24 лютого 2022 року Артем "Нікополь" Дубина гостював у батьків, до яких приїхав на день народження мами. О 4:30 його розбудили вибухи, рюкзак вже стояв напоготові. Чоловік вирушив на Донеччину, де приєднався до побратимів з полку "Азов" у Маріуполі.
Про бої за "Азовсталь", поранення в голову та втрату пам'яті, вихід в полон і кохання, що не давало пасти духом довгих два з половиною роки у російських катівнях — історія азовця "Нікополя", що після відновлення планує повернутися в стрій.
На момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну Артем Дубина з Дніпропетровщини за плечима вже мав військовий досвід. Чоловік розповідає, що у 2015 році його мобілізували, як офіцера запасу, у 2016 — перевівся до полку "Азов".
"Я хотів приєднатися до "Азову" ще раніше — це новий підрозділ, який налаштований на розвиток, самовдосконалення, націлений на звільнення всієї України від окупації. Я подав анкету, але відповідь і запрошення мене наздогнали, коли я вже був мобілізований", — розповідає військовий.
Приєднавшись до лав "Азову", Артем Дубина до 2020 року був командиром інформаційної служби. Дислокувалися бійці у Маріуполі Донецької області.
"Думали, що я — "200". Важке поранення та вихід в полон
25 лютого 2022 року "Нікополь" зібрав своє спорядження: бронежилет, каску, карабін та пішов до військкомату.
"Я знав, що я їхатиму в Донецьку область, бо там мій підрозділ, мені треба бути з ним. У військкоматі я так і сказав: "Я поїду в Маріуполь, в Азов". Вони здивувалися. Я підсів в автобус до азовців, які їхали із Золочева Львівської області. На той момент, на весь наш такий тимчасовий підрозділ, вогнепальна зброя була тільки в мене. У всіх інших — максимум ножі", — згадує чоловік.
Так Артем Дубина знову повернувся на Донеччину на посаду військового журналіста.
"Я повернувся в інформаційну службу і ми почали працювати над інформуванням суспільства і всього світу про перебіг подій на полі бою та агресію РФ".
Однак, за словами військового, вже у квітні його перевели у підрозділ швидкого реагування. Під час одного з бойових завдань "Нікополя" поцілив снайпер.
"Це сталося 18 квітня. Спочатку снайпер поранив одного з побратимів у живіт. Його евакуювали, ми лишилися вдвох. Під час чергового пересування, снайпер поцілив мені в голову і шию. Я упав і не подавав ознак життя, тому спочатку побратими подумали, що я загинув. Але все ж евакуювали, запросивши у мінометників димову завісу, щоб закрити простір для снайпера", — розповів Дубина.
До тями він не приходив три дні. Коли 21 квітня відкрив очі, його за руку тримала "Нава". Як розповідає Артем, він втратив багато крові й перші дні майже нікого не впізнавав.
"Я був на "Залізяці" — це польовий шпиталь в одному з бункерів на Азовсталі. У мене були величезні провали в пам'яті, я не пам'ятав хто я, де я знаходжусь, що взагалі відбувається. Я впізнав її, вона тримала мене за руку — "Нава" також була поранена. Вона вибралася після обстрілу іншого бункера, з уламків", — згадує "Нікополь".
За місяць, 17 травня, у другій групі азовців Артем Дубина вийшов у полон.
"Ми вас хохлов поламаєм". Полон: понад два роки щоденних катувань
Як розповідає "Нікополь", до 26 травня його утримували в Оленівці. Потім — дев'ять місяців у Таганрозькій тюрмі та ще понад рік — у Камишині Волгоградської області РФ. Протягом двох років і чотирьох місяців били, знущалися, та катували на допитах, розказує колишній бранець Кремля.
"Будь-який вихід з камери — це, майже стовідсоткове побиття або знущання з полонених. У Таганрозі в нас перевірки камери відбувалися двічі на день. Двічі на день нас виводили з камери і це супроводжувалось постійним побиттям. У Камишині похід "на баню" — це знущання ще й з використанням електрошокерів", — згадує Артем.
До азовців, додає він, тюремники ставилися з особливою жорстокістю. Чинили психологічний тиск.
"Погрожували зґвалтувати, вбити, відрізати вухо чи ніс. У Камишині під час допитів використовували так званий "тапік" — це коли електричним струмом б'ють людину. Мені чіпляли контакти на мізинці рук. Коли вони пускали струм, то таке враження, що в цей момент розриваються всі м'язи, трощаться кістки. Погрожували перенести дроти на вуха чи геніталії. Шокери в пах — постійна практика була", — розповідає військовий.
Зазначає: таким чином, вибивали з українських полонених "зізнання" в тому, чого вони не робили.
"Постові — звичайні жертви російської пропаганди. Вони побиття виправдовували тим, що, мовляв, мстяться за російськомовних, яким ми начебто не даємо говорити російською, вбиваємо їх. Були такі, що просто отримували від того задоволення: "Вот ми вас бандеровцов, хохлов сєйчас поламаєм".
"Кажи правду", — вимагали ФСБешники. Я відповідаю: "Я кажу вам правду, але ви мене за це ще більше б'єте". На що вони: "Ні, кажіть ту правду, яку ми хочемо почути". Тобто, вони катували нас та вибивали зізнання в тому, чого ми не робили: що начебто це ми, а не вони обстріляли пологовий будинок в Маріуполі. Що це ми, а не вони знищили Драмтеатр, де загинули сотні цивільних людей, розстрілювали місцевих, обстрілювали та руйнували цілі квартали в Маріуполі".
"З речами на вихід, мило і зубну пасту не брати". Повернення додому
Як розповідає азовець, у тюрмах їх тримали в інформаційній ізоляції. З камери виводили з мішком на голові, спілкуватися між собою забороняли, листів від рідних не передавали.
"Жодного листа від рідних. Просто палили їх. Ми дуже часто, коли були відкриті вікна в камері, чули запах спаленого паперу. Я вже потім, коли вийшов з полону і дізнався від рідних, що вони писали листи, то зіставив ці факти", — припускає Артем.
За два дні до звільнення, згадує чоловік, тюремники відкрили двері в камеру, назвали його прізвище, сказали зібрати речі і вийти з камери. Тоді він подумав, говорить Артем, що його переселяють до іншої камери.
"Але співробітник сказав залишити зубну пасту і мило — це означало, що в цьому СІЗО я вже не залишусь. Видали інший одяг, посадили в автозак і майже цілий день везли, потім — на потяг. І тільки на кордоні з Білоруссю, коли нас пересаджували в автобус, з'явилася надія на обмін. Бо військовополонених в автобусах не возять, а ще — нас не били", — розповів Дубина.
13 вересня 2024 року Артема "Нікополя" Дубину звільнили з полону.
"Це були надзвичайні емоції, бо цього моменту — почути голоси своїх рідних, своєї родини, дружини — я довго чекав. У полоні кожен мріяв про це, і потім це нарешті сталося. Словами не передати — неймовірна радість".
За місяць — 15 жовтня Артем одружився. Кохання до Ольги, зізнається він, допомагало триматися у полоні.
"Це був найщасливіший день в житті. В полоні я уявляв, як це буде, шкодував, що не побралися раніше. Я кожен день в думках спілкувався з Олею, кохання давало мені сил триматися", — ділиться чоловік.
Нині він проходить реабілітацію — відновлює фізичний та психологічний стан. Виходить на акції підтримки полонених та не виключає, що повернеться у стрій.
"Ще багато людей, кого я знаю, у полоні. Це важке випробування — це катування щодня. Полонені знаходяться в надзвичайно поганих умовах. Треба все робити, щоб їх повертати якнайшвидше до своїх родин", — наголошує "Нікополь".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram