"Присягаюся своєю честю робити все, що в моїх силах, щоб бути вірним Богові й Україні" — цими словами починається пластова присяга. З моменту створення організації "Пласт" українські скаути були активними борцями за державність й брали участь у визвольних рухах. Продовжують захищати Україну пластуни й донині.
Від початку російсько-української війни з 2014 року на фронті полягли 54 пластуни. Третина з них — 18 скаутів — народилися або жили на Івано-Франківщині, повідомив Суспільному представник "Пласту" Тарас Зень. Їх посмертно нагородили "Залізним пластовим хрестом".
До 112-річчя "Пласту" Суспільне згадує скаутів з Івано-Франківщини, які не зламали своїх присяг і віддали життя, захищаючи країну від російських військових.
Друг Дуб — Роман Дубінський
Роман Дубінський на позивний Дуб — наймолодший пластун, який загинув у перші дні повномасштабного вторгнення. 19-річний воїн поліг 26 лютого 2022 року під час оборони Києва.
Хлопець народився 1 грудня 2002 року в селищі Лисець. З дитинства багато читав, у п'ять років знав сотні віршів. У 2010 році Роман вступив до "Пласту" у складі новацького рою "Терміти" третього гнізда "Лісові бешкетники". Згодом — став юнаком гуртка "Пінгвіни" 49 куреня імені Івана Миколайчука. Був активним пластуном до середини 2016 року.
У жовтні 2021 року Роман Дубінський пішов в армію. Проходив службу в Національній гвардії України. Він прослужив чотири місяці та 20 днів, допоки не загинув.
"25 лютого 2022 року опівночі ми з ним переписувалися. Я ще йому написала два останні речення: "Люблю тебе, синочку. Кожна мить — з думкою про тебе". І писала цю фразу, і так мене сльози душили. То він ще прочитав. А потім його найкращий друг, який у президентських військах служить (їх разом забрали), мені розповідав: "Росіяни прорвали блокпости та увійшли в Київ. Їх усіх підняли на підтримку блокпостів і Ромчикову частину підняли теж. І коли вони виходили з частини на підтримку блокпостів, то ворог уже був під частиною, і розстріляв усю колону", — розповідала Суспільному матір Романа Анна Роздільська.
За те, що Роман Дубінський не зламав своєї присяги, у березні 2022 року його посмертно нагородили "Залізним пластовим хрестом".
Друг Привид Києва — Степан Тарабалка
Пластун, майор ЗСУ, Герой України, льотчик Степан Тарабалка, якого у перші місяці великої війни називали Привидом Києва, прожив 29 років, десять з яких провів у польотах. Його позивний або пластове псевдо невідомі.
"Я написала вірш такий. Перший рядочок: "Ти вирішив героєм стати, а маму спитати?" — матір Степана Тарабалки Наталія.
Степан Тарабалка народився 9 січня 1993 року в селі Королівка Коломийської громади. Стати пілотом було його мрією. У 2004 році хлопець вступив до пластового гуртка "Тигренята" 55 куреня імені Максима Залізняка у Коломиї.
У 13-річному віці Тарабалка відійшов від "Пласту", вступивши спершу до Прикарпатського військово-спортивного ліцею, а згодом — до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба.
Степан Тарабалка проходив службу в 114 бригаді тактичної авіації Повітряних сил України, також відомій як "Соколи Прикарпаття". Був льотчиком-винищувачем літака МІГ-29.
"Коли ми розмовляли, Степан ділився: "Настільки там, мамо, красиво, настільки відчуваєш простір, цю висоту, просто там відчуваєш себе, як вдома", — пригадує його матір Наталія Тарабалка.
На початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну пілот виконував бойові вильоти. Степан Тарабалка загинув 13 березня 2022 року у повітряному бою над Житомиром.
Спочатку у медіа його називали Привидом Києва. Однак 30 квітня Командування Повітряних сил ЗСУ повідомило, що Привид Києва — це збірний образ пілотів 40 бригади тактичної авіації.
19 березня 2022 року Зеленський підписав указ про присвоєння звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" посмертно Степану Тарабалці.
Друг Джура — Тарас Лаврів
Пластун та воїн Тарас Лаврів летів гвинтокрилом в оточений російськими військами Маріуполь на допомогу побратимам, які перебували на "Азовсталі", але поліг від кулі снайпера.
"Він завжди хотів воювати. Не просто стріляти, ходити у камуфляжі — він хотів боронити країну. Тарас говорив: "Я готовий померти за Україну", — дружина воїна Юлія Лаврів.
Тарас Лаврів народився 6 липня 1989 року в Долині. Був вихованцем "Пласту" в юнацтві — у гуртку "Вовки" підготовчого куреня імені Володимира Горбового.
З дитинства хлопець захоплювався козаками, малюванням й книжками про історію України. Тарас Лаврів був директором художньої школи, тренером айкідо та засновником школи бойового гопака імені Івана Богуна, яка нині перейменована на його честь.
Окрім того, Лаврів грав на гітарі у гуртах "Секта добра", "МОА друг", "Проєкт Карома", "Ґравіцапа", "РізаК", "Nonsun" та "Залізний Хрест".
Він планував іти до війська ще у 2015 році. Однак тоді Тарас з дружиною Юлією чекали на другу дитину. 25 лютого, одразу після початку великої війни, чоловік вирушив боронити державу.
Воїн потрапив до лав полку "Азов", куди хотів віддавна. Брав участь в обороні Київщини. 16 квітня 2022 року його дружині повідомили, що Тарас загинув 10 квітня у заблокованому Маріуполі. Боєць летів на секретну операцію до "Азовсталі" й поліг від кулі російського снайпера.
Тіло Тараса рідні не змогли отримати одразу. Чоловік мав приблизно 30 тату, більшість із них — на патріотичну тематику. Майже всі набила його дружина і саме за ними Юлія упізнала тіло чоловіка 18 жовтня 2022 року.
"Мені показали торс із руками, і всі татуювання на місці. Коли я дізналася, що є збіг за ДНК і ми "вибили" фото тіла, я насправді втішилася. Я побачила Тараса і знала, що він повернеться додому", — розповіла Юлія Лаврів.
25 жовтня у Києві тіло Тараса кремували, як він і заповідав дружині. Вранці 27 жовтня прах загиблого бійця привезли в рідну Долину. Поховали азовця 29 жовтня на Долинському міському кладовищі. Під час прощання з Лаврівим його посмертно нагородили "Залізним пластовим хрестом".
Друг Довбуш — Володимир Крулів
Володимир Крулів на псевдо Довбуш був одним з тих, хто доєднався до "Пласту" на початку становлення організації. Склавши на початку 1990-х пластову присягу, воїн до останнього свого подиху не зламав її.
"Для нас він живий, і десь поблизу — у спогадах, в серці та у мріях — душа завжди жива. Вона все знає і бачить, як страждаємо ми нині! На небі стало більше янголом одним. Сьогодні, завтра і все життя ми пам'ятаємо, любимо і сумуємо", — написала дружина полеглого бійця Оксана Крулів.
Чоловік народився 13 жовтня 1979 року в селі Черніїв. У 1991-1992 роках був вихованцем гуртка "Круки". Володимир брав участь у пластових заходах, мандрівках та вишколах.
Володимир Крулів працював електриком в "Івано-Франківськводоекотехпромі". Згодом поїхав працювати будівельником у Париж. Час від часу чоловік повертався з Франції додому. Велика війна застала його в Україні.
Після повномасштабного вторгнення РФ Володимир Крулів приєднався до лав Збройних сил України. Служив стрільцем-помічником гранатометника в одній з військових частин.
2 травня 2022 року воїн прийняв свій останній бій у селі Степок Ізюмського району, що на Харківщині. У нього залишилися дружина Оксана та донька Уляна. Володимиру Круліву було 42 роки. У липні 2022 року бійця посмертно відзначили "Залізним пластовим хрестом".
Друг Єгер — Руслан Белюженко
Старший сержант Руслан Белюженко на позивний Єгер доєднався до "Пласту" вже у дорослому віці. Він був виховником — допомагав дітям та молоді розвивати лідерські риси, навчатися нового і пізнавати світ.
"Любив тварин, життя і людей", — згадують пластуни свого виховника.
Чоловік народився 19 серпня 1972 року в селищі Солотвин, що на Івано-Франківщині. Пластуном став у 2008 році. Руслан Белюженко часто проводив вишколи для юнацтва 79 куреня імені В'ячеслава Липинського, а також був інструктором із самозарадності.
Окрім скаутського руху, цікавився мисливством та розведенням собак. Руслан Белюженко був директором мисливських угідь "Верховина ДС" й працював єгерем в Осмолодському лісгоспі. Чоловік також боровся з браконьєрами.
На захист країни Руслан Белюженко став 6 березня 2022 року, змінивши своє пластунське псевдо Єгер на військовий позивний — Кіт. Служив у спецпідрозділі 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. У своєму взводі, який вистежував та ліквідовував російські розвідгрупи, був головним сержантом.
Попри отримане в бою поранення, Руслан Белюженко повернувся на передову. 12 липня 2022 року воїн вирушив з двома побратимами на бойове завдання поблизу села Єгорівка Донецької області. Дорогою їхня автівка підірвалася на протитанковій міні. Белюженко загинув, а двох його побратимів реанімували.
Друга Єгеря поховали 19 липня 2022 року у Богородчанах. У нього залишилися дружина Зоряна та донька Юліана, яка також була пластункою. Їм вручили посмертну нагороду "Залізний пластовий хрест".
Друг Філософ — Назарій Лугарєв
Назарій Лугарєв був головним сержантом Збройних сил України та головою Івано-Франківського осередку "Пласту".
"Він — єдина людина, якій я довірився на всі 100% у військовому плані. Чомусь була така "сліпа" впевненість. Назар вмів нормально пояснити, по-людськи. Все, що він не казав робити, — рятувало життя і не тільки мені", — розповідав Суспільному його пластовий та військовий побратим Юрко Стецик.
Назарій Лугарєв народився 30 липня 1990 року в Івано-Франківську. До "Пласту" вступив у 2005 році. У юнацтві мав псевдо Лу, поки належав до гуртка "Торнадо" 79 куреня імені В'ячеслава Липинського. У старшопластунстві був виховником куреня "Лісові Чорти". Тоді ж взяв собі новий позивний — Вертихвіст.
Назарій Лугарєв вивчав політологію у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника. З 2011 по 2012 роки проходив строкову службу в 95 окремій аеромобільній бригаді. З 2013 року Назарій служив у війську за контрактом у 80 окремій десантно-штурмовій бригаді. Брав участь у бойових діях на сході України, був ветераном АТО. Його позивний — Філософ.
Попри війну, військовик продовжував брати участь у скаутському житті. Організовував події, табори та вишколи. У 2018 році став головою "Пласту" в Івано-Франківську.
Після заснування 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ імені Дмитра Вітовського Назарій Лугарєв проходив службу за контрактом у резерві 78 батальйону. Навесні 2022 року воїн вирушив боронити країну в Запорізьку область. Був головним сержантом стрілецького взводу.
"Надіслав світлину своїм пластунам зі снайперською гвинтівкою і написав: "Будьте чемні, я за вами слідкую". Фото з окопів та бойових дій не показував. Остання світлина була з Гуляйполя — Махно і Назар мій біля нього. Свого часу він був професіоналом військової справи, і мені від цього ставало легше. Я мав надію, що Бог його вбереже. Але, на жаль, не так сталося, як гадалося", — батько пластуна Олексія Лугарєва.
Воїн прийняв свій останній бій 6 грудня 2022 року на околиці Гуляйполя — поблизу села Дорожнянка. Разом із Назарієм внаслідок артилерійського обстрілу РФ загинули четверо його побратимів. У нього залишилися дружина Мар'яна та син Данило.
Лугарєва поховали з військовими Артуром Грималюком, Ігорем Сабадахом та Ігорем Гойванюком на Алеї героїв у Чукалівці 12 грудня 2022 року. Під час прощання його родині вручили "Залізний пластовий хрест".
Депутати Івано-Франківської міськради звернулися до президента, Верховної ради та головнокомандувача ЗСУ з проханням присвоїти посмертно звання "Герой України" та нагородити орденом "Золота зірка" Назарія Лугарєва.
Друг Пікассо — Юрко Стецик
Коли під Гуляйполем загинув Назарій Лугарєв, його пластовий та військовий побратим Юрко Стецик був у відпустці. Через 22 дні хлопець прийняв свій останній бій у Дорожнянці. Офіційно — він "зниклий безвісти" з 28 грудня 2022 року. Для його родини цей день тепер — День Юрка.
"Вирване серце і вже так буде. Ми з тобою були, і є, і будемо. Все, що цього року ти робив нашими руками, ми бачимо і чуємо. Рухи твої цікаві, особливо рожеві сяйва північні на небі — дві штуки, і повсякденні "вписки" по всяких наших дивних затіях. Ти вимагаєш надмірних вилізань з коробочок, ми так і стараємося. Готуй нам місце. Ми далі щодня з тобою. Твої заповіти нелегко прожити. Хай тобі буде найліпше. Любимо ще більше", — написав батько бійця Ярема Стецик у першу річницю від зникнення сина.
Юрко Стецик народився 9 травня 1999 року у відомій мистецькій родині з Івано-Франківська. У нього — три сестри: Соня, Анастасія та Меланка, а також — молодший брат Захар.
У "Пласті" Юрко був як новаком, так і юнаком. З рою "Тигренята" у 2010 році хлопець перейшов до гуртка "Єноти" 99 куреня імені Петра Скоропадського. У жовтні 2011 році він склав пластову присягу. З 2013 був курінним до 2014 року, коли відійшов від активного пластування.
Юрко Стецик навчався у "Львівській політехніці" на спеціальності "містобудування", також — на факультеті архітектури Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. У студентські роки вирішив стати військовим, облишив навчання і з 2019 по 2021 рік проходив строкову службу.
В Івано-Франківську Юрко з батьком Яремою Стециком оформлював інтер'єри та працював у майстерні з виготовлення одягу і сувенірів. Окрім того, він грав у музичних гуртах "Трясовина", "Пенсія" та "Злипні". Його інструментами були гітара, бас-гітара, бубон та цимбали.
Після 24 лютого 2022 року Юрко вирушив на фронт у складі 102 окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського. Його позивний — Пікассо. У війську він служив разом зі своїм пластовим побратимом Назарієм Лугарєвим.
Згодом Юрко став молодшим сержантом і командиром відділення стрілецького взводу. Наприкінці грудня 2022 року воїн прийняв ближній стрілецький бій в околицях Гуляйполя. Зі слів побратимів, Юрко загинув. Тіло бійця залишилося поблизу села Дорожнянка. Через те, що цю територію окупували росіяни, його досі не можуть повернути додому. Юркові було 23 роки.
"Не те щоб ми були до цього готові. Ти, певно, більше. Але ж діти і мають перевершувати батьків, навіть якщо для цього доводиться перти поперед батька... в рай. Мало виходиш на зв'язок, Юр. Снися частіше, ок?" — написала його мама Наталія.
У пам'ять про пластуна, митця, воїна та сина в Івано-Франківську проводять події та втілюють різні проєкти. Його рідні та друзі організували міську вуличну коляду, панк-вертеп, пам'ятний похід у Карпати та концерт "Потужняк". Також люди збираються на спільні літургії, щоб помолитися за Юрка.
Колеги зі швейної компанії почали виготовляти адаптивний одяг для поранених військових та цивільні футболки й худі під назвою "Антидепресанти від Юрка". Для одного з принтів за основу взяли цитату з його блокнота: "Люди вилазять із густішого".
21 травня 2023 року наймолодшій сестричці Юрка Меланці вручили його посмертну нагороду — "Залізний пластовий хрест". У вересні 2023 року вийшла колискова "Юрі", яку написала та заспівала сестра воїна Соня.
Друг Ангел — Андрій Барилюк
Не зламав присягу і пластун та військовий Андрій Барилюк, який поліг у боях поблизу Бахмута 30 січня 2023 року.
"Він сказав, що йде на війну, тому що не хоче, щоб вони сюди прийшли. Син був дуже доброю людиною. Міг послухати будь-кого, допомогти в будь-який час", — говорить мама Андрія Барилюка Віра Дідух.
Андрій Барилюк народився 18 січня 1981 року в Івано-Франківську. Пластівське псевдо — Ангел. У 1994 році він вступив у гурток "Шершні" 49 куреня імені Івана Миколайчука. Був активним учасником скаутської організації "Пласт" орієнтовно до 1997 року.
Після школи та училища Андрій Барилюк пройшов строкову військову службу в Криму. Потім він упродовж двох років служив на військовому аеродромі в Івано-Франківську. Також Андрій працював на різних міських підприємствах та магазинах, де професійно займався столярством та збором меблів. У 2004 році одружився, а за рік у подружжя народилася донька Яна.
У березні 2022 року Андрій Барилюк добровільно зголосився до війська. Воював на Житомирщині аж до відступу російських військ у квітні 2022 року. Влітку того ж року воїн боронив українські позиції у битві за Лисичанськ. Потрапив в оточення і вийшов з боїв.
Опісля Андрій Барилюк воював на Бахмутському напрямку. Там він отримав важке поранення. Після тривалої реабілітації у січні 2023 року боєць повернувся на фронт з уламками від гранати в ногах. Невдовзі після цього він поліг у бою під Бахмутом.
Андрія Барилюка поховали на Алеї героїв у селі Чукалівка, поблизу Івано-Франківська. Воїна посмертно нагородили "Залізним пластовим хрестом" 12 лютого 2023 року.
Друг Штерн — Андрій Гуль
Андрій Гуль народився у родині, тісно пов'язаній з "Пластом". Його батько Ростислав був одним із перших, хто відновлював цю скаутську організацію в Івано-Франківську.
"Кожен в тому житті робить те, що мусить. Це — його вибір, його рішення, він так хотів. Я пішов на фронт першим і казав сину: хочеш, твоя воля, підеш пізніше, коли покличуть. Він прийшов наступного дня", — розповідав Суспільному батько Андрія Ростислав Гуль.
Андрій Гуль народився 15 квітня 1998 року.
У 12-річному віці хлопець вступив до гуртка "Білі ікла" 59 куреня імені Степана Ленкавського. Брав участь у заходах, вишколах, мандрівках та літніх таборах від "Пласту".
Після закінчення школи Андрій навчався в Івано-Франківському коледжі Львівського національного аграрного університету. Пройшов строкову службу. Згодом Андрій Гуль працював пілотом агродрона, яким засівав поля.
"Андрій — прекрасний хлопець. Коли був день народження його батька Ростислава, ми зустрілися. Він нас з неба знімав дроном і розказував, що таке безпілотник, як він працює. Андрій мав великі плани, перспективи у житті", — говорив у день прощання з воїном друг родини Володимир Ковальчук.
Згодом цивільна професія допомогла Андрію на фронті. На початку великої війни він пішов воювати добровольцем. Батько і син служили мінометниками в 78 батальйоні 102 окремої бригади на Запоріжжі.
Син керував дронами та корегував цілі для міномета, а батько був командиром взводу.
3 лютого 2023 року приблизно опівдні Андрій Гуль та його побратим Василь Стефанишин потрапили під російський танковий обстріл. Бійці загинули на місці неподалік села Зелений Гай, що під Гуляйполем.
"Він був хорошим солдатом, найкращим дронщиком у своїй батареї. Розказував, що міг повернути дрон з будь-яких умов: чи коли той втрачав зв'язок, чи коли всюди дерева. Андрій був класним братом. Останнім часом завжди підтримував і вислуховував мене. А коли були малі, то часом билися, як і кожен брат із сестрою, а ще говорили ночами перед сном про все на світі: на що б потратили мільйон, яким би був будинок мрії та яке буде наше життя, коли ми виростемо... Ми чекали його 25-ліття, а потім приїзду в липні, бо народиться його племінник/племінниця", — написала сестра полеглого воїна Вікторія Кумейко.
Андрія Гуля поховали 7 лютого 2023 року на Алеї героїв у селі Чукалівка. Під час прощання з воїном його родині вручили "Залізний пластовий хрест".
Друг Бойок — Назар Циган
Назар Циган з Коломиї на позивний Бойок мріяв про кар'єру, трьох дітей та власноруч збудований будинок. Тепер йому назавжди буде 22 роки.
"Десь Назар теж не "вивозив". Говорив: "Що таке війна? Там — м'ясо, піт і кров", — згадує розмову з Назаром його брат Захар.
Вони — двійнята. Назар народився на п'ять хвилин раніше, ніж Захар. Змалку мати вчила синів, що вони — одне ціле. З дитинства брати були нерозлучними й навіть удвох вступили до "Пласту" у 2012 році.
Назар та Захар пластували в юнацькому гуртку "Кажани" 55 куреня імені Максима Залізняка в Коломиї. У липні 2013 року Назар склав пластову присягу. Разом з друзями двійнята були активними учасниками організації до 2015 року — брали участь у таборах, мандрівках.
З дитинства Назар Циган мріяв про службу на митниці. Після закінчення школи у 2019 році він пішов у військо. На це його надихнули друзі, які воювали в АТО/ООС. Після дев'яти місяців строкової служби Назар Циган підписав контракт у Державній прикордонній службі у Львові.
Коли почалася велика війна, Назар Циган з побратимами по службі перевівся в Луганський прикордонний загін, щоб взяти участь у боях за Україну. Із самого початку боєць воював на Лиманському напрямку. Його підрозділ покидав місто останнім у травні 2022 року.
"Він казав, що у нього в житті є три кохані жінки — Україна, мама і я. Говорив, що я — його стимул рухатися далі. Він дуже хотів закінчення війни, перемоги й повернення до спокійного життя. Але при цьому Назар не думав залишати службу", — дружина полеглого прикордонника Марта Колбаснікова-Циган.
Після виходу з Лимана Назар освідчився своїй дівчині Марті. У жовтні під час десятиденної відпустки молодята одружилися. Вони побралися у вишиванках, які Назар доручив обрати Марті, і сказали свої обітниці одне одному на вухо.
Після одруження Назар Циган повернувся на фронт. Цього разу — у Серебрянку Бахмутського району. Прикордонник потрапив під російський обстріл 20 березня 2023 року. Назара смертельно поранило уламком.
"Спочатку я звинувачувала себе в цьому. Чому він не може жити, а я тут продовжую існувати? Хоча точно знаю, що Назар хотів, щоб я була щасливою. Він забрав величезну частину мене. Але замість цього залишив всього себе в мені. Він завжди буде жити у серці. Я дуже рада, що ми вдвох у наші роки знали, що таке кохати й бути коханими. Це — дуже сильне почуття, яке нам пощастило пізнати та відчути разом", — говорить дружина полеглого.
Назара Цигана поховали у Коломиї 25 березня 2023 року. В цей день дружині Марті вручили його посмертну нагороду — "Залізний пластовий хрест".
Друг Мольфар — Петро Ткачівський
Пластун-сеніор Петро Ткачівський був одним із тих, хто відновлював "Пласт" у Галичі. Воїн прийняв свій останній бій поблизу села Шипилівка Луганської області у квітні 2023 року.
"Чому "Пласт?" Один новак (пластун шести-дванадцяти років) сказав мені: "Пласт — це берег". Поясни, прошу я. "Якщо вважати священників, монахів водою, а простий народ — сушею, то пластуни — посередині". Я кажу: "Але берег буває кам'янистим, пісчаним, болотяним". Малий відповів: "Пластуни так само", — писав Петро Ткачівський у 2020 році.
Петро Ткачівський народився 26 лютого 1971 року в селі Козина Галицької громади. Закінчив школу в Єзуполі, пройшов строкову службу в Сибіру.
Чоловік очолював осередок "Пласту" в Галичі. Мав пластове псевдо — БРП. Займався вихованням новаків та юнаків, а також організовував скаутингові мандрівки, вишколи та табори. Петро Ткачівський розвивав пластову оселю в селі Курипів.
У рідному селі Козина, в церкві апостолів Петра і Павла, чоловік запровадив "Золоту книгу тверезості", де місцеві підписували присягу не вживати алкоголь. Петро Ткачівський також був депутатом Галицької районної ради та окружним Івано-Франківської округи "Пласту" з 2017 по 2019 рік. Окрім того, він працював автомеханіком та займався бджолярством.
Після початку великої війни, у березні 2022 року, Петро Ткачівський вступив до 50 полку Нацгвардії імені полковника Семена Височана. Проходив вишкіл та служив у Вараші на Рівненщині. У війську мав позивний Мольфар.
4 квітня 2023 року воїн вирушив на фронт. Служив в околицях Лисичанської громади, що на Луганщині. Загинув у бою 10 квітня 2023 року. У Петра Ткачівського залишилися дружина Марія, донька Маріанна та син Степан.
"Я мав честь служити з Петром Ткачівським в одному взводі з березня по вересень 2022 року. Це був справді воїн світла, який і тіло, і дух тримав у чистоті. Принципово не вживав алкоголь, тютюн і матюки. Тримався прямо і високо. Коли накочували сумніви і тривоги, я говорив з ним. Він єдиний міг поділитися своїм внутрішнім спокоєм. Сказав мені якось: "Я довірив своє життя Богу і тепер не тривожуся". Напевно, Бог вирішив мати його ближче до себе", — написав його військовий побратим Тарас Антипович.
Під час похорону нацгвардійця 17 квітня 2023 року рідним Петра Ткачівського вручили його посмертну нагороду — "Залізний пластовий хрест".
Друг Кріс — Андрій Чепіль
Андрій Чепіль на позивний Кріс — воїн, пластун, музикант. Народився 6 квітня 1994 року в селі Бабухів Рогатинської громади.
З 2001 року разом зі старшим братом Віталієм і молодшим Орестом долучився до скаутської організації "Пласт". Був новаком рою "Бобренята" з гнізда "Лісові бешкетники". Згодом — юнак гуртка "Саламандри" 79 куреня імені Липинського. Активно пластував орієнтовно до 2008 року, проте на запрошення організації завжди долучався до пластових подій.
"Для мене Андрій був, як дитина. Навіть якщо йому була потрібна якась допомога, Андрій намагався давати раду сам. Старався, щоб допомагали більше його друзям, ніж йому. Я не можу повірити. Це — моє "бобренятко", мій син був разом з ним у рої. Я знаю Андрія, як людину цілеспрямовану, людину, яка знала, чого вона хоче, яка вміла згуртувати навколо себе і повести за собою інших. І не тому, що він наказував, а тому, що був прикладом", — каже пластунка Анничка Королишин, яка була виховницею Чепіля у юнацькому рої.
Андрій Чепіль грав на саксофоні та співав. Він пройшов строкову службу у військовому оркестрі почесної варти при Президентському полку. Був учасником кавер-гуртів "Frisson Band", "Smerichka" та трембітарем у фолк-рок гурті "КораЛЛІ".
У березні 2022 року Андрій Чепіль мобілізувався до війська. Служив кулеметником на Ізюмському та Куп'янському напрямках. Згодом перевівся до 47 окремої механізованої бригади "Маґура" та пройшов військовий вишкіл у Німеччині. Андрій Чепіль був головним сержантом взводу та командиром бойової машини M2 Bradley. Певний час виконував обов'язки командира взводу.
Військовий прийняв свій останній бій 28 червня 2023 року поблизу села Роботине на Запоріжжі. Чепіль штурмував російські позиції з трьома побратимами. Їхні тіла упродовж чотирьох тижнів не могли забрати через щільний вогонь.
"Щира, дуже відважна людина, патріот нашої країни. Більше б таких людей, як він. Андрій жив ідеєю патріотизму. Хотів жити й дихати вільним повітрям у нашій державі. Але, на жаль, життя обірвалося в дуже юні роки. Це — велика трагедія для нас, нашої родини й України. Завжди хочеться пам'ятати людину у найсвітліші моменти, життєрадісним, позитивним. Найсвітліший момент — це весілля, його щасливе обличчя, коли вони присягали одне одному з дружиною, як вони сяяли", — розповідав Суспільному старший брат полеглого бійця Віталій Чепіль.
Андрія Чепіля змогли ідентифікувати за понад два місяці. Воїна поховали 10 жовтня 2023 року в Івано-Франківську. Під час прощання з Андрієм Чепілем його дружині Богдані вручили "Залізний пластовий хрест".
Друг Паладін — Василь Дорошенко
Василь Дорошенко був не лише пластуном та воїном, а й поетом. На війні він продовжував писати вірші й в окопах. Воїн довго домагався переведення у 3 окрему штурмову бригаду й був тим, хто зупиняв російський наступ на околицях Бахмута.
Василь Дорошенко народився 21 квітня 1995 року в селі Тязів Ямницької громади. До "Пласту" хлопець вступив у вересні 2014 року.
Був новацьким виховником рою "Динозаврики" гнізда "Прайм" в Івано-Франківській станиці.
Згодом Василь виховував молодших скаутів та був інструктором ройової вмілості "Актор". У серпні 2017 року був комендантом ройового табору "Маленькі дикуни". Згодом перевів своїх вихованців в юнацтво до 49 куреня імені Івана Миколайчука.
У 2020 році Василь Дорошенко перейшов до Львівської станиці "Пласту". Там він допомагав виховникам 109 куреня імені Ярослава Горошка.
Після школи Василь навчався в Івано-Франківському фаховому коледжі, на історичному факультеті Українського католицького університету та у "Львівській політехніці".
Цікавився подорожами, волонтерством реконструкціями, автостопом та книгами. Працював у книгарні та на підприємстві, що займалося сортуванням відходів. Також Василь Дорошенко був членом Лицарського ордену Паладинів у Львові.
Від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну військовий воював у складі 45 окремої артилерійської бригади. Його військове псевдо — Паладін. З лютого 2023 року Василь служив 3 окремій штурмовій бригаді.
"Командир розповів, коли щоразу давав нові завдання — Паладін прямо і безкомпромісно відповідав: "Готовий! До зустрічі з Богом — завжди готовий!" Царство Боже — це більше, глибше і важливіше, ніж наше життя. Віддати життя за Євангеліє — це честь. Так жив Василь, він віддав своє життя за Україну і за Христа, щоб ще більше людей дізналися про Бога, який не ховається за релігійними переконаннями, який не вчить нас бути жертвою, а лише борцями", — написала про Василя його подруга Ната Снітинська.
Василь Дорошенко воював під Бахмутом. У травні 2023 року отримав поранення. Пройшов лікування та реабілітацію і знову повернувся в стрій. 13 серпня 2023 року боєць на псевдо Паладін загинув у бою з військовими РФ на Донеччині.
1 жовтня 2023 року головнокомандувач ЗСУ Залужний посмертно нагородив Василя Дорошенка почесним нагрудним знаком "Золотий хрест". У лютому 2024 року його матері вручили орден "За мужність" III ступеня.
Друг Рамзес — Захар Скляр
Захар Скляр — пластун з Луганщини, який розвивав організацію не лише на Донбасі, а й на Івано-Франківщині та навіть у Польщі. Воїн на позивний Рамзес загинув під Мар'їнкою 20 грудня 2023 року.
"Його взагалі всі любили. Він був таким привітним, світлим, але цей внутрішній стрижень — ти одразу бачив: хлопець має характер. Скільки я з ним перетиналася, скільки спілкувалася — одразу з'являвся радісний настрій", — розповідає франківська пластунка Анничка Королишин.
Захар Скляр народився 10 вересня 1997 року в Кремінній. На рідній Луганщині в дитинстві потрапив до "Пласту". Був новаком в рою "Вовченята", а також юнаком гуртка "Вепри".
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Захар з родиною переїхав до Івано-Франківська. Через рік він приєднався до місцевого осередку скаутської організації та став виховником гуртка "Ворони" 27 куреня імені Володимира Івасюка.
У "Пласті" Захар Скляр був виховником та інструктором з картографії й орієнтування, організовував табори, мандрівки та події. У підлітковому віці він став членом третього куреня "Лісові Чорти".
З 2015 до 2019 року Захар навчався на факультеті математики та інформатики Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Окрім того, він закінчив військову кафедру. Мав звання молодшого лейтенанта.
У 2020 році Захар переїхав до Любліна, що у Польщі. Там він розвивав місцеву організацію "Пласт", виховував юнаків. Свою скаутську присягу Захар склав якраз у Польщі. Попри це, він продовжував бути членом франківських "Лісових Чортів".
За кордоном хлопець навчався у Люблінській політехніці на факультеті управління та менеджменту. Захар також працював веломайстром і логістом.
На момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну Захар Скляр ще навчався. Втім покинув університет та повернувся в Україну, щоб вступити до лав Збройних сил України. Коли він йшов на війну — з родиною не радився.
"Я поважаю його свідомий вибір. І дякую братові за те, що він зробив. Захар цього хотів, він виконував обов'язки пластуна бути вірним Богові та Україні", — каже брат полеглого воїна Арсен Скляр.
Захар тричі намагався потрапити у військо, але через вік йому відмовляли. Згодом він таки пішов воювати у складі 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади, де був командиром взводу роти управління.
Захар Скляр загинув у бою поблизу села Новомихайлівка Покровського району Донецької області. У нього залишилися батьки, молодший брат Арсен, який також є учасником "Пласту".
Військовослужбовця поховали 27 грудня 2023 року на Алеї героїв у селі Чукалівка Івано-Франківської громади. Під час церемонії прощання його родині вручили "Залізний пластовий хрест".
Друг Америка — Роман Попадинець
Пластун Роман Попадинець повернувся в Україну зі Сполучених Штатів Америки, щоб боронити Україну від росіян.
"Сильний, витривалий, талановитий, справедливий та чесний — саме таким був наш захисник. Занадто добрий для цього світу, — так говорять його рідні та близькі. Наш відважний воїн завжди наголошував: "Жодного остраху, тільки погляд вперед! І ніяк інакше, ні кроку назад", — написав про воїна міський голова Надвірної Зіновій Андрійович.
Роман Попадинець народився у сім'ї вчительки та тренера з баскетболу 6 листопада 2000 року. Проживав у Надвірній, займався боксом та баскетболом.
У юному віці вступив до місцевого осередку "Пласту". Був новаком у рою "Їжаки-повстанці" 47 гнізда "Маленькі заморочки". Брав участь у скаутських таборах, мандрівках та заходах. Роман склав новацьку обіцянку, але так і не встиг скласти пластову присягу.
Після закінчення школи хлопець переїхав у Сполучені Штати Америки. Там він з матір'ю Галиною мешкав у Чикаго.
Після 24 лютого 2022 року Роман Попадинець придбав у США військове спорядження та повернувся в Україну, щоб добровольцем піти на фронт. Йому був 21 рік. У війську боєць мав позивний Америка. Він служив солдатом-кулеметником у штурмовій роті 710 бригади охорони Держспецтрансслужби.
Підрозділ Романа воював на Бахмутському напрямку. Воїн поліг у бою поблизу села Іванівське 1 лютого 2024 року. Йому було 23 роки. У бійця залишилися батьки та старший брат Андрій.
12 лютого Романа Попадинця поховали у Надвірній. На другі роковини великої війни матері пластуна та воїна вручили відзнаку "Залізний пластовий хрест".
На сайті електронних петицій зареєстрували звернення про присвоєння Роману Попадинцю звання "Герой України". Станом на квітень 2024 року вона зібрала потрібну кількість голосів та перебуває на розгляді.
Друг Скаут — Юрій Коцько
Юрій Коцько був вихованцем "Пласту" і на спомин про проведені в організації роки у війську взяв собі характерне псевдо — Скаут. Воїн поліг 27 лютого 2024 року в бою на Донеччині.
"Він був прикладом та опорою для всієї своєї родини. Чесний, впевнений, вірний... Він завжди був готовий допомогти людям, не відмовляв, якщо міг чимось підтримати, зарадити, вберегти! Саме бажання захистити найрідніших і повело серце воїна на фронт", — написав про Юрія міський голова Надвірної Зіновій Андрійович.
Юрій Коцько народився 16 травня 1989 року в Надвірній. У 1997 році хлопець вступив до місцевого осередку "Пласту". До 2000 року новакував у рою "Їжачки-повстанці", а тоді перейшов до юнацького гуртка "Кажани" підготовчого куреня імені Северина Наливайка.
У 2002 році Юрій Коцько склав пластову присягу, пишуть на сайті організації. Брав участь у скаутських таборах.
Після закінчення школи Юрій Коцько навчався у Надвірнянському професійно-технічному училищі № 11. Після його закінчення працював слюсарем-сантехніком.
Під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну Юрій Коцько долучився до лав Збройних сил України. В одному з боїв воїн отримав поранення, але після реабілітації повернувся на фронт.
"Ти завжди був таким життєрадісним, компанійським, веселим та цікавим. Я ніколи не забуду твої жарти, наші з тобою розмови на різні теми, разом проведений час. Ти був найкращим братом на світі, ти і залишишся найкращим братом на всьому світі. Спи спокійно, братику", — написав про Юрія його брат Володимир.
Юрій Коцько загинув під час артилерійського обстрілу в селі Іванівське на Донеччині. Воїну було 34 роки. У нього залишилися батьки та брат-військовослужбовець Володимир.
Друг Лев — Андрій Боднарчук
У дитинстві Андрій Боднарчук пов'язав своє життя з "Пластом", а у дорослому віці — з військом. Його життя обірвалося під час ракетного удару 6 березня 2024 року на Донеччині.
Народився Андрій Боднарчук 19 червня 1984 року в селі Ямниця. У 10-річному віці вступив новаком до пластового рою "Гірські Леви". Скаутське псевдо мав відповідне — Лев.
У 1995 році Андрій перейшов до юнацького 35 куреня імені Юстина Гірняка. Був членом гуртка "Вовкулаки". У 1998 році хлопець склав пластову присягу. В організації він також опанував табірництво, першу медичну допомогу і спортивні ігри. Андрій Боднарчук брав активну участь у пластових вишколах і таборах.
Після закінчення школи Андрій Боднарчук пішов служити строковиком. Згодом одружився і переїхав у село Тязів.
З початком російсько-української війни у 2014 році чоловік пішов на фронт. Брав участь в АТО/ООС. Андрій служив солдатом-механіком у ремонтній роті автомобільної техніки 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".
Під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну Андрій Боднарчук знову пішов захищати країну. Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив воїна за службу нагрудним знаком "Золотий хрест".
Андрій Боднарчук загинув від поранень, отриманих після влучання російської ракети. У нього залишилися мати Марія, сестра, дружина та діти. Друга Лева поховали в селі Тязів, де він жив із сім'єю.
Друг Ткач — Андрій Ткаченко
Вихованець "Пласту" Андрій Ткаченко служив пілотом-винищувачем. Загинув у небі над Донеччиною.
"Він був тихеньким, скромним. За словами його виховника, саме після табору Андрій Ткаченко захопився авіацією і все його подальше життя було пов'язане з нею. У 2006 році він вперше користувався парапланом, вчився літати на ньому, підіймати крило над собою, правильно приземлятися після стрибка з парашутом. Першу таку авіаційну підготовку він проходив у таборі на Прикарпатті", — розповів Суспільному представник "Пласту" Тарас Зень.
Андрій Ткаченко — родом із Самбора Львівської області. Народився 10 грудня 1990 року. Підлітком займався спортом, а також відвідував драматичний гурток та комп'ютерну школу.
У жовтні 2002 року хлопець вступив до місцевого осередку "Пласту". Належав до гуртка "Орлани" 61 куреня імені Олександра Тисовського. Через три роки склав пластову присягу. Андрій брав активну участь у скаутському русі.
У 2006 році Андрій відвідував летунський табір "Чота Крилатих", який проводили на Івано-Франківщині. Там він пройшов підготовчий курс із парапланеризму та захопився авіацією.
У 2008 році Андрій Ткаченко вступив у Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Через рік навчання здійснив свої перші самостійні польоти на літаку Л-39. Окрім того, Андрій був досвідченим у стрибках із парашутом. Навчання закінчив у 2012 році.
Військову службу Андрій Ткаченко проходив в Івано-Франківську та Харкові. З 2014 року виконував бойові завдання у зоні АТО/ООС. Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну Андрій Ткаченко служив на сході й півдні країни. Літав на МіГ-29.
На рахунку льотчика — десятки бойових вильотів. За взірцеву службу та збиття російської техніки майора Андрія Ткаченка нагородили державними відзнаками.
Андрій Ткаченко загинув під час бойового завдання 8 березня 2024 року. У його літак влучила російська ракета. Пілоту посмертно присвоїли звання підполковника.
В Андрія Ткаченка залишилися батьки, старший брат Віталій, дружина Леся та шестирічний син Марко. Під час прощання з льотчиком його родині вручили "Залізний пластовий хрест".
Поховали Андрія Ткаченка на Алеї героїв у селі Чукалівка Івано-Франківської громади. У цей день йому віддали честь, здійнявши в небо літак.
Що таке "Залізний пластовий хрест"
"Залізний пластовий хрест" — це найвища скаутська відзнака. Повсякчас їх отримували пластуни XX століття, які були воїнами ОУН, УПА, дивізії "Галичина". Тепер ними відзначають військовиків, які боролися та загинули у російсько-українській війні.
Хрест із відповідною грамотою вручає навчальний пластун на відповідному зібранні. За полеглих військовий хрест вручають їхнім родинам або куреням.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube