"Праведники народів світу де-факто". Як на Івано-Франківщині рятували євреїв у часи Голокосту

187 жителів з Франківщини офіційно визнані Праведниками народів світу.

187 жителів з Івано-Франківщини офіційно визнані Праведниками народів світу. Серед них у списку від України є 73 прикарпатці, від Польщі — 114.

Історії порятунку євреїв на Франківщині та чим ризикували прикарпатці, допомагаючи вижити у Другу світову війну жертвам Голокосту, розповіла в інтерв'ю Суспільному історикиня Любов Соловка.

Праведники де-юре і Праведники де-факто

Загалом по Україні 2691 людину офіційно визнали Праведниками народів світу. Але є ще понад 1400 осіб, які рятували євреїв, і вони занесені в списки інших держав: Польщі, Чехії, Німеччини.

Є Праведники де-юре і, як я їх називаю, Праведники де-факто. Щоб хтось став Праведником де-юре, євреї, які вижили, повинні були подати офіційну інформацію про своїх рятівників на розгляд до "Яд Вашем"Меморіальний комплекс історії Голокосту та міжнародний центр документування та дослідження геноциду євреїв. Але були такі випадки, коли рятівники гинули разом з тими, кого переховували. І ось їх я називаю Праведниками де-факто.

Мені вдалося встановити 38 історій про людей, які сягнули найвищого ступеня любові — віддали своє життя за брата свого, були розстріляні з тими, кого вони рятували. І вже не було кому про них розповісти світові. З іншого боку, не завжди й ті, хто рятував, розповідали про себе, тому що в християнській традиції не заведено "трубити" про це на весь світ.

Треба розуміти, в яких умовах відбувався порятунок, яким жертовним був кожен крок. Дуже велика кара була за те, що рятували євреїв. Одна з найжорстокіших кар в Європі. Нацисти розстрілювали не тільки тих, хто допомагав євреям, а й членів їхніх сімей разом з дітьми. І треба було сягнути дуже великого ступеня людяності, щоб зважитися на такий порятунок, ризикуючи не тільки власним життям, а й життям своєї родини, своїх дітей.

Facebook/Любов Соловка

Родина Лопатинських з Косова — перші в Україні Праведники народів світу

Коли я проаналізувала повністю весь список Праведників народів світу, була вражена одним фактом, який має безпосередньо стосунок до Івано-Франківщини. Першими, кому в Україні присуджене звання Праведника народів світу, була родина Лопатинських з Косова — Василь Лопатинський і його дружина Анна. Це відбулося у 1964 році. До слова, Василь Лопатинський був керівником міської управи Косова з листопада 1942 року по квітень 1944.

Третьою Праведницею в Україні й однією поміж перших сотень із 26 тисяч у світі у 1965 році стала наша землячка Олена Григоришин. Хочу розповісти її історію, бо не впевнена, чи відоме це ім'я на Франківщині. Її розповіла Доня Розен, яку Олена Григоришин врятувала.

Історія Доні Розен

Олена Григоришин жила в селі Микитинці Косівського району. Доня Розен називала її своєю другою мамою. Їй не вдалося розшукати свою рятівницю, сліди жінки пропали, але з вдячності до своєї другої мами Доня Розен зробила подання про присудження її заочно звання Праведника народів світу.

Доня Розен у два роки залишилася напівсиротою. Її мати померла, батько незабаром одружився вдруге. Дівчинку виховувала бабуся і вони жили у селі Шешори поблизу Косова.

На початку війни в Косові почалися розстріли євреїв. Доня з бабусею ховалися в будинку — і їм вдалося врятуватися. Але вони чули крики, коли вбивали їхнього дідуся і він благав про помилування. Потім загинув батько, згодом — бабуся. Загалом — 17 членів родини. Доня залишилася одна.

Спочатку вона переховувалася у селі Микитинці, у родині війта. Парасковія Григоришин навчила її християнських молитов, начепила хрестик і вдягла селянський одяг. Але коли жінка побачила, що наближається небезпека, то привела дитину в хату на краю села, до свого родича Степана Григоришина. Він жив із сестрою Оленою. Вона була неодруженою, не мала своїх дітей.

Я часто натрапляла на історії, коли люди наважуються на порятунок, а потім їм не вистачило моральних сил рятувати. Степан злякався свого вчинку і наказав Олені прогнати дівчинку. І тоді вона пішла разом з дитиною. Вони поневірялися в лісах.

Доня Розен написала і видала про це книгу в 1971 "Мій друг ліс", в якій вона описала, як вони пробиралися взимку на гору обледенілими схилами, розповіла про укриття, де треба було лежати без руху, щоб його не зруйнувати. Лише вночі Доня виповзала поїсти те, що приносила їй Олена.

Книгу не переклали українською, але є окремі витяги на сайті "Яд Вашем" й у моїй книзі "150 із 150 тисяч... Голокост євреїв Прикарпаття як складова етнодемографічної катастрофи Східної Галичини".

Ця історія мене вразила — як дівчинка боролася за життя, як вона потім очолила відділ Праведників народів світу "Яд Вашем".

Історія Івана Клецика

Я мала честь працювати в проєкті "Я сторож братові моєму", який проводив Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Києво-Могилянської академії під керівництвом Жанни Ковби. Серед історій про тих, хто загинув, була історія з Городенківщини. У селі Ясенів-Пільний, у власному погребі, Іван Клецик переховував 14 євреїв. В одному із краєзнавчих видань описано, як "налетіли німці з обшуком і тих нещасних знайшли. Всеньке село бачило, як вранці фашисти вивели бранців. Попереду закуті ланцюгами йшли діти та Іван з дружиною Софроною, а позаду — теж пов'язані ланцюгами євреї".

Їх всіх відправили в станиславівську в’язницю. Хоча Іван Клецик взяв всю вину на себе і сказав, що дружина нічого не знала, її засудили до довічного ув'язнення. А самого Івана Клецика, як і тих, кого він намагався врятувати, розстріляли.

Смерть за хлібину

Ще одна історія відбулася у Тлумачі. Жінка (її імені ми не знаємо) проходила повз тлумацьке гетто. Ось як це описує в одному з краєзнавчих видань Михайло Буджак: "Тлумацьке гетто. Виголоднілі, обдерті, з виплаканими, благальними очима діти стояли біля високого паркану, який відділяв гетто від дороги, і вимолювали у перехожих бодай крихту хліба. Так просили, що не в одної матері серце здригалося з болю. Одна грушецька молодиця (її прізвище у виданні не вказано, вона була зі села Грушка), повертаючись з базару, змилосердилася, перекинула через паркан бідолашній малечі хлібину. За це і розпрощалася з життям. Німці повісили її, пригрозивши розправитися так з кожним, хто вдаватиметься до непослуху. Інші й кусник хліба подавати нещасним відтоді боялися. Плакали про себе, йшли мимо. Хоч не всі".

Історія Миколи й Степана Кулаків

Микола та Степан Кулаки жили в селі Гузіїв Болехівської міської ради й переховували у себе в бункері під млином 17 євреїв. Нацисти розстріляли євреїв в бункері, а Миколу та Степана Кулаків забрали у Стрий і там розстріляли в гестапо.

Ми неодноразово озвучували ідею про пам'ятник — тим, хто рятував, і тим, хто загинув. І євреям Прикарпаття — жертвам нацизму. У Гузієві доречно було б поставити такий спільний пам'ятник.

Ось такі історії були по всій Івано-Франківщині. Майже 100 людей (ми знаємо це з афіш, з повідомлень судів) були розстріляні за допомогу євреям. У центрі Долини на площі повісили 20 людей з табличками: "Так буде з кожним, хто допоможе євреям". Ось такі історії, інколи — без прізвищ, були в багатьох містечках і селах Франківщини.

Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube