У широкий український прокат 7 листопада виходить фільм "Буча" — стрічка, яку ще на етапі виробництва охрестили "скандальною" та "обурливою".
У цій рецензії для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова розповідає, яким у підсумку вийшов фільм "Буча", як він показує трагічні події і чому монтаж є однією з його найслабших сторін.
Увага, текст містить спойлери.
У 2022 році, після новин про початок зйомок проєкту, Українська кіноакадемія виступила із заявою, у якій йшлося:
"Тема подій війни Росії проти України потребує максимально делікатного підходу. Зображення трагічних подій в ігрових фільмах, поки триває війна, тягне за собою ризик кон'юнктурного використання трагедії, що ми вважаємо неприйнятним. А проводити зараз у місцях безпосередніх трагічних подій зйомки ігрових фільмів із застосуванням важкої військової техніки, піротехніки, з використанням форми російських військових і подій, що містять насильство, — це нагадування про події, тим, що пережили насильство, і може відбутися ретравматизація жертв цих подій”.
Виробництво фільму це не спинило і вже у жовтні 2024 року "Буча" зайняла друге місце за результатами глядацького голосування у секції художніх фільмів на Варшавському кінофестивалі.
Сюжет фільму заснований на реальних подіях, що відбулися в містах Буча, Ворзель та Гостомель (Київська область) під час російської окупації в перші місяці війни у лютому-березні 2022 року.
Головний герой — Костянтин Гудаускас — реальна людина, громадянин Казахстану, який отримав притулок в Україні та проживав в Бучі. З початком російського вторгнення, завдяки своєму казахстанському паспорту, він має можливість проїжджати на окуповану російськими військами територію та вивозити мирних жителів. Костянтин не тільки рятує людей, а й на власні очі бачить весь жах війни та окупації.
На початку фільму глядачів знайомлять з головним героєм — Костянтином Гудаускасом (Цезарій Лукашевич), який постає перед судом Казахстану. Контекст його затримання та подальшого політичного притулку в Україні у фільмі майже не розкривається, а втім, у реальному житті це є важливим для розуміння Гудаускаса як людини.
Під час життя у Казахстані Гудаускас був журналістом і правозахисником. Після президентських виборів у 2019 році зазнав політичних переслідувань, постав перед судом. "Але за підтримки світової спільноти, іноземних правозахисних організацій, я виграв всі суди. І мені сказали: у вас є зовсім мало часу, щоб покинути країну", — розповідав Гудаускас.
У фільмі ж ця передісторія персонажа показана швидко та поверхнево. Ось Гудаускас у суді, ось він вже в Україні й каже, як йому тут добре, а ось вже початок повномасштабного вторгнення — усе за лічені хвилини, ніби фільм хоче скоріше перейти до жахів у Бучі. Проте через цей поспіх автори втрачають можливість змалювати чіткий та зрозумілий портрет свого головного героя. Чому за нього варто вболівати, співпереживати, стежити за його історією?
Робота журналіста, активізм, а згодом і статус політичного біженця — це все вагомі складники досвіду людини, і те, як вони повпливали на неї, може багато розповісти про персонажа.
Через нарізку закадрового голосу з новин та кадрів російських танків глядачам дають зрозуміти — почалося повномасштабне вторгнення. У цей момент Гудаускас перебуває у Києві й застає перші вибухи о четвертій ночі, але вже вдень отримує телефонний дзвінок від жінки на імя Гайде. Вона каже, що Гудаускас має поїхати у Бучу та врятувати знайому родину, бо окрім нього ніхто цього зробити не може. Спочатку герой відмовляється, але майже одразу змінює свою думку, сідає за кермо та прямує до Бучі.
Рішення поїхати до Бучі й евакуювати людей є важливим та визначальним моментом для героя, та у фільмі воно показано спрощено. У своїх інтерв'ю Гудаускас розповідав, що 24 лютого зіткнувся з дилемою — виїхати за кордон і звідти підтримувати Україну чи залишитися тут і робити все можливе. Це важливий життєвий вибір, який дає особливу характеристику герою.
Чому Гудаускас вирішив залишитися? Як розповідає сам чоловік, це рішення прийшло до нього несподівано в черзі за хлібом. Йому хліба не вистачило, але незнайома жінка наздогнала чоловіка й поділилася своїм. Саме в цей момент Костянтин і вирішив залишитися в Україні. "Бо такі люди, готові в складну хвилину розділити з тобою шматочок хліба, просто не можуть залишитися самі, ти маєш бути поряд, ти не маєш права поїхати", — вирішив він для себе.
Вже з наступного дня він прокидався, сідав у машину і їхав до окупованих Бучі, Гостомеля, Ірпеня та Ворзеля рятувати людей.
Його історія — це історія з реального життя, хоч і звучить вона дуже кінематографічно. Як то кажуть, життя — найкращий драматург. От тільки у сценарій "Бучі" цей момент не увійшов.
У фільмі Гайде просить Гудаускаса евакуювати сім'ю поблизу села Димер — саме тоді виникає сумнів. Чоловік каже, що він не певен, чи зможе це зробити, та Гайде переконує його. От тільки у своїх інтерв'ю Гудаускас розповідав трохи іншу історію:
"Я зателефонував до знайомої кримської татарки Гайде Різаєвої і просто питаю, що я можу зробити для України, а вона мені відповідає: «У тебе є шанс допомогти евакуюватися людям, адже ти маєш паспорт країни, яка, на жаль, є і політичним, і військовим союзником Росії». [...] І я, не роздумуючи, сів за кермо".
Тобто в тих моментах, де "Буча" могла органічно показати страх головного героя перед важливим рішенням, сценаристи прибирають цей момент. У тих моментах, де Гудаускас не мав жодних вагань (що, навпаки, дає краще розуміння його як людини), герой постає боязливим та непевним.
Контекст взаємин Гайде та Гудаускаса у фільмі теж не окреслюється. Гайде Різаєва є кримською татаркою та активісткою, яка двічі потрапляла в полон бойовиків "ЛНР", де пережила тортури, знущання та втрату близьких. Однак про це у фільмі згадають тільки у фінальних титрах.
Пройшовши блокпости російських військових, Гудаускас забирає родину і безпечно привозить їх до Києва. Після цього персонаж вирішує і надалі евакуювати людей, а весь подальший сюжет фільму складається з різних історій людей в окупації та намагань Гудаускаса врятувати їх якомога більше.
Описати подальший сюжет "Бучі" важко, адже він є хаотичним. Наприклад, надалі Гайде просить Гудаускаса вивезти з Бучі маленьку дівчинку, якій потрібна операція, але на блокпості російські військові ледь не застрелюють його, тож чоловіку доводиться відступити. Але згодом Гудаускас абсолютно несподівано знаходить цю ж дівчинку в лікарні, вже у безпечному місці.
Інший приклад — персонаж хлопця на ім'я Діма. Він з'являється ще на початку фільму, у часовому періоді до повномасштабного вторгнення. Вони з Гудаускасом разом святкують День Незалежності на Говерлі, але які саме взаємини пов'язують цих персонажів — глядачам не пояснять аж до фіналу фільму. Протягом усього сюжету Діма то з'являється, то зникає, даючи знати про себе телефонними дзвінками, у яких він розповідає Гудаускасу, що його не беруть у ЗСУ. Потім Діма починає допомагати вивозити людей з окупації і у нього є ціла одна сцена, яка трохи розкриває його як персонажа — де він прямим монологом проговорює свій досвід як сироти.
Сам Гудаускас добре ставиться до хлопця, але як вони познайомилися, що їх пов'язує та про що говорять їхні стосунки — усе це у фільмі не розкривається. Зрештою під кінець стрічки російські військові вбивають Діму за те, що той є українцем. Після цього персонаж Гудаускаса у відчаї говорить про те, що хлопець був йому як син. Та, на жаль, тісна взаємодія між героями не вибудовується протягом усього фільму, відповідно, і фінальні драматичні сцени не справляють такого враження, як могли б.
Ще одна сюжетна лінія, що базується на персонажах — це історія про молоду дівчину та жінку, яких російські військові звинувачують у тому, що ті є "наводчицями", і зачиняють у підвалі. Поки через поранення жінка стікає кров'ю і повільно помирає, росіяни забирають дівчину на "допити". Більше нічого про цих персонажок аудиторії не повідомлять, її завдання — спостерігати за їхніми стражданнями на екрані.
У "Бучі" більшість героїв засновані на реальних людях.
Фільм навіть "відтворює" фотографію нігтів Ірини Фількіної — жінки, яка стала однією з багатьох жертв у Бучі — і показує, як вона їде на велосипеді та розмовляє по телефону з дочкою, перед тим як постріли росіян вбивають її. Це яскравий приклад того, як фільм не віддає шану загиблим, а експлуатує їхні страждання задля драматичного ефекту.
Після Гудаускаса другим центральним персонажем фільму є російський полковник ФСБ Стрельников (В'ячеслав Довженко). Він така собі більш стримана та серйозна версія Ганса Ланда з "Безславних виродків".
Завдяки виваженій акторській грі Довженка персонаж Стрельникова відчувається справді загрозливим та розважливим. Такий підхід до персонажа російського військового здається свіжим і валідним.
Російські загарбники — це не тільки "тупі солдатики", що крадуть пральні машинки (цей епізод у фільмі теж є), а люди з реальним досвідом війни, які мають чітке розуміння ситуації і усвідомлення, навіщо вони прийшли на українські землі. Довженкові влучно вдається передавати напругу та страх, які навіює його герой, і показувати більш холодний та прагматичний бік російських військових. От тільки сам фільм не дуже знає, що з його героєм робити.
Якщо персонаж Гудаускаса — це втілення світлої сторони історії (він рятує людей, бореться за справедливість), то Стрельников — це чисте зло (загарбницьке, жорстоке, прагматичне), і, певною мірою, увесь сюжет фільму вибудовується як протистояння цих сторін. Поки Стрельников розстрілює цивільних та віддає злочинні накази, Гудаускас рятує людей. Тож їхня зустріч у фіналі має відчуватися як катарсис і привести, як мінімум, до цікавого діалогу. Але глибокого емоційного моменту не стається, переважно через монтажні рішення.
Коли Гудаускаса приводять у будинок до Стрельникова, між ними має розгорнутися напружена розмова. Загалом протягом усього фільму Стрельников викликає у всіх людей довкола напругу та страх, тому як тільки Гудаускаса приводять до полковника — у глядачів уже виникає відчуття саспенсу. Як складеться їхня розмова? До чого вона призведе?
Пережити саспенс та гадати над відповідями на ці запитання аудиторії не дають. Через дивний монтаж глядачам одразу показують, як Стрельников приставляє пістолет до лоба Гудаускаса. Але потім події ніби "відмотуються" назад і між героями все ж таки відбувається діалог.
Навіщо глядачам тоді взагалі дивитися усю сцену між цими героями, якщо їм вже показали, до чого все призведе? Навіщо тоді протягом усього фільму вибудовувалися лінії двох протилежних героїв, щоб потім просто "промотати" головний катарсисний момент між ними?
Багато в чому "Буча" відчувається як кіно наївне та занадто буквальне. Зокрема, це проявляється через стиль монтажу та деякі режисерські рішення. Наприклад, коли героїня, яку росіяни утримували у підвалі, вибирається на волю, її втечу поєднують із кадрами пташки, що летить по небу. Цей прийом можна назвати прикладом так званої наївної режисури, тому що він буквально зображає ідею свободи через очевидний візуальний символ. Такий підхід позбавляє сцену глибини та багатогранності, ніби режисер не довіряє глядачам здогадатися про зміст сцени самостійно, і тому буквально "пояснює" його, використовуючи передбачуваний образ, який часто з'являється й в інших фільмах.
Інший приклад — наприкінці фільму, коли полковник Стрельников повертається до Росії (і обіцяє повернутися з нападом на Херсон), його дочка прибігає до батька з подякаою за подарунок. У руках вона тримає білі кросівки і каже батьку, що саме такі вона й хотіла, поки камера наближується до плями крові, що видніється на подарунку.
Цією сценою фільм буквально підкреслює факт мародерства, не залишаючи простору для глибшого тлумачення або емоційного ефекту. Глядачі би здогадалися, звідки взялися кросівки, але такий прямолінійний підхід позбавляє їх можливості самостійно розшифрувати підтекст. Пляма крові на білому одязі чи взутті є дуже спрощеним (і дещо стереотипним образом) злочинного характеру російських військових дій, який, хоч і є правдоподібним, виглядає надто прямолінійно, щоб викликати справжнє відчуття жаху чи огиди.
Інша проблема фільму — це відсутність чіткого зростання напруги.
Протягом усієї стрічки головний герой їздить з Києва до Бучі, через що значна частина хронометражу складається з кадрів машини, що їде вздвож доріг. Це робить фільм менш динамічним і позбавляє клаустрофобного ефекту, який відчувається у сценах у Бучі. Головний герой може відносно легко перетинати блокпост, і фільму не вдається вибудувати достатню напругу, через що кульмінаційні моменти відчуваються слабше.
"Бучі" не підходять драматичні звання "скандальної" стрічки чи кінокартини, яка "обурила українців" просто тому, що сам фільм є доволі... посереднім. У ньому є як влучні акторські роботи, так і моменти експлуатації трагедії, як гарно зроблені кадри, так і хаотичний монтаж.
Важко сказати, що ця стрічка вшановує пам'ять заглиблих у Бучі чи героїзм тих, хто змогли вижити або вибратися з окупації. Фільм намагається охопити багато підсюжетів та героїв, і через це не може повноцінно розкрити жодного з них. У цьому сенсі, напевно, тільки фрагменти титрів, у яких називаються імена та досвід реальних людей, можна назвати справді щирими.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media