Ми знаємо Сергія Параджанова як одного з найважливіших українсько-вірменських режисерів. Для Суспільне Культура мистецтвознавиця і кураторка Аля Сєгал розповідає про захоплення Параджанова колажем, графікою, живописом та іншими видами мистецтв.
Кінострічки Параджанова сьогодні є однозначною класикою не тільки українського чи вірменського, але і світового кінематографу. Його цитують у фільмах та музичних відео, відреставровані стрічки досі збирають повні зали глядачів.
До одного зі своїх так і не завершених фільмів "Колір граната" Параджанов створив низку ескізів персонажів та їхніх костюмів. На дерев'яній дошці він робить аплікацію з фактурної тканини, мережива. Обличчям тут майже не приділена увага, у деяких персонажів стираються риси або й зовсім пропадає голова. Автор передає особливості персонажів через форми (від витончених до карикатурно викривлених) та настрій, з якими асоціюються ті чи інші тканини.
Після "Кольору граната" у фільмографії митця — пауза в 15 років. Проте це не була творча перерва, знімати йому заборонила радянська влада. Параджанов виступав проти переслідування творчої інтелігенції, за відкриті судові засідання та свободу преси, що, звичайно, не могло залишитися непоміченим. Невдовзі митцю довелося виїхати до Вірменії. Про своє нове захоплення він писав: "Мені не давали знімати кіно — я почав робити колажі. Колаж — це спресоване кіно".
У центр його робіт раннього періоду потрапляють релігійні сюжети, портрети друзів та соціально гострі теми. Матеріалами стають відповідні об'єкти: коли Параджанов створює колаж "Таємна вечеря" 1973 року, він використовує репродукцію вечері да Вінчі, розфарбовує її, додає шматки кардіограми, мереживо та навіть бите скло від ялинкових прикрас.
У "Композиторі Сильвестрові" 1970-х років він створює складний фотоколаж, переплітаючи образи композитора та жінки поруч, додає їм атрибути та замінює зображення в настінних рамах.
Для "Сучасної трагедії" 1960-х років автор використовує лише газетні та журнальні вирізки. Тлом колажу стають атлетичні чоловіки, які перетворюються на снаряди, внизу — танки з військовими, а в центрі композиції — похилого віку пара, яка тримає в руках портрет сина.
У цей же період у творчості митця з'являється графіка та живопис.
І хоч Параджанов здебільшого асоціюється з кіно та колажем, його малюнки також заслуговують на увагу. Зокрема, надзвичайно цікавим є олійний "Автопортрет на фоні Ахпата" 1963 року. На ньому митець зображує себе в складній позі та не менш складній композиції, додає майже іконографічне клеймо збоку з дитячими малюнками. Обрамляє роботу автор у саморобну раму з різни́х наличників. Примітно, що Параджанов зображує себе на цьому автопортреті у вишиванці. "Молоді грузини" 1970 року та "Жіночий портрет" 1960-х розкривають Параджанова як митця, безперечно вписаного у світовий контекст: модерні лінії та пластика, робота з кольором та композицією.
У творчості Сергія Параджанова також з'являється квір-тематика. Не завжди відкрито, подекуди натяками чи естетизацією окремих елементів. Так, у вже згаданому "Кольорі граната" Саят-Нову та його коханку грає одна акторка, пізніше персонаж спостерігає за купаннями і чоловіків, і жінок. Естетизація оголеного чоловічого тіла також помітна в інших фільмах режисера. Чоловіки (також часто оголені) стають героями і колажів та малюнків Параджанова.
Американський дослідник Джеймс Стеффен проводить аналогію між пристрастю Параджанова до моди й переодягань та американською культурою "дреґу" (drag). Так, окремої уваги вартує прискіпливість Сергія Параджанова до костюмів у своїх фільмах. В музеї Ів Сен Лорана в Парижі зберігають цілий альбом ескізів, намальованих режисером.
Про сексуальність та ґендерну ідентичність Параджанова складно говорити через велику часову дистанцію та тоталітарний устрій суспільства СРСР, який диктував поведінку людей, зокрема й квір. Сьогодні вже не викликає подиву ймовірна гомосексуальність чи бісексуальність Параджанова, та в 1973 році саме стаття за "гомосексуалізм" стала основою для його ув'язнення. Радянська влада намагалася відвернути увагу від політичної вмотивованості арешту митця, а в його справі також були звинувачення у "спекуляції" та "українському націоналізмі". Та навіть ганебне для того часу клеймо "гомосексуала" не завадило Параджанову на "зоні" стати авторитетом, через що митця неодноразово переводили з колонії в колонію. В одній з них Параджанов навіть відкрив школу живопису. Його ж твори тюремного періоду справляють сильне враження та безперечно, заслуговують на окрему увагу.
Роботи Параджанова періоду ув'язнення мають ознаки ар брюту: вони грубі, наївні, часто на побутові теми (як-от "Банний день") або мають утилітарну функцію (наприклад, саморобні гральні карти). Тема релігії залишається у творчості митця і в цей складний час.
У серії "Перелік описаного майна" 1977 року митець зображує, зокрема, і настінні ікони, а оклади для них робить із фольги. Для зображення дивана митець навіть знайшов шматочок мережива.
Коли у Параджанова забирають олівці для малювання, він починає збирати алюмінієві кришки від пляшок з молоком, вирівнювати їх та підручними матеріалами робити карбування, створюючи талери, або медалі Параджанова. Один із таких медальйонів Параджанов відправив Тоніно Ґуеррі, той відлив його у сріблі та подарував Федеріко Фелліні. Разом вони вирішили тиражувати медалі та нагороджувати ними на кінофестивалі у Ріміні.
Вийшовши з тюрми, Параджанов продовжив займатися мистецтвом, навіть повернувся до зйомок кіно, щоправда, вже у Грузії.
У своїх стрічках митець не втрачає політичної гостроти, проте його колажі та об'єкти стають більш сентиментальними й особистими. Один із колажів пізнього періоду – "Портрет батька, який був порваний у ревнощах" 1983–1984 років.
Колаж тут складається усього з двох об'єктів: фотографії та шматочка полотна з олійним живописом. Проте фотографія також побудована за законами колажу, чи то пак внутрішньокадровим монтажем: Сергій тримає ліву частину портрета батька біля свого обличчя, а його мати тримає в руках праву частину портрета.
Живопис дублює частину портрета, яку тримає Сергій, проте митець відмальовує її у кольорі. Батько режисера був антикваром: дитинство Сергія Параджанова пройшло в оточенні ікон, старовинних меблів та коштовностей, проте він так і не успадкував сімейну справу.
Проте інтуїтивні знання з антикваріату, захоплення збиральництвом та лахмітництвом, безперечно, відобразилися на творчості митця: від його колажів, які часто виглядають як ілюстрація крамнички антиквара, до його кінострічок, де кожна деталь — автентична.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media