Лауреат Національної премії для вчителів Євген Кравченко з Дніпра викладає історію у Школах Супергероїв — освітніх закладах на базі лікарень. Там діти перебувають на тривалому лікуванні.
Про моральну силу та історії його учнів — чоловік розповів в інтерв'ю Суспільному.
Що вас «заряджає» у вчителюванні?
Діти — це те, що найбільше надихає. Спілкування з ними, навчальний процес, те, які вони є. Наскільки вони класні, ці українські діти, наскільки вони сильні, особливо зараз, під час війни.
Я не можу уявити, як це — бути дитиною війни. Ми з вами дорослі, ми цього не відчували, не переживали. Ти бачиш наскільки вони дорослішають набагато швидше. Вони стають іншими. Певним чином тебе це надихає, ти розумієш, що твоя справа дуже маленька, але водночас вона дуже велика.
Як ви стали вчителем?
В мене батько теж був істориком, тому в нас така певна династія. Він мене з дитинства в цьому стилі історичному виховував. Він ще й учитель, тому в нас був такий ритуал: перед сном я його десь годину про все-все-все розпитував. Це ще мені рочків чотири-п'ять було. Я дуже погано це пам'ятаю, але він постійно мені щось розказував, постійно говорив. Ну, як рідні кажуть, у мене, мабуть, трішки його хист.
Коли навчався вже в школі, то в мене були певні здібності до історії, але в мене була така "рожева" мрія — стати юристом. Вийшло так, що склав екзамени, дійсно вступив і на юридичні факультети, але все-таки обрав історичний.
Про школу не думав. На четвертому курсі нас відправили на практику. Вийшло так, що одна з колег захворіла, і мені кажуть: "У нас тут правознавство є для 10 класу, зможеш прочитати?". Я подумав: "Чому б і ні? Зможу!". Ну і пішов я до тих десятикласників. Так сподобалося, ще вони потім добігали до мене в соцмережах і розказували, що їм дуже сподобалося, було цікаво. Якось я не звертав на це сильної уваги.
Потім у мене було кілька розмов з людьми, яких я поважаю, і вони мені сказали: "Якщо в тебе щось виходить, чому б не спробувати? Чому пробувати все, окрім того, що ти вмієш і до чого, можливо, лежать руки? Йди спробуй".
У 2017 році я спробував — і ось, мабуть, по цей день продовжую. Пробував себе в різних іпостасях: викладав і в комунальному закладі, і в приватному. І з 2023 року, з самого початку, я працюю тут, у нашій Школі Супергероїв.
Коли приєдналися до Школи Супергероїв? Що найбільше вразило
Якраз перед Новим роком, йшли новорічні свята й мене полкликали в онкологію, щоб я там познайомився з дітьми, побачив це все. І трішки ніяково було певним чином, тому що я в таких відділеннях, ну особливо дитячих, раніше не перебував. Хоча в мене саме від онкології дві бабусі пішли.
Вразило мене свято, тобто вони ж всі зібралися: хто на цих візочках, хто з крапельницями прийшов. Батьки поруч з ними.
І потім ми зайшли вже до школи, а там два хлопчики були. Щось вони гралися. Денис і Ігор. Денис з початкової школи, Ігор вже в шостий клас був. Ми якось з ними дуже сильно заговорилися про Єгипет. Вони до мене й слухають.
Я вже їм ввімкнув "мультимедійку", ми щось дивимося, я їм показую дев’ятку єгипетських богів, розглядаємо. І в якомусь такому процесі я зрозумів, що це насамперед діти, і вони ще й тебе так сильно потребують. Тому що в школах, ну можемо назвати, умовно звичайних, ти цього не бачиш, а в таких освітніх центрах дійсно дуже багато прикладів того, як діти потребують і вчителя, і спілкування, і психолога.
Наскільки важливо налагодити контакт, мати довіру від дітей?
Діти в різних станах — вони абсолютно різні. Є кардіологія, онкологія, фтизіатрія — і в кожної дитини свій такий певний багаж. На жаль, також багаж травмованості теж може бути. Від багатьох дітей чуєш що їхні рідні навіть починають їх цуратися. Тобто, що: "В тебе така хвороба і вона дуже погана, ти хворий — ми від тебе відкараскуємося".
Я завжди з перших років викладання розумів, що головне — це підтримувати дитину. І дуже часто ще в перших моїх школах були випадки, коли я, іноді навіть за батька цих дітей виступав. Іноді тобі такі речі розповідають, що ледь-ледь не волосся сивіє, і ти розумієш, що їм ні з ким поділитися, і вони якось стараються поруч з тобою знаходитись. І навіть певним чином розуміти тебе, як друга сприймати.
І з цією ідеєю я якось тримаюсь восьмий рік уже в освіті. Що найголовніше — їх підтримувати, найголовніше — бути людяним, бачити, як Сухомлинський нам заповідав: "Бачити насамперед душу, бачити людину", а не якогось носія знань, який щось має обов’язково передати. І отут це розкривається найяскравіше, саме в цій професії.
Як у вас проходить робочий день?
У нас є декілька центрів. Фтизіатрії один центр, інший — в обласній дитячій лікарні. В окремі дні я працюю і там, і там. Плюс, у мене є викладання, я його називаю, в першу зміну — в ліцеї моєму. Ну а потім приїжджаю ще тут (у Школі Супергероїв — ред.) проводжу заняття.
На жаль, що багато дітей моїх, які з ліцею, за кордоном, і тому у нас є ще вечірні заняття для них. Вони там в своїх школах навчаються, а намагаємося їм ще українську освіту давати.
Робочий день о 09:00 то починається, а закінчується о 20:00, а іноді й пізніше — може бути й о 21:00. Звісно, протягом дня є перерви на підготовку до уроків, відпочинок. Це такий постійний ритм, але я його люблю. Він мені дуже подобається.
Вчительське ремесло — воно мене живить. Дає енергію ще з початку моєї кар'єри. Ти поруч і ти їх формуєш.
Круто, коли офіцер поліції через дорогу тебе бачить, кричить: "Євгене Олександровичу!", підходить, обіймає і дякує за те, що колись ти його підтримав і зміг направити на правильний шлях. Тепер він не просто дитина — це вже повноцінний громадянин України, і ти пишаєшся ним.
Коли пройшла церемонія нагородження премією, мені написав мій випускник, який зараз на фронті. Він сказав: "Ви найкращий вчитель, я так пишаюся, що ви мене навчали". Ти розумієш, як йому там важко, але він знаходить час, щоб тобі подякувати. Це дуже надихає, і, мабуть, заради цього ти все це й робиш.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро