"Найважче — це коли в тебе на руках помирає боєць". Історія медика 128-ї бригади ТрО Дніпра

Ексклюзивно

Олександр — начальник медичної служби 128-ї бригади територіальної оборони Дніпра. Чоловік розказав, що сім років працював щелепно-лицевим хірургом в одній з лікарень обласного центру. 24 лютого 2022 року був на чергуванні. За два дні став добровольцем.

Суспільному чоловік розповів про нюанси роботи військового медика та свою щоденну мотивацію працювати.

Олександр каже: перший виклик був у квітні 2022-го. Рятувати довелось двох військових. За словами медика, один був у тяжкому стані, інший – середньої тяжкості. Розповів, що попри досвід, було складно.

"Був ступор на декілька десятків секунд. Я працював в лікарні, багато бачив до цього, але коли привезли хлопця з відірваною рукою, ногою, то дещо розгубився. Потім зібрався, надав допомогу і після цього вже пішло нормально", — каже Олександр.

Олександр під час евакуації пораненого. Фото з особистого архіву Олександра

Чоловік розповів: з початком повномасштабного вторгнення одразу почав шукати своє місце, аби допомагати.

"Мене прийняли 26 лютого в 128-му бригаду. Тоді було занадто багато добровольців. Важко було влаштуватися. Я спочатку працював на евакуації. Потім став начальником медичної служби", — згадує медик.

Олександр говорить: його основне завдання — це організація евакуації, підготовка медиків, особового складу з тактичної медицини. Його команда проводить евакуацію поранених з лінії зіткнення і до найближчого стабілізаційного пункту.

"Найважче — це коли в тебе на руках помирає боєць", — каже він.

Олександр розповів, що на лінії зіткнення часу на роздуми мінімум, тож перше рішення у 90% випадків — правильне. Важливо швидко реагувати, бути мотивованим та мати досвід.

"Мотивована людина — це вже 70-80% успіху, далі досвід, якого ти не отримаєш ні на якому навчанні", — каже медик.

Загалом, аби вивести пораненого з поля бою, надати допомогу та врятувати життя потрібна злагоджена робота усієї команди, розповів він.

"У нас екіпаж — це медик і водій. Повністю асистування на руках водія. Якщо привозять декілька бійців, то там медик працює з тяжким пацієнтом, водій — з тим, хто легший", — каже чоловік.

Олександр та водій швидкої для евакуації поранених. Фото з особистого архіву Олександра

За словами Олександра, він розуміє його робота потрібна та важлива, проте дуже сумує за рідними. Згадав, як восени 2023-го приїхав додому, аби отримати нагороду, а донька відмовлялася відпускати.

"На третю добу, коли треба було повертатись, вона з подивом спитала: "Тату, ти куди?", я кажу: "Ну Машенька, потрібно повертатися". Вона: "В сенсі? Ти ж вже отримав кубок, ти переміг, куди тобі їхати?"

Олександр з донькою Марією. Фото з особистого архіву Олександра

За словами Олександра, кожного разу, коли він має повертатися до роботи, донька плаче.

"Я два роки не бачу, як росте моя донька. Це один із мотивів, чому я досі тут. Ще повоюємо, до перемоги", — каже медик.

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро