Медик-евакуаційник 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» Хосро — родом з Ірану. У 2014 році він переїхав у Київ та відкрив власну справу, на початку повномасштабного вторгнення підписав контракт з 34 ОБрМПОкрема бригада морської піхоти у складі Військово-морських сил Збройних сил України «Борисфен». Армієць розповів: має 15 років бойового досвіду. Коли переїхав до України, пообіцяв собі більше не брати до рук зброю, але не зміг стояти осторонь. Хорсо додав: за службу в ЗСУ у рідній країні його засудили до смертної кари.
Як опинився в Україні та чому став на її захист у війні з Росією — читайте в інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
«Коли хтось вламується у мій будинок — я його захищаю. Київ був мій дім»
Я приїхав в Україну у 2014 році як політичний біженець. В Ірані я був офіцером. В Україні — приватний підприємець. В мене свій ресторан у Києві. Коли розпочалася війна, ресторан зачинився. Я бачив танки на Оболонському напрямку, прямо з вікна — тоді вирішив підписати контракт.
У мене є один великий принцип: коли хтось вламується у мій будинок — я його захищаю. Київ був мій дім.
«Життя людей не чекає. Треба їхати рятувати»
Три роки я служив у 34 бригаді морської піхоти. А після закінчення контракту, підписав новий уже зі 128-ю бригадою. Я лікар-реабілітолог, фізіотерапевт бойового підрозділу і евакуаційне відділення на мені.
Останні чотири хлопці, які були, мали дуже важкі поранення. Забирали бійців, які наступили на міни-пелюстки.
Зараз у нас більше дронова війна, більше міни-пелюстки які скидають із дронів. Бо коли наступаєш на міну, вже все: стопи немає, ампутація та інші поранення.
Дуже багато разів на нас прилітали дрони, артилерія. Звісно, це важко. Ми ж ризикуємо власним життям. Але це наша робота. Коли виклик, ми вже не стигнемо ні каву попити, нічого зробити — бо життя людей не чекає. Треба їхати, рятувати. Просто їдеш і знаєш, що можеш не повернутися.
Знаєте, мені було страшно, коли перше поранення побачив — було мені 18 років. Я тоді служиву прикордонслужбі Збройних сил Ірану. Тоді мені було страшно, зараз — ні, зараз не страшно нічого. Страху не існує, ненависть є.
«Наша задача — довести людину живою до лікарні»
Тактична медицина — рятує життя, цивільна медицина — рятує здоров'я. Тобто нам не важливо, чи після евакуації людина має ноги, чи не має. Буде у нього рука, чи не буде. Ми рятуємо тільки життя. Наша задача — довести людину живою до лікарні.
Евакуації всі запам'ятовуються завжди, бо ми евакуюємо людей, яких ми знаємо. Вчора з ними посиділи, каву попили, а сьогодні їх евакуюємо з пораненнями.
«Я для Ірану зрадник»
Я спілкуюся багатьма мовами: арабською, азербайджанською, турецькою, перцівський, англійською, російською, українською, індійською. Українська трохи була важкою. Але краща за російську. Я спілкувався російською до початку повномасштабної війни. Під час війни я вже вивчив українську мову.
Мені подобаються люди в Україні. Люди тут гарні. І країна непогана. Гарна країна. В Європі взагалі люди холодні. В них немає душі, а України є. У людей є почуття, є душа. А в Європі люди працюють, як роботи. Живуть, як роботи. Ось і все. А тут ні. Тут є люди.
Я ніколи не зможу повернутися до Ірану. Звісно, сумую, але дороги назад немає. Я служу в Україні. Я для Ірану зрадник. І закон Ірану каже, що якщо ти служиш в іншій країні, проти Ірану (а Україна проти Ірану враховується), то все, путі назад немає — смертна кара.
«Я не буду ніколи жити в Росії»
Російські військові кожен день дивують. У мене завжди було погане ставлення до них, дуже погане. Навіть колись я проживав в Голландії, і у мене була знайома дівчина росіянка. Я коли поїхав у Іран, пам'ятаю, ми спілкувалися. Вона каже: «Приїжджай в Росію, будемо жити разом». Я не буду ніколи жити в Росії і не буду спілкуватися російською мовою. Мені ніколи не подобалися росіяни. Вони такі… Не подобалися.
«У 2014 році я поклав зброю і думав, що ніколи її не візьму до рук»
Мій загальний бойовий досвід — 15 років. Я служив в Афганістані, Сирії, Ірані, Україні. У 2014 році я поклав зброю і думав, що ніколи її не візьму до рук. Але, бачите — довелося. Не можна казати, що після бойового життя ти можеш повертатися як цивільний.
Україна зараз — лідер по всьому світу. За дронами, за технологією війни. Змінилася війна дуже-дуже. Зараз безпілотники, зараз навіть не тільки літальні безпілотники, є наземні безпілотники, які працюють дуже гарно. Показали дуже хороший результат українські війська. Це була різна війна. Сирія або Афганістан — це партизанська війна. А в Україні — це більш технологічна.
2022 рік — це було інше. Ми не знали куди їдемо і що будемо робити. У нас були тільки автомати і швидка допомога. Більше нічого не було. Навіть турникетів у нас не було. Але все стало на свої місця. Це все почалося неочікувано. Зараз все по-іншому.
Віра, якої зараз немає, тоді допомогла. Якщо б була зараз віра — війна б закінчилася.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро