До окупації він пахнув свіжими булочками та хвойним лісом. Був містом науковців, інженерів, хіміків. Зручним, компактним, привітним. Таким його згадують містяни. Сьогодні тут — половина населення з Росії. За подекуди відремонтованими фасадами — сліди боїв 2022 року та занепад, розповідають жителі. Три роки тому росіяни захопили Сіверськодонецьк. Як окупація змінила місто — Суспільне Донбас поговорило з тими, хто пам'ятає Сєвєр, і розповідає, що там відбувається зараз.
Колись Сєвєрськодонецьк, який у вересні 2024 року став Сіверськодонецьком, називали містом хіміків, бо переважну частину населення складали працівнику заводу “Азот”(хімічний завод, що спеціалізувався на виробництві аміаку та азотних добрив, — ред.).
“На відміну від інших міст Донбасу Сіверськодонецьк був містом технічної інтелігенції”, — розповідає переселенка Валентина(вона попросила змінити ім'я з міркувань безпеки, бо має близьких, які лишилися в окупації)..
“Саме через цей хімзавод і утворилося місто. Туди зі всього Радянського Союзу приїжджали працювати молоді люди з вищою освітою. Інженери, хіміки. Тому моє місто досить сильно відрізняється від інших міст на Донбасі. От, саме тому, що його будувала і спочатку заселяла наукова інтелігенція”, — розповідає жінка.
Яким було життя до окупації
Згадуючи Сіверськодонецьк, жінка каже, що якби не повномасштабне вторгнення то і не планувала б виїжджати, адже місто постийно ставало все краще.
“Наше місто для мене завжди було дуже комфортним, компактним, зеленим, привітним. Це було таке місто, де ти йдеш по вулиці, і обов'язково когось зустрінеш зі знайомих і кожна прогулянка — це були якісь теплі зустрічі. Не можу сказати, що для мене місто було маленьке. До 2014 року у нас населення було приблизно 100-110 тисяч. В 2014 році дуже багато переселенців з Луганська приїхали, тому що в Сєвєр перемістилися обласні організації, і державні, і силові. Але все одно це — люди, які були через одного, через другого знайомі один з одним. І місто було для мене завжди сповнене рідних людей”, — говорить Валентина.
В 2014 році, після окупації Луганська, тоді ще Сєвєродонецьк перейняв на себе функції обласного центру і став другою домівкою для тисяч вимушених переселенців. На думку Валентини, саме переселенці дали місту новий поштовх для розвитку
“У 2014-му році багато людей переїхали. Це надало місту нового дихання, як на мене. Відкрилося багато бізнесів, багато організацій переїхали. Це дало роботу не тільки тим людям, які переїхали, а й місцевим. Тому, мені здається, з 2014-го року настав такий розквіт для міста: відкривалися нові магазини, кав'ярні, якісь інші заклади. Місто ожило, і люди, які переїхали, переселенці з Луганська, це переважно було працездатне населення. І це одразу, як на мене, надало місту такого нового вектору розвитку більш сучасного, як на мене”, — каже Валентина.
Серед тих переселенців та переселенок була і Вікторія Марченко, журналістка Українського Радіо. Вікторія разом з колективом Луганської обласної телерадіокомпанії переїхала в Сіверськодонецьк в 2015 році. Перші роки було важко звикнути до нових реалій, зізнається Вікторія, але тримав рідний колектив і бажання відновити українське мовлення.
“Я не буду тут лукавити. В мене не було одразу відчуття, що це моє місто, що я тут як вдома. Я знаю, зараз цьому дуже багато вчать психологи, але в мене ця навичка була завжди, я завжди вмію шукати якісь хороші моменти. От у мене з'явилась улюблена кав'ярня — все, вона мені піднімає настрій. Потім таких місць ставало все більше. Там я познайомилася з новими хорошими людьми", — розповідає Вікторія.
Згодом вже місто почало відчуватися своїм. А коли ми завели кота — містера Теда, то дуже пишалися тим, що наш Тедді корінний сіверськодонеччанин”.
Життя і роботу в Сіверськодонецьку Вікторія пригадує з теплотою і гумором, адже відновлювати роботу радіо на новому місці було непростою задачею.
“Нам спочатку видали кімнату в будівлі інституту, і ремонт доводилося робити власними руками всім працівникам. І от літо, неймовірна спека, а ми сидимо в ньюзрумі з величезними вікнами з металевими рамами, які стають від сонця просто розпеченими. А я ще сиділа біля вікна, і розумію, що скоро від’їду від спеки. В цей момент хтось з колег приніс шматок гіпсокартону і затулив вікно біля мене. Не встигла зрадіти, як прибігли інші колеги і сказали, що то не наш гіпсокартон. В цій будівлі, крім нас було ще багато переміщених організацій”, — згадує Вікторія.
З подібними проблемами зіштовхнулася і Вікторія Пилипенко, на той момент викладачка історії в Луганському університеті внутрішніх справ. Після переїзду з Луганська жінка працювала у школі на половину ставки, потім у ПТУ, і готувала дітей до ЗНО. Саме одна з учениць розповіла, що в Сіверськодонецьк перемістився університет МВС і виш набирає викладачів.
“Це була як зустріч двох бідних родичів. Я, незрозуміло яка по матеріальному стану, університет був ще гірше. Тому що йому дали приміщення дитячого інтернату. Причому дали не повністю все приміщення дитячого інтернату, а дали лише одне крило, в якому вже ніхто не вчився і не жив років сім. Оце заходиш: гнила підлога, бідний лінолеум провалюється в дірки. Ну, і там вже зроблений кабінет ректора. Я приходжу, кажу, що я історик, хочу працювати. Він так на мене дивиться, дивиться на резюме і каже: "Бачиш, в яких умовах доведеться працювати". Я така: "Ну бачу, що мені залишається”, — згадує Вікторія Пилипенко.
Коли ж розпочала роботу, то виявилося, що приміщення ще не готове, і викладати там неможливо.
“Аудиторій майже не було, кафедри не було. Це все було в тривалому ремонті. І курсанти для того, щоб ми мали час хоча би їх в казарми заселити, щоб вони там могли ночувати, харчуватися і щоб було хоча б пару аудиторій, де вони могли займатися, їх відправили на КМБ (курс молодого бійця, — ред.) І цей КМБ затягнувся до листопада. І ми їздили на полігон, усі викладачі, вчили їх там. Ну, благо в Луганській області зима настає пізно, в нас спека тримається довго, тому от весь вересень, жовтень і половину листопада ми їздили туди. І вже в середині листопада заселили курсантів у казарми і ми отримали нові відремонтовані аудиторії”, — розповідає Вікторія Пилипенко.
З початком повномасштабного вторгнення державний університет внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка з Сіверськодонецька вдруге був евакуйований.
Яким згадують Сєвєр
І місцеві жителі, і переселенці з теплом та сумом називають улюблені місця в місті. Для наших співрозмовників це — ресторан “Шале”, “Пузо паб”, “Наше кафе”, пекарня “Водолій”, ресторан “Едем”, Льодовий палац, драматичний театр і ліс навколо міста.
Вікторія Пилипенко, згадуючи своє життя в Сіверськодонецьку, каже що найприкріше їй за візитівку міста — комплекс “Шале”, адже там прийняли окупацію.
“Від Нового року до днів народження і весілля — це "Шале". Це був ресторан і нічний клуб. І отут саме вони своє пиво робили. Це була приватна броварня і причому пиво було дуже смачне. Я навіть коли їхала в Київ, то мій друг, поціновувач, завжди просив, щоб я привезла там різних сортів цього пива, яке варили в “Шале”. І якщо з “Пузо пабом” історія така, що вони не змирилися з окупацією, вони переїхали і під своїм брендом відкрили паб в Києві, то “Шале”, на жаль, окупацію визнали. Визнали то визнали, але з кращого ресторану перетворилися в звичайну собі піцерію. От, роздають піцу і безкоштовні обіди для російських військових”.
Як одне з улюблених місць згадує “Шале” і Вікторія Марченко, адже їх колектив радіо “Пульс” ледь не щотижня збирався там для гри в квіз.
"У нас була команда “Радіоінспекторки та Лопата”. Три дівчини з радіо і наш колега Дмитро Сірик, який пішов боронити Україну і, на жаль, загинув. Ну, Діма, він же місцевий, він сіверськодонеччанин, і тому для мене “Шале” — це дійсно такі, теплі спогади, і трошки болючі спогади. Ну, наприклад, у них була лінійка імбирного пива. Я ніде не можу знайти імбирне пиво. Де б не пропонували — це взагалі не той смак. Оці смаки — їх ти також запам'ятовуєш”, — ділиться Вікторія.
А от Валентина згадує ресторани “Едем”, що неподалік виконкому, та грузинський “Суліко”, куди часто водили журналістів, які приїздили робити репортажі про місто.
“Ми дуже любили “Суліко”. Це грузинський заклад, дуже цікава історія цього закладу. Його відкрили переселенці з Луганська, які свого часу були переселенцями з Абхазії. Знаєш, це було як прийти в гості до тітки з Грузії. Отак завжди там зустрічали нас. Наче ти приходиш в гості до родичів".
Багато жінки окремо говорять і про запахи міста. Для них Сіверськодонецьк був сповнений запахом свіжої випічки та хвойного лісу, що оточує місто.
Вікторія Пилипенко розповідає, що в пекарню “Водолій” можна було стояти кілька годин у черзі за свіжою здобою, але не завжди щастило вхопити щось.
“Від хліба до різноманітних булочок там пекли. І от коли потрапляєш на Хитрий ринок, він у нас так називався, там стоїть запах цих булочок. І завжди була черга. Причому ти навіть не можеш бути впевнений, що тобі щось дістанеться, бо кожен намагався там затариться. Але “Водолій” розбили, одним із перших. Я б не сказала, що це центр-центр, але це все-таки один із центральних районів міста. І туди, я не знаю, що там стратегічно важливого було, — але все-таки попали, і “Водолея” не стало в один із перших же днів", — каже Вікторія.
Не стало в місті і Чистого озера, ще одного місця де любили відпочивати містяни.
“Чисте озеро — це теж одна з найулюбленіших локацій. Це місця, які давали якийсь відпочинок для душі. Мої колеги з Донецької області, які приїжджали в Сєвєродонецьк по роботі, вони спочатку дивувалися: а куди у вас можна піти. Ну, нема дійсно ні парку, ні якихось таких прям супер великих пам'яток, туристичних місць. Це дійсно було так. А потім через певний час вони кажуть: "А нащо тут кудись ходити? Тут можна в ліс піти. І в лісі, ну, реально купа людей гуляли”, — пригадує Валентина.
“Я, мабуть, найбільше сумую за Чистим озером. От в нас прямо в місті було озеро і навколо озера величезний сосновий ліс. У мене балкон квартири виходив прямо на це озеро, і вранці, коли відкриваєш вікно, — відчувається запах от води, сосни. Там влітку взагалі, як в санаторії, тому що купа пташок там жили, дуже багато таких і тваринок різних на цьому озері, і бобри, і видри, і ондатри — кого там тільки не було. Чистого озера немає. Чисте озеро висохло вщент, тому що ніхто про це абсолютно не дбав”, — розповідає Вікторія Пилипенко.
Що сталося із Сіверськодонецьком після окупації
24 червня 2022 року, після чотирьох місяців запеклих боїв, російська армія остаточно зайняла Сіверськодонецьк. І Сєвєр, як називали його місцеві, перетворився на місто, в якому зупинився час.
Голова Сіверськодонецької районної державної адміністрації Луганської області Роман Власенко розповідає, що населення скоротилося: з приблизно 150 тисяч в місті лишається десь 50 тисяч. І не всі вони місцеві.
“На сьогоднішній день, я думаю, так за різними підрахунками, там максимум 50 тисяч. Із цих 50 ще половина — це не місцеві. Це люди, які заїхали сюди з Російської Федерації, представники різних "поневолених народів" РФ. Це такий, я не знаю, "дикий захід" зараз для росіян — сюди приїхати на якісь заробітки, на якісь схеми теми і так далі. Людей не дуже багато, це помітно. Якісь відновлювальні роботи відбуваються, звісно. Але тим не менш, життя від цього краще там не стає. Роботи, як правило, немає. Зв'язку немає, послуг медичних немає. Якість тих же самих ремонтів у багатьох викликає питання”, — говорить Роман Власенко.
Місцеві неодноразово зверталися до окупаційної влади з проханням звернути увагу на якість ремонтів. Подібні скарги публікують і Telegram-канали окупантів.
Це скриншоти з відео — один з прикладів таких ремонтів від росіян. Тут, у будинку 72 по вулиці Гагарина, де були руйнування від обстрілу, крім нової стіни, не з'явилося геть нічого, що нагадувало б відновлення.
У своїх пропагандистських звітах окупаційна адміністрація міста демонструє іншу картинку відновлення міста. Це повідомлення з пропагандистського Telegram-каналу, де йдеться про "зусилля Пермського краю" (регіон — шеф міста, — ред.), якими відновлюють фасади.
Але за фасадами ховається розруха, говорить Роман Власенко: "Місто засмічене, як кажуть, місцеві, не дуже за три роки вдалось там навести порядки саме в благоустрої. Зараз, знову таки, з 1 липня збільшуються знову тарифи на житлово-комунальні послуги там десь на 20%, десь на 50%”, — розповідає Власенко.
“Це просто місто порожніх коробок, — говорить про свій рідний Сєвєр Валентина. — Коли вдається поспілкуватись з кимось звідти, адже зв'язку в місті немає, то всі скаржаться на ці ремонти. Комусь прийшли і замінили вікна для картинки. А людини були гарні вікна з потрійними склопакетами. Але треба ж показати бурхливу діяльність”.
Очільник райадміністрації підветрджує: в місті гострий дефіцит комунальних послуг, адже не вистачає працівників. Дітей мало, молодь намагається втекти, промисловість в місті занедбана, додає він.
“Взяти той же “Азот”, офіційно вони розповідають, що вони його будуть відновлювати і запускати. Ніби, є якась компанія з Москви, яка взяла в концесію це підприємство, набирають навіть якихось працівників на роботу. Але більше, ніж просто там навести якийсь лад, прибрати ті руйнування і порізати щось на металобрухт — саме от відновлювальних робіт, поки не відбувається. Принаймні, мені про це невідомо. Тому, я так розумію, що це якийсь клан отримав підприємство під дерибан і заробляння грошей”, — розповідає Власенко.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
