Олексій Іваницький — один із найвідоміших фотографів Харкова кінця ХІХ — початку ХХ століття, якого у 1920 році розстріляли чекісти.
У циклі матеріалів "Харків спадковий" Суспільне спілкується із нащадками відомих людей, які доклали руку до творення українського міста, яким ми знаємо його сьогодні.
Праправнучка Іваницького Катерина Шкапо розповіла про те, як у сім'ї пишалися дворянським родом, яких традицій дотримуються та що змінилося в родині після початку російсько-української війни.
Збіднілий шляхтич
Олексій Іваницький походить зі збіднілого шляхетського роду. Він народився у 1854 році у Бєлгороді, на Слобожанщині.
Батьки померлиЗ книжки Олександра Аннічева "Фотографії на пам'ять нащадкам", коли йому ще не виповнилось і п'яти років. На виховання хлопчика взяла старша сестра Ангеліна, яка віддала дитину до харківської гімназії, що тоді була недалеко від Благовіщенського собору. Там Олексій подружився з однокласником Сергієм Васильківським — майбутнім відомим українським художником.
Після того, як закінчив чотири класи гімназії, Іваницький був вимушений покинути навчання через нестачу грошей. Він навчається фотографії у фотоательє Глентцнера. У 1882 році викупає харківську й білгородську майстерні свого вчителя та отримує дозвіл на відкриття власного фотоательє.
Також Іваницький товаришує з істориком Дмитром Яворницьким. Втрьох — Іваницький, Яворницький, Васильківський — у 1884 році відправилися в експедицію містами, де у XV—XVIII століттях була Запорізька Січ. У другу експедицію друзі вирушили у 1886 році.
У 1888 році Олексій Іваницький стає свідком трощі імператорського потяга Олександра III під Бірками. Імператор високо оцінив фоторепортаж харків'янина та подарував митцю ділянку під Змієвом у Гайдарах та перстень з діамантом.
Іваницькі та Бокаріуси
В Олексія Іваницького та Анастасії Гладкої було четверо дітей: Вадим, Олександр, Зінаїда та Ніна.
"Вадим Олексійович — мій прадідусь — народився та жив у Харкові. У шлюбі з Ніною Геннадіївною народився мій дідусь — Петро Вадимович. Так сталося, що цей шлюб було розірвано і Ніна Геннадіївна вийшла заміж вдруге — за Миколу МиколайовичаВчений-правознавець, кандидат медичних наук, професор, завідувач кафедри судової медицини Харківського медичного інституту (1931–1961), директор Харківського інституту науково-судової експертизи (1939–1941), завідувач кафедри криміналістики та судової експертизи Харківського юридичного інституту. Син Миколи Сергійовича Бокаріуса — один із засновників радянської судової медицини й криміналістики, засновник і директор Харківського інституту судової експертизи Бокаріуса. Він і взяв подальшу опіку над родиною", — пояснює Катерина.
У Бокаріусів були свої родинні традиції. Микола Миколайович був спокійною, розсудливою, дуже розумною людиною, приділяв увагу моєму батькові Андрію. Я та моя сестра росли у квартирі Бокаріусів. В квартирі і досі є велика бібліотека. В родині завжди багато читали. Ще одна з традицій родини — спільні вечері, ми їли разом за великим дубовим, ретельно сервірованим столом. Нас із сестрою змалечку вчили "правильно поводитись за столом, користувалися виделками й ножем, їсти в тиші тощо".
Під час Другої світової у квартирі Бокаріусів оселився німець: "Він доклав зусилля і зберіг все у квартирі: всі книги, всі меблі стояли".
Спадщини від родини Іваницьких Катерина не має.
"Всі архіви, фото, можливо, якісь інші цінності — все це було в Олексія Олександровича. Це онук Олексія Іваницького. Він як найстарший в родині займався архівами і родинною історією, допоки не помер у 2015 році. Саме він знайшов в архівах наказ про розстріл фотографа. Було, на жаль, дійсно небагато: майстерня була зруйнована, щось було націоналізоване. У родині є легенда, що навіть перстень, дарований Олександром III за фотографії трощі потяга під Бірками, віддали, щоб врятуватись під час Голодомору", — говорить Катерина.
Знаю, що Олексій Олександрович судився навіть із університетом Каразіна, бо під час радянщини націоналізували будиночок в Гайдарах на території біостанції. Він зміг поновити свої права на ділянку, але вони потім якось мирно все вирішили з університетом. Тобто у нас немає, як у Європі, спадкових будинків, бізнесу, майстерні — нічого.
Іваницькі завжди жили скромно, каже спадкоємиця. Майже всі нащадки Олексія Михайловича нині живуть у Харкові.
"Ми всі маємо дуже дружні стосунки й досі ми спілкуємось. Я спілкувалась і з Олексієм Олександровичем, і з його сином знайома, він був у мене на весіллі з дружиною. Не можу сказати, що всі ми з родичами дуже близькі й все одне про одного знаємо, але живемо в мирі й злагоді", — говорить Катерина.
Тоді — імперськість, тепер — Україна
У родині завжди пишалися своїм походженням, каже праправнучка фотографа.
"Пишалися дворянством, що воно було даровано імператором. Сам Іваницький часто знімав і російську імператорську родину, і російських діячів. Він фіксував приємні, якісні моменти життя. Це ж так важливо. Багато родин у Харкові, у кого є фотографії Іваницького. Це про турботу та про любов до міста. Тоді для нього не йшлося про якусь українську державність. Зараз же я всією душею за Україну і всі ми працюємо, щоб перемогти", — розказує Катерина.
У мене формування проукраїнської позиції й бажання розвивати саме Україну виникає паралельно з відновленням Незалежності. Як в школах почали викладати українською, як скасовували всіх цих піонерів і комсомол — це все відбувається на моїх очах. Вже моє покоління залучено у тому, щоб здобувати цю перемогу, про яку ми всі так мріємо.
Сам Іваницький постраждав від "червоного терору" — був розстріляний чекістською трійкоюДля того, щоб швидше ухвалювати рішення під час "червоного терору" працювали "чекістські трійки". Рішення ухвалювались без судових засідань, трьома людьми..
"Дуже багато збігів, що в наказі про розстріл йдеться саме про цього Іваницького. Але ми досі не знаємо, де він похований. Ми бачили цей наказ про розстріл, знаємо, що це було під Ялтою. Там масове поховання, але якоїсь персональної відмітки немає", — говорить Катерина.
У праправнучки Іваницького лишаються родичі в Росії — її мати з Курська. Зі своїми родичами та друзями, що живуть у Росії, Катерина обірвала всі зв'язки.
"Вилетіли з України 23 лютого 2022 року, як у звичайний день"
Своєю улюбленою роботою Іваницького Катерина називає його автопортрет з онучкою Ірою.
"Він вже такий старенький, і в нього такий добрий погляд. Я була особисто знайома з Іриною Вадимівною, дуже любила ходити до неї в гості. Вона готувала смачні тортики й допомогла мені вступити до вишу: попросила свою подружку навчити мене української. Завдяки їй я склала всі іспити й змогла вступити. Тьотя Іра була дуже приємна і турботлива", — розказує Катерина.
Катерина здобула юридичну освіту.
"У 2008 закінчила університет імені Ярослава Мудрого, працювала юристкою. У 2017 році вийшла заміж, у 2018 у мене народилася перша дитина. Вже у 19-му році ми переїхали працювати в Абу-Дабі. Це був неймовірний проєкт. Мій чоловік став технічним директором компанії, яка займається логістикою фінансових систем", — розповідає вона.
Родина не збиралася надовго оселятися в ОАЕ, хотіли повернутися до Харкова. Взимку 2021 року планували відкрити у місті офіс.
"Зробили ремонт в офісі, знайшли дітям садок. Востаннє ми вилетіли з України 23 лютого 2022 року з дітьми. Вилетіли просто з Києва, як у звичайний будній день. Повномасштабне вторгнення зустріли вже у Польщі і у Варшаві допомагали всім біженцям, яким могли", — згадує жінка.
Через роботу перебуває нині у Португалії. Родина все ще планує колись повернутися до Харкова та продовжити роботу над проєктом.
"Мій чоловік працює над дуже цікавим стартапом зараз. Він будує нову фінансову систему, яка допоможе людям оплачувати всі рахунки без посередників. Така в нього мрія звільнити людей від фінансових тягарів — комісій, ускладнень — та автоматизувати цей процес. Зробити це швидше, простіше і легально, щоб, в ідеалі, у майбутньому звільнитися від банків", — пояснює Катерина.
Сімейна традиція — любити місто
З дитинства через прізвище та виховання формувалося високе відчуття відповідальності, стверджує спадкоємиця.
"Ти маленький, ти просто існуєш у своєму світі і думаєш, що всі так живуть, всі такі ввічливі й порядні навколо. Потім розумієш, що несеш відповідальність за прізвище: ти не можеш паплюжити родину, не можеш себе якось негідно поводити. Мені розповідали батьки, що ми з дворянського роду, що це певний імідж. Разом з тим я завжди мала свою думку — мене вчили її відстоювати, аргументувати. На мене нині має вплив не прізвище і не люди, які колись жили. Вплив мають ті люди, з якими ми живемо в один час", — говорить жінка.
Усі в родині Іваницьких люблять фотографувати — Катерина говорить, що це вплив Олексія Михайловича. Катерина та її батько інколи викупають фотографії свого пращура, які продають на онлайн-аукціонах.
"У мене дуже багато моїх власних фотографій з дитинства, хоча зазвичай люди мого віку мають якісь групові фотографії з дитсадка або портрети. Мій батько любить фотографію, я люблю фотографію, але ніхто не займається цим як бізнесом, все всередині родини. Лише нещодавно я отримала свої фотографії з Харкова — це єдине, що я попросила відправити. Мені дуже важливо, щоб це збереглося, щоб пам'ятати", — розповідає спадкоємиця.
Любов до Харкова, яка зараз в мене є, теж створена родиною. Так заведено: любити місто, поважати і розвивати. Думати завжди, як зробити так, щоб наступне покоління жило краще за нас.
Головною сімейною традицією, яка збереглася крізь покоління, Катерина називає любов до міста.
"Мені болить, коли кажуть, що харків'яни люблять своє місто, бо там багато лавочок і смітників. Мені "не заходить", як очільники міста будували на цьому свій імідж. Харків — це місто зі своєю історією, з великою кількістю вчених, людей, які про нього дбають. Мені сестра говорить, що соромно виїжджати зараз з міста, адже така кількість людей щоденно його відновлює, піклується", — каже харків'янка.
Для мене Харків — це про університети, про обсерваторію, про Барабашова — не про ринок, а про космос, про Фізтех, про ХАІ та літаки. У місті нереальна кількість інтелігенції, яка жила тут, живе зараз. Ви всюди впізнаєте харків'янина за обличчям. Але насправді культове для мене місце Харкова — приватна гімназія "Очаг". Її засновники — Вадим Левін і Євген Медреш, директор гімназії зі дня її заснування до 2 вересня 2019 року. Я всією душею люблю своїх вчителів і мрію, аби мої діти могли вчитись тамстарша донька Катерини Агата та племінниця Лілія вже навчаються у цьому навчальному закладу. Зараз велика вількість випускників гімназії залучені до боротьби проти Росії, є ті, що в ЗСУ, в територіальній обороні, волонтери, на жаль, є і загиблі.
У Європі, Америці, Канаді вже є нормальним просто кочувати з країни в країну, щоб пристосуватись. Люди більше не прив'язуються до своїх міст. Немає роботи — їдуть туди, де є. Харків же створений, щоб люди знаходили себе, свій простір для розвитку.
Нині Катерина з чоловіком продовжують розвивати свій проєкт, шукають інвесторів, продовжують допомагати родині та друзям жити в Україні та захищати Батьківщину: "Ми не інтегруємось в місцевий простір, ми мріємо жити та ростити дітей в Харкові, ми живемо містом, його болем, його викликами та задачами, ми обов'язково повернемось".
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube