Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
Ця жінка народилася у Маріуполі, тут навчалася в школі, тут працювала. Так склалися обставини, що 2017 році вона поїхала разом з молодшим сином жити до Ужгорода. Мати чотирьох дітей, трьох онуків, зараз на пенсії. Їй прийшлося чути обстріли в 2014 році, бачити, як летять над головами жителів міста снаряди… А в 2022 році – звертатися до Офісу Президента України, переїжджати через кордони, евакуювати свого пораненого онука. Важлива рятувальна операція відбулася, і все у українців вийшло. Про те, що прийшлося пережити, що плекає надію і віру в перемогу, надає сили, Суспільному розповідає Олена Матвієнко.
Це можу зробити лише я
— Олено, як ви дізналися, що ваш онук знаходиться в окупованому Донецьку?
"26 березня ввечері мені зателефонував мій середній син, йому 36 років, він живе в Австрії. Повідомив : "Я зараз пришлю відео молодшому братові, але ти, мамо, прошу тебе, не дивись". Це було відео з Іллюшею, моїм онуком, яке у Донецьку знімала група російської компанії "Марс медіа" для російської аудиторії. Сюжет про те, як у Донецьку лікарі рятують хлопчика — сироту із Маріуполя. Наш далекий родич побачив цей сюжет в російському Липецьку, скопіював і відправив моєму старшому синові до Австрії. Ну, звичайно, я одразу відчула — сталося щось страшне. І, звичайно, подивилася це відео", — Олена робить паузу, бо сльози заважають говорити. Потім продовжує: "Я побачила свого 10-річного онука Іллюшу. Хлопчик лежить поранений в Донецьку, дитину опитує журналіст… Малий каже, що його мати, а це моя дочка, загинула. Я кричала, плакала. Але раптом зрозуміла — треба негайно взяти себе в руки і терміново робити щось, шукати вихід, допомогти Іллюші. І це можу зробити лише я! 27 березня я вже бігала всіма інстанціями, щоб визволити Іллюшу з Донецька".
Важко не помітити, що Олена Миколаївна вміє справлятися зі своїми емоціями. Життя змусило цю жінку бути сильною, розраховувати на свої сили. А пережито стільки...
Після цього зв’язку не було ні з ким
— Ви так нічого і не знали, що з рідними, поки не побачили цей телевізійний сюжет з окупованого Донецьку?
"Востаннє я чула голос доньки 13 березня, — згадує жінка. — Це була дуже коротка розмова: "Мамо, я ще жива, я в підвалі. Але я більше не подзвоню!" Після цього зв'язку не було ні з ким", — і ще раз повторює: "Ні з ким!".
Каже, що в неї стільки друзів у Маріуполі, але ні з ким не могла зв'язатися. Ні з онукою, яка навчалася у Харкові в університеті, а коли війна почалася, приїхала до своєї мами. "Останнє, що чула від неї: "Бабусю, ми ховаємось у підвалі на Лівому березі біля ПК Будівельників. Батько моєї онуки, мій старший син, був десантником, служив у ЗСУ. 2014 року він помер від невиліковної хвороби. Досі про онуку нічого не знаю", — зітхає пані Олена.
Потім визнає, що перебуваючи в Ужгороді, навіть не могла припустити, що на території сходу України можуть статися такі страшні події. З 2014 року в Маріуполі було неспокійно, часто було чути обстріли, адже місто знаходилося поряд із "лінією розмежування". Але місто будували, воно розвивалося.
"Коли у 2021 році приїхала до Маріуполя, то не впізнала своє місто. Маріуполь став більш гарним. Весь транспорт — автобуси, тролейбуси були нові. Усі будинки відремонтовані, відреставровані. Багато квітів, фонтани, що світяться".
Коли 24 лютого почалося бомбардування Маріуполя, Олена відразу зателефонувала доньці і сказала, що треба з околиці їхати в центр. Вони, Наталя та Ілля, прожили в готелі шість днів до 2 березня, доки не зникли зв'язок та світло. Потім перейшли ближче до міськвиконкому. Там ховалися у підвалі дванадцятиповерхового будинку дванадцять ночей.
"Центр міста вже був зруйнований, донька вирішила повернутися до свого будинку на околиці міста. Близько трьох годин вони з сином йшли під шквальним вогнем. Вони не здогадувалися, що їхнє житло розбомбили", — про ці події бабуся тепер знає зі слів онука. Переказувати такі страшні факти тяжко. Але ж треба, бо це свідоцтва воєнних злочинів російської армії, вважає Олена.
Жінка тепер знає, що 10-річного онука та її доньку прийняла до себе сусідка. 20 березня бабахнуло поряд із будинком. Ілля та Наталя отримали тяжкі травми. Сусідка перетягла постраждалих до підвалу. У матері Іллі було осколкове поранення в голову — у хлопчика множинні травми кінцівок та передпліччя. Наталя померла на очах сина.
Вночі у підвал увійшли російські військові, сказали, що це евакуація. Спочатку пораненого хлопчика відвезли до Новоазовська, потім до Донецька, до лікарні.
"У Донецьку хлопчику надавали допомогу. У нього було відірвано ліве стегно повністю, у правій ніжці — великий уламок. Першу операцію зробили без наркозу, витягли цей великий уламок. Хлопчик казав мені: "Бабусю, я все відчував, я все бачив, я все пам'ятав. Було дуже боляче". А вже потім йому зробили дві операції з пересадки шкіри. Спочатку хотіли відрізати йому ногу, але потім лікарі помітили, що він рухає пальцями. Ногу зберегли та почали лікувати. Але вже в Києві чотири уламки дістали, а ще одинадцять дістати не змогли. Осколків в його ніжці одинадцять штук, але вони маленькі. Операції більше робити не можна, там уже все порізано", — нарікає Олена.
Я впевнена, що в нас все вийшло завдяки тому, що ця історія стала відома у всьому світі
— Як вам вдалося дістатися до Донецька, вивести онука до Києва?
"Як дісталася Донецька? Валерія Габор – керівниця Благодійної організації "Благодійного фонду "Сила Ужгорода" допомагала мені у всьому. Вже 28 березня мені зробили усі документи. Ми звернулися до Офісу Президента, відразу підключилася Віцепрем'єр-міністр — Міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук".
Олена Матвієнко підкреслює, що з Іриною Андріївною вона спілкувалася особисто. Так , наприклад, пані Ірина зателефонувала жінці і пояснила: "Олено Миколаївно, ви поїдете не сама. Ви поїдете з дідусем дівчинки з міста Чернівці, він теж забиратиме онуку. Терміново збирайтеся, зараз приїде машина".
"Так 17 квітня ми виїхали машиною з Києва, — каже Олена Матвієнко, — потім добиралися поїздом до Польщі, з Польщі — літаком до Туреччини, з Туреччини літаком до Москви, з Москви поїздом до Ростова, з Ростова машиною до так званої "ДНР". І там 24 квітня Олександр забрав свою онуку, а я свого онука". Вже в дорозі хлопчик розповів бабусі, що "якісь дядьки" вивозили з лікарні у Донецьку маріупольських дітей – сиріт до Москви.
"В нас все вийшло завдяки тому, що ця історія стала відома у всьому світі, набула широкого розголосу, про цю ситуацію дізналися міжнародні організації з прав людини, з прав дітей. Дуже багато структур було задіяно, багато країн! — наголошує пані Олена — Я дуже вдячна всім людям, які допомогли нам з Іллюшею повернутися! Це багато різних людей з різних країн, і високопосадовці і громадяни різних професій!"
Таким ж складним маршрутом вони поверталися до України. Іллюша ще не міг ходити, тому для нього замовляли велику машину, щоб він міг там лежати. А потім в Києві Іллю з бабусею відвезли до "Охматдиту". Там хлопця лікували півтора місяця.
"Це було як диво! — Олена нарешті усміхається, бо це добрі спогади. — Я дивлюсь на онука, а йому краще стає, дивлюсь ніжка розігнулася, дивлюсь на п’ятачку став, почав присідати. Ви розумієте, це не передати, яка я щаслива, що мій онук почав ходити! Дякую медикам з "Охматдиту"! Після лікарні, ми повернулися до Ужгорода. – додає Олена. – Я продовжує лікування, сама роблю Іллюші перев’язки. Ні, він поки не бігає, ще накульгує, але найголовніше, що він повернувся до нормального життя. Причини хвилюватися ще є, бо в хлопця була контузія, йому треба займатися з психологом…".
Я тобі зараз і матуся, і бабуся
— Олено, розкажіть, будь ласка, в яких побутових умовах зараз живете, та про плани на майбутнє.
"Добре, що дитина заспокоїлася, їй тут, в Ужгороді, затишно, тихо. Іллюша почувається під захистом дядька свого рідного — мого молодшого сина. Сергію, моєму молодшому синові, – 18 років. Він зараз готується до вступу в Ужгородський університет. Іллюша жартує: "Який Сергійко мені дядько, це мій брат!". А я зроблю все для того, щоб мій онук був здоровий та щасливий. Іллюша відчуває нашу величезну любов!" — впевнена Олена Миколаївна. І наводить такий приклад: "Якось Ілля запитав: "Бабусю, можна я тебе мамою називатиму?". Відповіла: "Можна. Я тобі зараз і матуся, і бабуся".
"В те, що моя дочка померла, ми з сином не могли повірити, поки моя подруга з Маріуполя не сфотографувала могилу моєї доньки, а потім вислала нам цей знімок. Це місце у дворі будинку, де жили Наталя та Ілля. Тепер вже розбитий дім на околиці Маріуполя. Моя квартира та квартира сина у нашому рідному місті теж зруйновані".
В Ужгороді вони живуть у гуртожитку. Кажуть, що там затишно, що зробили ремонт. Це дві просторі кімнати, окремий вхід, туалетна кімната та маленький коридорчик. Готують на електроплитці. "А ще в нас є домашні улюбленці – дуже розумна кішка та два хом'ячки. Іллюша від них у захваті, — наголошує мужня жінка Олена Матвієнко. – Онукові дуже подобається Ужгород, тому ми вирішили, що житимемо саме тут. Звичайно, ми хотіли б отримати квартиру, але це питання — компенсація за зруйноване житло в Маріуполі, будемо вирішуватиме лише після перемоги. Найголовніше, що Ілля тепер із нами!"
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
- Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ
- "Україна бореться за весь цивілізований світ". Історія бригадного генерала, який боронить Україну
- "Збираємося після перемоги повернутися на свою університетську базу". Історія з життя ректорки переміщеного університету
- "Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- "Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
- "Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram