діти – це те, заради чого ми живемо, це те, заради чого бог нам дарує це життя. Потрібно робити кроки. Лежачи на дивані чи в ліжку з болем у нозі, у руці, у душі, щоб не було – ти не одужаєш. Потрібно цей біль бороти, йти зі сльозами на очах, робити ті кроки, робити назустріч перемозі. І займатися спортом, бо спорт тисячу відсотків допомагає: покращує якість життя, дає здоров'я, щоб ми могли повноцінно відчувати себе в суспільстві, могли відстоювати свої інтереси, захищати свою сім'ю і країну.

Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram та Facebook.