Дмитро Багалій відомий як один з найвидатніших істориків України, співзасновник Української академії наук, громадський діяч.
У циклі матеріалі "Харків спадковий" Суспільне спілкується із нащадками відомих людей, які доклали руку до творення українського міста, яким ми знаємо його сьогодні.
Праправнучка Багалія Ірина Гончарова-Багалій розповіла про те, як він головував у Харкові під час Першої світової, як втратив заощадження та жартував з цього й чому і за що був готовий пробачати більшовикам.
Хто такий Дмитро Багалій?
"Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історія Слободської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомости український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомость починається з того, що найближче до нього — з свідомости про те, що творили його діди та прадіди, — з історії Слобожанщини", — писав оригінальний правопис збереженоукраїнський історик, філософ та громадський діяч Дмитро Багалій у своїй "Історії Слободської України".
Він народився у 1857 році у Києві. Його мати рано померлаУ своїй автобіографії Дмитро Багалій вказав недостовірні дані про свою родину. Його мати померла, коли хлопчику було 10 років, але батько був ще живий, коли Багалій вже переїхав до Харкова. Чому Багалій вказав неправдиві дані у біографії про ранню смерть обох батьків невідомо, каже його праправнучка Ірина, Багалій виховувався в родині дядька Якова Савицького, чиновника Київської міської думи.
У 1876 після навчання у гімназії вступив до Київського університету. На першому курсі Багалія відсторонили від занять на пів року через його участь у студентській демонстрації проти викладача латини, який, за спогадами науковця, "занадто багато вимагав з свойого предмету". У цей час Багалій тимчасово переводиться до Харківського університету.
У 1906 році Дмитро Багалій стає ректором університету у Харкові. На цій посаді він був до 1911 року.
"Активну наукову, педагогічну й громадську діяльність Дмитро Іванович Багалій вів і після Жовтневої революції. Очолив культурно-просвітницьке товариство "Просвіта" в Харкові, читав лекції з історії Слобідської і Лівобережної України в університеті та на Вищих жіночих курсах, редагував науково-популярну серію "Культурно-історична бібліотека", — йдеться на сайті Харківського університету.
У magnum opus — "Історія Слободської України" — Багалій писав не тільки про історичні події на землях Слобожанщини, наводив статистичні дані та біографічні довідки Григорія Сковороди або розповідав про побут населення, але і відкрито говорив про русифікацію та її вплив.
Українській національний склад життя держався не тільки по селах, як тепер, а й по містах, городах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо навіть у такому центральному місті, як Харьків, населення котрого тепер так обрусіло що мабуть більшість його й не знає, що колись Харьків був чисто українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української интелігенції, прихільна до народа, працювала над відродженням свого народа й бережно донесла се бажаннє до наших часів — до сього великого українського руху, котрий не тільки утворив, але й проводить у життя і національне, і політичне відроження усієї України, а разом з нею і Харькова з Слобожанщиною.оригінальний правопис збережено
"Охочих на посаду міського голови було небагато. Багалій взявся"
Ірина Гончарова-Багалій — лікарка-психіатр та депутатка Харківської міської ради, а також праправнучка Дмитра Багалія. Її прапрадід також був дотичний до місцевого самоврядування.
"Мені б хотілося, щоб про нього пам'ятали, як про людину, яка очолила місто у Першу світову війну: тоді тривалий час гласнічлени зборів, які мали право гласу (голосу), у Російській імперії міської думи не могли обрати голову. Далеко не з першої спроби, лише у грудні 1914 року, обрали Багалія. Охочих було не надто багато: у місті через війну почалися великі економічні проблеми, був наплив біженців із західних губерній. Багалій взявся", — каже Ірина.
Харків тоді був від фронту далеко. Перш за все у місті розгорнули пункти приймання біженців, одним з них був цирк на Жандармській площі. Вони намагалися прийняти, розмістити людей, забезпечити їх харчами.
Окремим питанням під час війни був бюджет міста — грошей не вистачало.
"Просили займи у центрального російського уряду, щось навіть випросили. Випускали облігації міського займу — першими ці облігації купив міський голова й гласні міської думи. Облігації на той час були вигідні, вони розуміли, що вкладені кошти повернуть. Але потім прийшли більшовики й ніхто вже коштів не повернув. Багалій про це не шкодував, а жартував: хоч гроші втратив, але вони пішли на користь Харкову. Так він втратив майже всі свої статки, які могли бути спадщиною для його дітей та онуків", — розказує Гончарова-Багалій.
Спочатку, коли Багалій йшов на посаду міського голови, у нього були плани щодо розвитку каналізації, електрифікації й так далі. Але потім, коли він вже став головою, він тільки розгрібав проблеми. Незадоволених було дуже багато, його дуже критикували. На нього малювали карикатури, на кшталт "міський голова сів у калюжу".
Міським головою Дмитро Багалій лишався до 1917 року.
"Спочатку він називав радянську владу "більшовицькою завірюхою", а потім був готовий багато чого пробачити"
Науковець з недовірою та обачністю ставився до комуністів.
"Спочатку він називав радянську владу "більшовицькою завірюхою". Потім вже, коли червоний терор пішов на спад, коли комуністичний уряд, де переважали українські комуністи, розгорнули політику українізації, то Багалій з доволі великим ентузіазмом це сприйняв. Заради українізації, заради розвитку української науки та культури він багато що більшовикам готовий був пробачити", — каже Ірина.
Для нього політика українізації переважала всі інші жахи більшовизму. У 1920-ті і в політичному плані було певне послаблення, і в академічному: був НЕПНова економічна політика прийшла на зміну політиці "воєнного комунізму". Характеризувалася поверненням елементів ринкової економіки, була вільна торгівля, були ресторани, театри, письменники. Пізніше знов "закрутили гайки", але тоді Багалій вже помер. 1932 рік. Вчасно.
Частину заощаджень та майна родини довелося обміняти на їжу під час голодів. Залишки спадщини вдалося зберегти завдяки тим родичам, які емігрували: вони вивезли з собою, а коли оголосили незалежність України, то повернули вивезене до Харкова, розповідає спадкоємиця.
На початку повномасштабного вторгнення РФ Ірина спакувала та заховала до укриття найцінніші особисті речі, які збереглися: "Переважно, це книжки. Не тільки Багалія, але й інших українських авторів. Це культурна та інтелектуальна спадщина. Евакуювати кудись я їх не могла, тому заховала у підвалі".
"Харків завжди вмів за себе постояти"
Найголовнішим питанням на початку ХХ століття і нині лишається українська ідентичність, вважає праправнучка Дмитра Багалія.
"Так само як і в той період часу, коли валилася імперія і потім почався період Українських визвольних змагань, дуже гостро стояло питання української ідентичності взагалі та української ідентичності Харкова зокрема. Багалій бачив Харків в першу чергу українським містом. У його найвідомішій праці — "Історія Слободської України" — останній розділ називається "Харків як українське місто". Тоді було достатньо імперців, які стверджували, що "Харьков — русский город". Минуло понад сто років і, на жаль, ця проблема існує досі", — говорить Ірина.
Зараз ворожі персонажі просто мовчать. Вони бояться. Але я розумію, що вони ще вилізуть. Вони всі досі десь тут. Згадаємо, як важко у Харкові просувалася деколонізація: опір був прихований, але шалений. Ми постійно його відчували.
Харків завжди вмів постояти за себе — це наша незмінна традиція. Він народився як козацька фортеця і так і живе. Містяни завжди мали внутрішню силу. Вся історія про це свідчить.
Багалій на вулиці Багалія
У подвір'ї будинку, де раніше жив і писав Дмитро Багалій, а нині живе його праправнучка, бігають п'ять котів. У самого історика в будинку жив маленький собачка.
Сім'ї пощастило зберегти родинну садибу попри націоналізацію та війни. Родинний будинок розташований на вулиці, що тепер називається на честь Дмитра Багалія.
"Людей, які б особисто знали його, я вже вочевидь не застала. Але завжди знала, хто мій пращур. В родині переповідались історії про нього. Також збереглися його особисті речі — деякі книжки, деякі рукописи, письмовий стіл, приладдя", — каже Ірина.
Нині вона працює над тим, щоб створити резиденцію для дослідників історії української культури. Каже, триває пошук коштів на відкриття резиденції.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube