Тетяна Кобизська — переселенка з Торецька на Донеччині, мати чотирьох дітей— засуджена до 15 років за ґратами за державну зраду. Жінка просить передати її Росії за програмою «Хочу к своим». Суспільне поспілкувалося з ув'язненою в колонії на Дніпропетровщині.
В ексклюзивному інтерв'ю Тетяна Кобизська розповіла:
- як жінка, яка вивозила дітей від війни, дійшла до бажання перемоги РФ і чому не вважає себе зрадницею.
- чому російських військових називає визволителями і хоче, щоб Україна зникла.
- чому українка, яка тікала з Донеччини від обстрілів, проситься до Росії.
Позиція героїні й інших засуджених, які звучать у відео, не є позицією Суспільного. Твердження Тетяни Кобизської щодо її справи не підтверджені доказами. Відомості про вирок взято з судового рішення.
Довідка
Тетяна Кобизька — 45 років. Багатодітна матір, переселенка з Донеччини.
Засуджена за:
- частиною 2 статті 111 Кримінального кодексу України — державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України, вчинені в умовах воєнного стану, на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України
- статтею 436-2 ККУ — виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників.
Термін ув'язнення — 15 років (з 27 лютого 2025 року до 3 серпня 2038 року).
Чому з родиною евакуювалася з Донеччини
Тетяна Кобизська усе своє життя, до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, прожила у Торецьку. Це шахтарське місто в Бахмутському районі Донецької області. В серпні 26 року після важких боїв Торецьк офіційно визнали повністю окупованим російськими військами. Тетяна з чотирма дітьми, цивільним чоловіком та батьком виїхали з міста ще у 2022 році до Житомира. Жінка розповіла: евакуювалася, бо рятувала від війни своїх дітей.
«Постійно приїжджали наші поліцейські і дуже просили виїхати. Якщо не виїдеш — прилетить. Так як багатодітна сім'я і малолітні діти були... Я, мабуть, можу сказати, що я не тікала від війни. Я все-таки розуміла, що це життя моїх дітей в небезпеці. Тому я просто дітей вивозила від війни. Я прекрасно розуміла, що в мій будинок може прилетіти. Що було потім з іншими людьми, які відмовилися виїжджати. У них просто загинули діти», — зазначила засуджена.
Не вважає себе зрадницею
Тетяна Кобизська стверджує: не визнає, що вчинила зраду, оскільки не присягала Україні на вірність. Додала: колись вважала себе українкою, доки не опинилася за ґратами.
«Я себе більше вважаю не так українкою, як жителькою Донбасу. Це, мабуть, у крові. Я там народилася, це моя земля. На Донбасі не було розмов про Україну. Ми жили просто. Жили, працювали, ходили в гості. Ми про це не задумувалися. У нас це більше почало процвітати, коли в мене діти пішли в школу. Там усе це відчувалося. Вишиваночки, красиві віночки, які залишилися в нас вдома. Єдине, що я у своїй школі пам'ятаю, це було "Любіть Україну, у сні й наяву. Вишневу свою Україну". Було, не заперечую, було класно, красиво. Але коли я приїхала сюди, в Україну, я розуміла, що тут немає України», — розповіла Тетяна.
Вона каже: переїзд до Житомира був помилкою, проте вибору жінка не мала, оскільки поїхати на схід не могла через бойові дії.
«Я ніяк не могла спокійно перейти поле і бути в Горлівці. Мені потрібно взагалі було в Донецьк, тому що у мене сестра там рідна. І двоюрідна сестра там. Там куми в мене. Ну, якби була така можливість, я б спокійно встала і пішла. З дітьми, з чоловіком, з батьком. А можливості такої не було, правильно? Тобто нас ніхто не попереджав, що буде війна», — зазначила ув'язнена.
Тетяна додала: у той час вона не цікавилась ні політикою, ні війною. Тримала господарство, доглядала за дітьми і батьками.
Позиція Тетяни Кобизської щодо війни Росії проти України (діалог з журналісткою Суспільного)
Тетяна Кобизська: У нас була оголошена війна?
Журналістка Інна Лисак: В сенсі, оголошена війна? Воєнний стан.
— Це зовсім інше, але не війна.
— А яка різниця?
— Велика різниця.
— А ми не можемо оголошувати війну, бо ми ні на кого не нападали?
— Так на вас напали.
— Правильно. На Україну.
— Тому що це не вигідно для України.
— А чим це не вигідно?
— А тому що доведеться правителям теж іти на війну, воювати.
— Та ні, ну дивіться. По-перше, оголошувати війни заборонено статутом ООН. По-друге, ми ні на кого не нападали. Ми оборонялися. І ми не можемо оголошувати війну. Росія оголосила війну. Путін виступив і оголосив.
— Тобто коли мирне населення гине просто через те, що ППО стоїть серед міста і летить в будинки. Але при цьому зручно списати на російські ракети і дрони.
— Ну як це зручно списати? Якби в нас не було ППО, то наша б країна виглядала як Алеппо. Ви бачили, як виглядає Алеппо, де немає ППО? І що там Росія зробила?
— Я навіть не хочу знати. Я більше вам скажу. Ви знаєте, якби в нас не було в країні корупції, бардака, в нас би й війни, мабуть, не було.
— Тобто Путін би не напав?
— Так а Путін не нападав. Ось в чому проблема.
— А що зараз відбувається на Донбасі?
— На Донбасі? Напевно, звільняють Донбас нарешті.
— А від чого звільняють?
— Напевно, від хунти українськоїВираз «київська хунта» або «хунта Зеленського» є пропагандистським кліше, яке російська державна пропаганда та деякі закордонні політичні діячі використовують для дискредитації законно обраної української влади.
— Путін на нас напав?
— Ні, Путін на нас не напав. От не напав. Жителі Донбасу вирішили відстояти своє «я».
— А що значить «своє "я"»?
— Чому я повинна була йти за Захід, іти в Європу? Це не моя суть. Я не хочу, щоб моя дитина, моя дочка старша, жила з іншою дівчиною. Це не мої цінності.
— Так, а хто її змушує жити з іншою дівчиною?
— Так, ніхто не змушує. Я не хочу, щоб мої діти жили в такому оточенні. Розумієте?
— В якому оточенні?
— В європейському. «Слава Росії», так, я завжди говорила і буду говорити. «Слава Росії». І навіть коли говорять «Слава Україні», знаєте, як я кажу? «В складі Росії».
— Путін у 22-му році, не лише Путін, під його керівництвом, на нас напали російські військові, росіяни. Вони вторглися в 14-му році на Донбас, а в 22-му році…
— В 14-му році не було Росії на Донбасі.
— Ну як це не було…
— Ні, просто Донбас попросив допомоги Росії. Ну, Україна ж попросила допомоги Європи, чому?
— А що не так було на Донбасі, що він попросив допомоги Росії? Дивіться. Здається, в Донецьку прекрасно люди жили, все було гарно, це було одне з найбагатших міст в Україні.
— Мабуть, почали просто люди підніматися. Ну чому нам почали кричати, Донбасу, типу, «чємодан, вокзал, Росія»? Ну чому? Потім, коли мені довелося евакуюватися, я розумію, що мені треба було це зробити. Мене просто взяли і посадили. Бо розуміли, що моя думка не сходиться з їхньою думкою.
— Тобто російські війська для вас таки визволителі?
— Так. Я Україну ніколи в житті не пробачу.
— А ви б хотіли, щоб вони точно так визволили Житомир?
— Ні. Навіщо? Там не моя батьківщина. Я хочу вільно жити на своїй землі, де я народилася і виросла. Навіщо мені якийсь Житомир.
Співпраця з РФ
За матеріалами справи, влітку 2023 року на Тетяну Кобизську вийшов російський військовий з 346-ї окремої бригади спеціального призначення Генштабу Збройних сил РФ. До цього родина жінки вже рік як переїхала на Житомирщину.
Демонстрацію проросійських поглядів у соцмережах слідство кваліфікувало як виправдовування збройної агресії РФ. До прикладу, 12 червня 2023 року з її сторінки в «Однокласниках» був поширений допис про російських найманців з «Вагнера» зі словами: «Ребята, вы лучшие! Победа за нами! Слава России!». Проте Тетяна заперечує, що підтримувала «вагнерівців».
«Я поточню. В "Однокласниках" була картинка, і там от це було написано, і, по-моєму, там були оці ж хлопці під Артемівськом, під Бахмутом. Тобто це не мій допис. Під цією картинкою я лайкнула, тому що там були наші донецькі. Не російські, а донецькі, наші з нашого Дзержинська хлопці, яких я конкретно знала. Вони, наскільки я знаю, були в "ополчєнії". Там був на одній фотографії Артем Назаренко. Я його знала ще з дитинства, він молодший за мене. Він загинув. І там під цим дописом було емоджи "співчуваю". Ось це я "лайкнула" — поставила емоджи. Я до російської форми не придивлялася. Мені без різниці. В суді про це говорила. А мені кажуть: без різниці, ви розповсюдили цю картинку, тобто ви підтримуєте цю агресію», — розповіла ув'язнена.
Державну зраду суд встановив не лише через дописи в «Однокласниках», а й співпрацю з представником російської військової розвідки, якому Тетяна погодилася передавати інформацію про українські військові об'єкти, техніку та підрозділи ЗСУ. Але і це засуджена заперечує.
«Розказую. Не було там ніякого військового, а був там Діма наш, з Озерянівки хлопчик, який у 2024 році, коли зайшли вже донецькі або російські війська, не знаю хто, відписався, що нарешті зі своїми, тобто його вивезли в Горлівку. Він дочекався просто наших хлопців. Все. Він не став військовим. Із ним переписувалися, так. Він пише мені в однокласники "Танюха, привіт. Я вже у Ксюхи, Ксюха сказала, що ти питала про мене. Все нормально, з татом поїхали. Виїжджали через Горлівку, їх вивозили. Все, вони приїхали в Пітер"», — стверджує Тетяна й зазначає, що не передавала жодної інформації про українські військові об'єкти, техніку та підрозділи ЗСУ.
Вона додала: в телефоні також був російський номер її сестри, за яким жінки спілкувалися.
«Знайшли цей номер, щоб їй дзвонити і сказати, що ми збиралися виїжджати. В Росію, звісно, в Донецьк, із Житомира. З дітьми», — пояснила ув'язнена.
Проте у судовому вироку зазначено, що у липні 2023-го Тетяна Кобизська систематично збирала і передавала російському військовому дані про ЗСУ. 6 липня — обійшла територію поблизу військової частини в Житомирі і фотографувала її. А потім передала інформацію про охорону, кількість військових і рух військового транспорту. 10 липня — точні адреси військових об'єктів і скриншоти з Google Maps. 18 липня — кількість військової техніки, час і напрямок її руху до військової частини у Житомирі. А 28 липня — уже через Telegram — місце дислокації українських військових у Нью-Йорку на Донеччині.
Далі — діалог засудженої з кореспонденткою Суспільного:
Журналістка Інна Лисак: Навіщо ви це робили? Чи робили ви це?
Тетяна Кобизська: Ні, не робила. Ось в чому прикол.
— Ви передавали фотографії, скріншоти, спілкувалися з цією людиною, яку називають російським військовим?
— Ви не повірите. Я перший раз у житті у дитини запитала, як можна смайлик відправити. Не СМС, а в месенджер, здається. Тобто я з цим не дружу. Я не військова, щоб коригувати якусь роботу військових.
— А для того, щоб корегувати, військовою бути не треба. Просто треба дати точні дані. І ракета наводиться.
— Я, на хвилиночку, продавець. Я можу вам точну вагу сказати. Ковбаси, сиру, яблучок.
— Так можна сказати адресу конкретну і все. Тут не треба бути інженером. Ви звичайна жінка. А навіщо було тоді проти вас фабрикувати таку справу? Чого саме проти вас?
— А ви не знаєте, що за кожного такого, як я, дають гроші СБУ?
— Кому?
— Тим, хто нас саджає.
— А хто?
— Ну, СБУшники. Вони самі цим вихваляються.
— Вам вихвалялися?
— Мені — ні. А дівчатам — так. Знаєте, як мені сказали, коли везли в суд уперше? Нічого особистого. Вам просто не пощастило. Ви нам потрібні як обмінний матеріал. Ці слова я ніколи в житті не забуду. Матеріал обмінний просто.
Підкреслимо, що усе це версія самої Кобизської. Жодних доказів, що справу проти неї сфабрикували або затримували як «обмінний матеріал», вона не наводить. Натомість суд прямо називає її мотив «ідеологічним». Тобто на співпрацю з російським військовим Тетяна пішла не через гроші.
Що Тетяна та її рідні думають про вирок
За державну зраду Тетяна отримала 15 років за ґратами. Проте жінка впевнена, що її покарання триватиме менше.
«Я прекрасно розумію, що ніхто такі строки сидіти не буде. Не буде. Знаєте чому? Але це моя думка. Тому що ця влада не буде стільки існувати. Конституція у нас на паузі. Зараз закінчиться воєнний стан, і все це також закінчиться», — пояснила засуджена.
Після затримання Тетяни її четверо дітей потрапили до дитячого будинку сімейного типу. Жінка каже: вони знають, за що ув'язнили маму, проте бояться говорити на цю тему з нею телефоном.
А от чоловік Тетяни став військовослужбовцем ЗСУ. Він теж переселенець із Донеччини, разом пара прожила дев'ять років, а офіційно одружилася вже після затримання жінки — у квітні 2024-го.
«Він окопи рив. Ну, як він мені сказав, рив під Покровськом, тому що він "необучаємий". Це йому так сказав його командир. Звісно, людина, яка не хоче воювати, не буде вчитися. Мені сказали, що його знайшли мертвим у Павлограді. Не після СЗЧ, а після того, як ми почали писати скарги на Міністерство оборони і по правах людини. Йому там так і сказали: ще раз буде твоя жінка скаржитися буде, десь щось писати — знайдуть тебе мертвим під Покровськом. Це було минулого року», — розповіла ув'язнена.
Вона впевнена: чоловік постраждав через її позицію. Так її намагаються «заткнути». Також Тетяна додала: попри те, що чоловік офіційно служив в ЗСУ, продовжує вважати українських військових «чужими», а російських «своїми».
«Були, є і будуть. Завжди. Так. Я вам більше скажу. Я тут сказала, дай Бог потрапити на обмін, забрати своїх дітей, чоловіка, якщо він живий, і батька. І піду автомат в руки візьму, буду стріляти. З російської сторони. В Україну», — зазначила вона.
«Вважаю, що в ув'язнених іде несприйняття того, що вони скоїли»
І таких як Тетяна Кобизська — засуджених за державну зраду та колабораціонізм — в цій колонії на Дніпропетровщині понад сотня жінок. В установі відверто кажуть: проблема часто не лише в тому, що засуджені заперечують провину. Частина — буквально не бачить зв'язку між своїми діями та їхніми наслідками. Старший інспектор групи соціально-виховної та психологічної роботи колонії Артем розповів Суспільному:
«Я думаю, що засуджені не можуть уявити масштаб здійснення ними шкоди національній безпеці і проти людства. Тобто вони не бачили кінцевого результату своїх злочинних діянь. Вважаю, що в них іде несприйняття. Несприйняття того, що вони скоїли. Я питаю: а ви розуміли, що якщо ви здаєте конкретно там позиції військової частини, туди може прилетіти ракета? Вона, звичайно, це заперечує. Вони не бачать цього», — пояснив Артем.
Він додав: ув'язнені мають змогу дивитися національний телемарафон, де показують наслідки російських атак.
«Є випадки, де засуджених рідні потрапляли під обстріли, були і поранені, і були навіть з летальними випадками. Тобто хтось втрачав сина, хтось батька. Але от не думають вони по-іншому. Ну, тобто, немає такого: я зрозуміла, все, я залишаюся вдома, я дійсно громадянка України. Ні», — сказав інспектор.
За його словами, у колонії проводять патріотичні заходи, на яких жінки обов'язково мають бути присутніми: читання літератури, перегляд відео художнього й історичного напряму.
Не всі ув'язнені хочуть до Росії
Проте не всі засуджені за держзраду у цій колонії хочуть на обмін у Росію. Сусільне знайшло ув'язнену з категорично іншою позицією. Вона військовослужбовця. Обличчя просить не показувати, ім'я — не називати. Своєї провини жінка також не визнає. Але замість Росії — хоче на фронт.
«Строк 15 років. Засуджена за злочин, якого не робила. В мене дві статті: 111 (держзрада), 113 (диверсія). Державною зрадницею себе не вважаю», — сказала вона.
За словами жінки, йдеться про підпал релейних шаф на залізниці за гроші від російських кураторів. Сама ув'язнена стверджує, що до цього не причетна. Її підставив сусід.
«До того як мене «закрили» — була в декреті. А до декрету була військовослужбовицею. Парамедик, допомагала людям пораненим, виїжджали», — додала жінка.
Вона наголошує: Росія — агресор. А про те, чи писати заяву на обмін до РФ — навіть не думала.
«Я ж не ворог собі. Я хотіла повернутися до лав ЗСУ. Щоб не сидіти тут. Я краще піду назад на службу, буду допомагати їм. Досі є поранені, звісно, і досі їм треба допомога. Я питала, і не раз питала, вони дивилися, сказали, що за нашими статтями — не можна», — пояснила засуджена.
Проте позиція Аліни серед жінок у цій колонії — радше виняток. Це підтверджує кількість заяв на обмін у Росію, розповів Артем.
«Близько 70% написаних таких заяв засудженими. Але є маленьке "але". Ці заяви адресовані в Координаційний штаб з питанням поводження з військовополоненими. Але є проєкт "Хочу к своим". Там не так їх багато (заяв, — ред.). Тобто вони не дуже хочуть, щоб знали, наприклад, їхні персональні дані, персональні дані їхніх рідних. Вони намагаються оминути це. Напряму пишуть у Штаб. І в разі, якщо буде здійснюватися обмін, їх будуть включати в певні списки, можливо. Був такий обмін у нас у 25-му році, у травні. Було обміняно 21 особу на цивільний сектор, які перебували, будемо так казати, в агресора. На наших українців. Я не розумію їхніх реальних мотивів. Є ідеологічні, які досі там в СССР застрягали. Є такі, що казали, що їхні діди брали участь у поваленні Третього рейху. Я особисто ставлюсь добре до цього проєкту, оскільки вважаю, що наші громадяни повинні бути повернуті, а ті, хто мають інакомисліє — нехай шукаю своїх», — сказав інспектор.
Чому Тетяна хоче на обмін у Росію
Серед тих, хто зараз чекає на такий обмін, — і Тетяна Кобизська. Вона не просто написала заяву до Координаційного штабу. Її анкета опублікована і на сайті проєкту «Хочу к своим». Це публічний список осіб, засуджених за державну зраду і колабораційну діяльність, які бажають виїхати до РФ, якщо Росія забере. Умова — повернення українців із російської неволі.
«[...] Прошу передати мене з України на територію Росії або тимчасово окуповану територію України як військовополонену [...]», — написала Тетяна Кобизська у заяві до Координаційного штабу з питань з поводженнями з військовополоненими та Офісу Генпрокурора. З повним текстом заяви можна ознайомитися за посиланням.
Далі — діалог засудженої з кореспонденткою Суспільного:
Журналістка Інна Лисак: Ви написали заяву на обмін?
Тетяна Кобизська: Так.
— Ви написали заяву на обмін, бо хочете в Росію?
— Так. На свою землю хочу, додому хочу.
— Тобто хочете до своїх?
— На свою землю. Це дві великі різниці. А на своїй землі всі свої, мабуть.
— Але в Росію? Торецьк — це ж не Росія.
— Дай Бог, буде Росія.
— Тобто це ваш ідеологічний, свідомий вибір.
— Тепер так. Так. Після суду, після відсидки.
— Це не просто ви хочете вийти з української тюрми таким чином?
— Ні. Я хочу повністю, щоб України не було. Це мій свідомий вибір. Якщо на той момент, мабуть, я ще вагалася, тут повністю свідомо…
— Ви хочете перемоги Росії?
— Так. Усюди і у всьому.
— А якщо Росія вас не забере?
— Подивимось.
— Ну що тоді?
— Нічого. Буду сидіти тут. І далі буду продовжувати свою ідею.
— Яку ідею?
— Ідею, щоб України не було. Ось тієї бандерлогівської.
«К своим» Тетяна Кобизська офіційно хоче вже рівно чотири місяці і чотири дні. Стільки показує лічильник на сайті, де розміщено її анкету. Скільки ще чекатиме — невідомо. Як і те, чи захоче Росія забрати її взагалі.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро