У 22 роки жительці Краснограда Даяні Коваленко довелося стати опікункою для своєї 12-річної сестри: у серпні 2022 року російські військові вдарили по місту ракетою й влучили по приватному сектору. Будинок родини Коваленко-Тарабан був повністю зруйнований. Мати та батько Даяни загинули, сестра дістала поранення — її викинуло вибуховою хвилею з дому, однак дівчина вижила.
Як оговтуються через 10 місяців після втрати батьків і домівки — у розповіді Даяни Коваленко.
Удар: під завалами — батьки й сестра
18 серпня 2022 року о 3:45 пролунав дуже гучний вибух. На той момент, і на цю мить, я проживала із цивільним чоловіком. Я прокинулася, подумала, що гроза. Небо було чисте. Відразу почала писати мамі, а потім почала телефонувати, тому що мами не було онлайн. Зрозуміла, що мама слухавку не бере, почала телефонувати сестрі.
З другого дзвінка взяв слухавку сусід. Я його не впізнала, подумала, що це перехоплена телефонна розмова. Почала допитувати. Навіть не одразу зорієнтувалася, кинула слухавку. Подумала, що це розіграш, обман. Знову зателефонувала сестрі, відповіла сусідка — її я впізнала. Вона сказала, що дому немає, що прилетіла ракета, що є сестра, а маму ще не знайшли. Я зірвалася, перше, що було одягнула і побігла. Мені пощастило, що поряд виходив чоловік із ліхтариком. Підійшла і сказала, що в мій будинок прилетіла ракета, підвезіть. Я сідаю, побачила форму ДСНС, Віталій Курінний, дуже вдячна, що він мене підвіз.
Прийшла, побачила, що дім сусіда напіврозвалений. Потім почала шукати поглядом свій дім, і наткнулася вже на дім іншого сусіда. Побачила голі ворота. Дому не було.
Почула крик сестри. Сестру винесло вибуховою хвилею через стіну, через купу труб, які були всередині дому, як опалення. Винесло до сусідської території, її завалило диваном, завалило уламками, сусіди її викопували. Виявилося, що у неї переламана нога. "Швидка" дуже швидко приїхала. Коли я підійшла до неї, вже з нею працювали медики. Я її заспокоїла, привела до тями. Сказала: "Потерпи, зчепи зуби, треба почекати, все налагодиться". ЇЇ госпіталізували, а я пішла шукати батьків.
Я прорахувалася, і думала, що батько приїде на день пізніше. Коли мене запитали, скільки людей в хаті, я сказала, що тільки жінка 45 років, і все. А потім, коли почала розгрібати, я почула, що сусіди сказали, що хтось приїхав ще.
І тоді у мене все обірвалося всередині. Сподівалася, що хоча б батько живий залишився на роботі. Відразу дістали батька, його вдарило сильно по голові, шансів не було. Мама була більш-менш ціла, але вони обидвоє померли від асфіксії, від здавлення.
Проживали у нас дві собаки — вівчарка і ще пес, дві кішки, були курчата, нутрії. Пошкоджена територія, де був будинок, а тварини вижили. Пес Рой живе тут. Дві кицьки втекли, а одна залишилася — живе з нами. Собаки вижили. Вівчарка — я не знаю, як він вижив. Він, мабуть, контужений, у нього було розірване вухо, був переляканий. Собака зараз живе у родичів.
Опіка над сестрою та реабілітація
Звісно, важко. Ще довго болітиме. Я, наприклад, не пам'ятаю перші тижні два. Відразу взялася за оформлення опікунства, тому що дитину або віддали б до дитячого будинку, або не знаю, що далі. Майже не спала, може, дві-три години виходило.
Ілоні, моїй сестрі, теж було важко. Її того дня госпіталізували до Харкова. Вона того ж дня дізналася через мою, можливо, необачність. Я тримала в руках мамин телефон, і вона запитала, як там мама.
Я скривилась і вона зрозуміла, що мами немає. Коли вона запитала: "А як там тато?". Я кажу: "Сонечко, ми з тобою удвох тепер тільки". І тоді вона розплакалася. Дуже важко. У нас була повна сім’я. В один день все зірвалося.
Ілона оговтується. Вона пройшла психологічну реабілітацію у таборі. Почала більше відкриватися, розказувати, проявляти емоції, тому що була замкнута. Намагалася не показувати, що їй боляче.
Мені здається, що якщо дитину "заніжити", то буде тільки гірше, тому я почала вкидати її в шкільний темп. Сказала, що ми не пропускаємо навчання. Кажу, що я в лікарню привезу всі книжечки, зошити. Возила їй книжки, пензлики, картини, мозаїки. Вона не пропускає школу, добре вчиться.
Нас дуже підтримав класний керівник, родичі. Живемо разом. Цивільний чоловік дуже підтримав, сказав, щоб забирала до нас Ілону, забрала кицьку. Кицьку знайшли на території, вона теж вижила. Тепер живемо вчотирьох.
"20 років вкладали у дім душу"
У нас був будинок на два власники, ми викупили його. Жили тут з 2005-го року. Переїхали сюди з бабусею, дідусем. З 2015-го року жили вчотирьох. Бабусі й дідуся не стало. Мати була господинею, завжди встигала і по дому, і город, і тварин мала. Батько важко працював. Приїжджав додому, і не відпочивав навіть, тому що вдома щось ремонтував, мамі допомагав. Таке життя у них було: 20 років працювали, вкладали у цей дім душу.
Я хотіла 17 серпня піти до батьків, переночувати, тому що довго не бачилися. А потім подумала, що вже пізно, пів години до комендантської, треба вдома переночувати. Потім сходжу до мами, поспілкуємося, кави й чаю поп'ємо. В останній момент вирішила, що не піду. Сестра каже, що теж тривожилася, прокидалася о третій годині ночі й лягла далі спати. Перейшла з батьківської кімнати в дитячу. Якби вона там залишилася, вона б не вижила.
Чи можливе відновлення будинку
Не вціліли стіни, не вцілів фундамент у деяких місцях. Намагаємося прибирати, фільтрувати окремо цеглу, дошки, метал. Але своїми руками дуже важко це робити. Наймати працівників теж дуже важко. Від самого початку дуже допомогли друзі. Вони за два-три дні розгребли завали, знайшли багато цінних паперів, цінних дрібниць —підвіски, сережки, каблучки. Дівчата порпалися у смітті, в купі скла, різали собі руки.
Може, колись буде відновлення, але не найближчим часом. Ілона прийняла спадок як неповнолітня. Ми вступаємо в спадок. Ми будемо повністю вступати в спадок, щоб оформити документи на відновлення. Можливо, нам якусь суму все-таки відшкодують, щоб можна було щось почати робити.
Мінімум три мільйони гривень треба. У 2005 році будинок купували за близько 20 тисяч доларів. Сюди дуже багато було вкладено. Один дах, який коштував понад 200 тисяч у 2021-му році. Не кажучи вже про труби, сантехніку, вікна. На жаль, треба дуже багато коштів, щоб відновити.
Хотілося б думати, щоб хоча б левову частку компенсували коштом держави. Але практика показує, що дуже мало можна зробити на ті кошти, що можуть відшкодувати.
Мені здається, що країна-агресор нічого не відшкодує. Можливо, на великих об’єктах інфраструктури чи об'єктах культури, які дуже постраждали. Може, там у майбутньому щось відшкодують. Мені здається, нам нічого не перепаде від цих людей, якщо їх можна такими назвати, тому що дуже багато людей постраждало.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube