Яна Залевська — 25-річна командирка взводу "Амазонки Банші" 141-ї окремої механізованої бригади. Це її обличчя, всіяне уламками після поранення, — стало медійним. Яна ще у шпиталі, отямившись, опублікувала селфі на своїй сторінці та написала "Обличчя не жіночої війни". Її минуле, цивільне, життя — це 11 років професійної хореографії. Теперішнє, військове — це керування дронами на оптоволокні та відповідальність за новий жіночий підрозділ.
Історія Яни Залевської — про херсонку, яка пройшла через окупацію та брала участь у звільненні рідної землі. Про військову, яка повернулася у стрій і лишається дронаркою попри слухові апарати. Про дронарку, яка точно знає "математику виживання". А ще про те, як бути молодою командиркою, долати стереотипи та лишатися матір’ю маленькій доньці.
Свою історію Яна "Мультик" Залевська розказала Суспільне Донбас. Далі — пряма мова.
У 2022 році, коли я ухвалила рішення доєднатися до Збройних сил України, я усвідомлювала, що це за крок. Я не знала, скільки мені відведено часу, тому вирішила скласти заповіт на маму. У мене є маленька донька. Я маю про неї попіклуватися. Ніхто з нас не застрахований. Я прийшла сюди не помирати, але я наголошую своїм бійцям: готуйтесь, самі про себе думайте.
"Жінка-командир — це п****ць". Яна — про підрозділ операторок дронів
— "Жінка-командир — це п****ць" — це те, що я чую. Але не має значення, що мені за паспортом 25 років.
Скоро буде п'ятий рік, як я на війні. І жива, і маю поранення, і маю досвід. Ми тут всі прийшли на службу. Ми всі во-ю-є-мо, і в нас одна мета, одна ціль, і ми до неї йдемо. А его треба залишати поза. Спочатку — виконання задачі, потім вже можемо говорити, що було і як.
Тут я відкрила позицію оптоволокнаДрон на оптоволокні — це FPV-безпілотник, який керується та передає відеосигнал не радіохвилями, а через тонку нитку оптоволоконного кабелю, що розмотується з котушки під час польоту. Це робить його абсолютно невразливим до засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ). Технологія забезпечує чітке відео та зв'язок на відстані до 10-20 км і зараз два відділення, чоловічі екіпажі, працюють і влучно нищать ворога.
Зараз я стала командиром жіночого взводу "Амазонки Банші" — це операторки БпЛА. Ми ще набираємо жінок. У нас є загальна аеророзвідка, ураження. Це FPV, НРК, потрібні аналітики, діловоди. Якщо маєте бажання, роботу знайдемо.
Бути молодим управлінцем — це дуже важко. Мене витягли з моєї зони комфорту: я чотири роки віддала переважно бойовій роботі. Постійно у посадках, керую, біжу, треба швидко мислити, і тут — раз: нове. Це цікаво, важко, але воно того варте.
І я впевнена, що зовсім скоро буде результат, і ми його покажемо. А сам ворог буде писати знову мені в особисті "Ми вас знайдемо". І не знайдуть!
Я була на навчанні три тижні, перенавчалася під наші бойові умови. Перший раз вийшли – і ураження танку, підбитого вже, але я його добила.
Працювати дронами на оптоволокні мені легше. Тому що я можу сидіти у низині і літати, куди завгодно. У мене радіо і керування, і відео — все на оптиці. Коли я працювала на ударних дронах, то були такі моменти, коли зникає картинка. І коли ти все спалюєш ту БМПБойова машина піхоти чи машину, то це хороший день для мене і поганий для ворога.
Багато часу ти приділяєш роботі, і в якийсь момент вона просто стає буденною, мабуть, притупляються почуття. Але за кожен вдалий виліт, дякую собі та своєму екіпажу,
Мені головне, щоб я знищила ціль. Немає від цього радості. Я усвідомлюю, що просто вибору немає, бо коли я працюю: або — я, або — мене. Все. Математика виживання дуже проста.
"Окупанти запрошували на каву". Яна — про початок вторгнення та рішення йти у військо
— Я зустріла повномасштабну війну у себе вдома, в Херсоні. Росіяни зайшли до нас, обстрілювали одразу багатоповерхівки, цивільних залякували, катували, брали в полон.
Ми організовували перші мітинги проти російської агресії. Коли ми ходили містом, мене зупиняли якось росіяни. Обвішані, знаєте, гранатами, казали: "Дєвочкі, давайте каву вип’ємо". Яка там кава? Ви про що? Це було незрозуміло, моментами дуже страшно. Це і мотивувало піти у військо.
Мене не приймали спочатку, казали: "Ні, ти — дитина, дівчина. Ти сюди заради грошей прийшла". А потім 59-та бригада сказала: "Добре, о’кей, іди, якщо хочеш".
Я брала участь у деокупації у складі штурмової групи "Рух". Була бойовим медиком. І ми працювали якраз на напрямку Херсона. А в кінці 2022-го року нас перекинули на Донбас.
Найважче на війні? Звичайно, що втрата і поранення своїх. Коли ти чуєш їхній крик і бачиш все, а тобі треба діяти з холодною головою. В моменті все о’кей, нормально — ти працюєш. А потім… ти чуєш це ночами.
"Чуємо про жінку на кораблі". Яна — про стереотипи у війську
— Це ж військо. Тут не треба розділяти – дівчина чи чоловік. Але чому жіночий підрозділ? Тому що а не всі чоловіки ще готові прийняти той факт, що жінки можуть бути на ключових посадах.
Робити роботу на рівні з чоловіками. Вони інколи намагаються її принизити, казати щось на кшталт: "та ти дівчинка, народжуй". Це все може накопичуватися і потім це буде "бада бум"Відсилка до фрази з фільму "П'ятий елемент"., який не потрібен нам в службі.
Звісно ми не відділяємо жінок від чоловіків взагалі — ні, ми йдемо пліч-о-пліч. Але тут, у підрозділі, вони — амазонки, вони знають свої права, свої обов'язки і виконують їх на рівні.
Всі чоловіки важко приймають той факт, що жінка в армії. Все. Давайте приймемо той факт, що раніше тут начебто були суто чоловіки, а ми прийшли до них.
Звичайно, ми чуємо: "жінка на кораблі". Я вже не реагую. Раніше ображалася. Мені досі пишуть про губи, що у війську вони заважають. Що я тут за грошима, за чоловіками. Що я не воюю. Ну, Боже, мені що, ображатися на таке?
Шрами на руках, обличчі, втрата слуху. Яна — про поранення, реабілітацію та фото обличчя в уламках
Це сталося у серпні 2024 року на Донецькому напрямку. Я тоді вже працювала оператором дрона-"камікадзе". Це було просто влучання ворожого авіапідрозділу. Я просто вийшла за потреби з укриття і опинилася там. Спалах. Далі кричу, що я "300". Заносять мене в укриття, викликають евакуацію.
Я батьковий номер телефону на пам’ять знаю. Дзвонять йому, кажуть: щось з Яною сталось. Я кричу: "Це я тато, я — 300". Далі я вже пам'ятаю, коли отямилась. Тоді я і зробила оце перше селфі, яке виставила 8 серпня 2024 року. Чомусь от на думку спало таке: "Обличчя не жіночої війни". Я заснула на пару годин, а прокинулася вже медійна.
У мене була ще розірвана рука, зараз вона ось так виглядає. Досі ми працюємо з рукою лазером, шліфовками, це все чорне буде підчищатися, шліфуватися, щоб були гладенькі шрами. Обличчя зробили першим, все ж таки — дівчина. В очах досі є бруд, але його не витягнути, тому що дуже близько до зіниці.
Реабілітація тривала близько семи місяців. Я її завершила трошки раніше, попросила, щоб мене відпустили, бо я дуже хотіла повернутися у стрій до своїх. Я одразу знала, що я повернусь. Я подзвонила на четвертий день, сказала, що зараз вухо прооперують, я вертаюсь.
Було близько десяти то операції на обличчі, на руках, де діставалися уламки, і на вуха. Втрата слуху часткова є у мене, ношу слухові апарати. Є і шум у вухах, але я до нього звикла. Я от зараз на нього просто звернула увагу, тому що згадала про моменти поранення.
Коли у мене бойовіМає на увазі бойові виходи на завдавння, просто екіпажі знають, що я маю вади слуху, тому вони мені дублюють все. Наприклад, коли летить над нами дрон, то вони мене повідомляють на всяк випадок додатковими голосовими.
"Почніть з себе". Яна — про родину, цивільне життя та втрачений дім
— Батько в мене з 2015 року на війні, з часів АТО служить. Це мій приклад. І я знаю, що він мною теж пишається.
У батька навіть є сторінка "Батько Мультика". Він мене підтримує весь мій шлях. Інколи такий: "Можна я там щось допоможу, поговорю". Я кажу: "Ні, тато, не треба. Я сама хочу пройти цей шлях".
Мама весь час разом з нами. І всю мою реабілітацію, і батькові поранення всі також вона поруч.
Доньці моїй 8 рочків, Юля, моя світла дівчинка. Каже: "Мамо, сумую за тобою, хочу, щоб ти вже повернулась нарешті, коли ти приїдеш?". А мама – командир взводу і зараз не можна її просто відпустити. Відеозв'язком спілкуємось, у відпустку до неї їжджу.
Вона запитувала мене: мамо, чи навчиш ти мене літати? Я думаю, що це класно, трошки підросте і буде освоювати теж БпЛА напрямок. Батько теж, до речі, зараз зі мною служить в 141-й бригаді і також навчається на оператора БпЛА. Вся родина перекваліфікувалася в операторів БпЛА.
За спиною в мене 11 років професійної хореографії. Іноді мене це розвантажує, коли я можу зачинитися, ввімкнути музику і потанцювати. Але я відчуваю, яка закам'яніла стала. І через навантаження. І через стрес. Бо — нерви, це зараз у всіх проблема, і у цивільних. Ми просто живемо в такий час.
Із цивільними я намагаюсь у поганому настрої спілкуватися. Бо звичайно буває, що тригерить нерозуміння і такі фрази "хай хтось воює". Почніть з себе, от що я думаю.
План повернення? Пролікувати повноцінного вуха. І ще голову, бо будуть флешбеки, і не хотілось би нервових зривів у родину приносити. А далі буде видно. Про повернення до Херсону я небагато думаю. Я давно вже кажу: поки не звільнили Україну, у мене все одно дому немає. Мій дім там, де кинула рюкзак і там, де моя мама, все. Оце мій дім.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма забезпечує страхування журналістів, але не впливає на редакційну політику, даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.