Тамара Корх — одна з п’яти, хто вижив у кафе в селі Грозі під час ракетного удару РФ 5 жовтня. Жінка виписалася з лікарні та повернулася додому. Поратися по господарству їй допомагає чоловік.
Як приходили поминки по Андрію Козиру та що пам'ятає про удар, Тамара Корх розказала Суспільному.
Момент удару по кафе у Грозі: "Навіть не пам’ятаю, чи хтось встиг насипати друге"
5 жовтня жителі Грози зібралися провести в останню путь Андрія Козира — він загинув на війні. Через те, що село було окупованим, його не могли поховати на малій батьківщині одразу — перепоховали після деокупації. Тамара Корх була серед тих, хто прийшов пом'янути Андрія Козира.
"Ми знали його дітей, Лізу і Дениса, вони ходили до нас у школу. Андрій — наш захисник, це був наш обов’язок — провести його в останню путь. Людей на похороні багато зібралося. Були три солдати з автоматами, які, коли труну опустили, тричі вистрелили вгору. Потім солдати сіли в машину й поїхали, ми їх більше не бачили", — говорить Тамара.
Згадує, що до кафе жителі села під'їхали автобусом. На поминках 8-річний Іван Козир сидів навпроти Тамари Корх. Хлопця поховали 12 жовтня.
"Він в одній руці тримав цукерки — його хтось пригостив. Кульочок з цукерками. А другою рукою так смачно їв борщ. Оця дитина досі стоїть у мене перед очима", — каже Тамара.
Один з останніх спогадів перед вибухом — за столом у закладі спершу піднялася одна з місцевих жінок та прочитала "Отче наш" перед поминальним обідом. Самого вибуху Тамара не пам'ятає.
"Ми посідали, уже тоді люди поїли борщ, у нас позабирали тарілки, навіть не пам’ятаю, чи хтось встиг насипати друге, і все. Далі я пам’ятаю, що десь лежу долілиць, очі заплющені, з мене спадають туфлі, і я прошу: люди добрі, поможіть мені. Я не відчувала правого боку свого тіла, тільки біль у руці, у спині", — розповідає Тамара Корх.
За кілька днів стало відомо, що під час удару загинули 59 людей. У наведенні ракети СБУ підозрює братів Мамонів, які раніше жили в селі та пішли на співпрацю з окупантами, після чого втекли до РФ.
"Коли я була в лікарні, майже не спала, вночі кричала": спогади пораненої в Грозі
З контузією, поламаними ребрами та лопаткою Тамара Корх п'ять днів пролежала в реанімації: лікарі одразу зробили їй операцію.
"Ще трішки підправили ребра, щоб вони не торкалися легенів. Потім позашивали мені рвані рани, загіпсували ногу. Була контузія голови, тепер немає слуху, 50% слуху залишилося. Лікарі ставилися дуже добре, велика їм подяка", — говорить поранена.
Після операції понад два тижні провела в травматології та намагалися емоційно впоратися з пережитим.
"Коли я була в лікарні, майже не спала, вночі кричала. Я навіть не можу сказати, що це за страх був. Зі мною працювала психологиня Інна. Ми з нею розмовляли, вона дуже допомагала", — каже Тамара.
Її рани ще загоюються, тому жінка досі перебуває на лікарняному.
"Ще залишилося 20 уламків у голові, як вони себе поведуть — самому Богу відомо. Пальці на правій руці не працюють, болить рука. Нога теж трішки німіє. Кажуть, що мало часу пройшло, потрібно більше, щоб воно відновилося. Два місяці болю, кожен день — біль. Навіть знеболювальне вже не допомагає. Кожен день на таблетках, на розтирці", — ділиться своїм станом Тамара.
Згадує, як лежала у лікарні з багнюкою на голові та обпаленим волоссям, яке дуже сильно хотіла обрізати.
"Тоді за мною доглядала донька Маринка. Я казала: доцю, обстрижи мене, мені так хотілося навіть бути лисою, не хотілося бути з цим волоссям. А коли вже виписали додому, пройшло декілька днів, і я записалася до знайомої перукарки. Кажу: "Алло, обстрижи мене". Мені здається, погана енергія залишилася на кінчиках того волосся. Вона обстригла, і мені наче легше стало", — говорить Тамара.
Життя після удару РФ по Грозі: "Якби не чоловік, я б не впоралася"
Впоратися з щоденними побутовими викликами нині допомагає чоловік.
"Я можу однією рукою надіти шкарпетку, другу шкарпетку. Але коли вдягаю штани, я одну сторону підтягую, а другою не дістаю — чоловік допомагає. Змійку я не застібну. Ми стараємося, щоб все була ґудзиках. Якби не чоловік, я б не впоралася", — каже жінка.
Родину також втішає їхнє сіреньке кошеня Пельмень — його на подарунок привезла онучка з Києва.
"Допомагає цей маленький дружбанчик. Він приходить, грається моєю ногою й розказує мені, що годі хворіти", — жартує Тамара.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube