Ленінопад і український Нью-Йорк: Себастьєн Гоберт і Нільс Акерманн

. Колаж Суспільне Культура

Суспільне Культура публікує есей письменниці Гасі Шиян, створений для проєкту радіоесеїстики "Країна схожа на гранат" Радіо Культура, що стартує 17 квітня.

"Країна схожа на гранат" це історії мандрівників від Античності до наших днів.

Читати також: Країна, схожа на гранат: Павло Халебський у країні козаків

2011 рік, молодий французький випускник "Sciences Po", тобто політичних студій, вирішує просунутися ще трохи далі на схід. Позаду – навчання в Ризі, Вроцлаві та Будапешті. Попереду – продовження польових досліджень простору, який відкрився Західній Європі після падіння Берлінського муру.

Культурний шок – неминучий елемент пізнання нового регіону. І дуже часто єдиний спосіб цей шок подолати – сприймати химерний чи навіть загрозливий досвід як позитивний. Ба більше, відчувати жвавий інтерес, прагнути ділитися пережитим і побаченим, описувати його для інших. Часто саме так і стають репортерами.

У ті роки зацікавити франкомовні медіа змістовними матеріалами з України було непростим завданням. Початок журналістської кар’єри молодого француза збігся з Євро-2012, тож довелося писати про футбол. Але ще до футболу Європа пережила феноменально холодну зиму. Коли температура у Франції подекуди опустилася до рекордних мінус п’ятнадцяти, редакції почали надсилати до Києва запити на рецепти виживання від "знавців справжніх зим".

Важко сказати, що дратує французького журналіста більше – метеорологія чи спорт. Але він змушений висвітлювати ці теми, хоча насправді його захоплюють геополітика, аналітика націоналізму, олігархічні схеми, світогляд українців. Молодому автору доводиться докласти чималих зусиль, аби хоч іноді писати про те, що йому цікаво: про львівську "Криївку", про маршрутки як основний вид транспорту чи про шахтарське містечко Червоноград. Значно більше часу він проводить у престурах від тодішнього прем’єра з нагоди запуску "Інтерсіті" й відкриття новозбудованих стадіонів у Донецьку, Львові, Харкові та Києві.

Тотальний футбольний шал не лишає вибору: він дивиться матч Україна – Франція в українській фанзоні, і коли збірна України пропускає гол – щодуху вигукує на всю юрбу: "Viva la France!". "Він француз! Він француз!", – кидаються пояснювати друзі, відгороджуючи репортера від суворих уболівальників.

Звати його Себастьєн Гоберт.

Сьогодні ми поговоримо про французького журналіста Себастьєна Гоберта. Десять років він жив в Україні, працюючи кореспондентом на франкомовні медіа з усього світу.

Себастьєн народився 1985 року неподалік Парижа. Ніщо не пов’язувало його родину з Україною. Дитинство і юність припали на першу хвилю загального ентузіазму від об’єднання Європи. Східну Європу загалом і Україну зокрема Себастьєн завжди вважав частиною європейської спільноти. Хоча рахівський "центр Європи" досі сприймає радше як жарт.

Він намагався розповідати франкомовній аудиторії про буденне життя по той бік колишньої залізної завіси, про дещо екзотичну нормальність цього життя.

А тоді почався Євромайдан.

Звитяжні, піднесені, драматичні події в Україні тісно сплітаються з професійними викликами, про які потай мріє не один студент політичних студій. Бачити, як твориться історія, і самому опинитися всередині цих процесів. Тепер переконувати редакторів не доводиться: медіа самі змагаються, хто першим отримає матеріал. І поки французькі кореспонденти оформлюють відрядження та дістаються України, Себастьєн Гоберт стає єдиним джерелом для всіх франкомовних ЗМІ. Йому вдається розповісти про довколишні події так, що глядачі, читачі й слухачі піддаються пориву й беруть квитки на найближчий літак – щоб особисто відчути вібрації в епіцентрі революції.

Серед цих людей був студент останнього курсу паризької "Sciences Po" П’єр Сотрей. Наступного року, навесні, вони разом із Себастьєном Гоберт здійснили карколомну подорож до Луганська на іржавій "Дачії Лоґан" із французькими номерами і взяли інтерв’ю в одного із очільників так званої "ЛНР". То були непевні часи, у війні ще не провели демаркаційних ліній, і "самопроголошені" республіки видавали акредитації іноземним журналістам. Але тривало це недовго: після виходу перших матеріалів усі автори, які базувалися в Києві, на свої численні запити отримували самі відмови. Доступ до об’єктивної інформації з окупованих територій було закрито.

Згодом Сотрей напише книжку "Програні війни Юрія Бєляєва", де на перших же сторінках згадає про кінематографічну сцену з перетином мосту в Станиці Луганській на Гобертовому авто:

"За кермом двадцятидев’ятирічний Себастьєн Гоберт, кореспондент "Ліберасьйон", радіо Франс і близько двадцяти інших ЗМІ. Багажник і заднє сидіння завалені журналістськими пожитками: будівельна каска, чистий і брудний одяг, пара зимового взуття, пачка печива, п’ять літрів питної води, новенький Кенон, пляшка віскі, два бронежилети і дитяче крісло. Повз минає колона бронетехніки з українськими прапорами, здіймаючи хмару густої куряви. У "Лоґані" Гоберт надягає сонцезахисні окуляри і дожовує шматок шпинатного пирога, купленого три дні тому в Києві.

Потрапити в "ЛНР" уперше – це як завчасно перетнути Стікс. Ледь видніє дірявий міст, який, здається, ось-ось обвалиться під вагою авто. Згромаджені шини позначають смертельну межу. Підліток із кулеметом, більшим за нього самого, перевіряє наші паспорти і пропускає, не промовивши ні слова".

Незадовго до початку Революції гідності Себастьєн Гоберт познайомився з Нільсом Акерманном – швейцарським фотографом, який уперше приїхав в Україну дві тисячі десятого. Упродовж чотирьох років Нільс регулярно повертався до Славутича. Це місто свого часу збудували для евакуйованих чорнобильців, і якийсь час воно було відоме ще й фестивалем кіно й урбаністики "86", який організовувала тут режисерка Надя Парфан.

У фокусі Акерманнового об’єктива опинилося життя молоді маленького містечка, таке схоже у своїх розвагах і викликах по всій Україні, від Рави-Руської до Конотопа. Фотограф прагнув упорядкувати українську хаотичність, живописну й поетичну, у своїх бездоганно відкадрованих знімках. Дебютна фотокнига Нільса Акерманна "L’ange Blanc" із передмовою Андрія Куркова побачила світ у Швейцарії 2016 року. Один із кадрів колекції згодом став обкладинкою французького перекладу "Анархії в Україні" Сергія Жадана.

Над наступним проєктом Нільс і Себастьєн вирішили працювати разом. Вони досліджували декомунізацію і зокрема "ленінопад" як одну з її найяскравіших, майже перформативних форм. На кадрах у книжці "Looking for Lenin" віднайдені авторами статуї вождя перебрані в гетьманів і козаків, переплавлені на Шевченків та олімпійських чемпіонів. Але при цьому автори не обмежувалися видовищними кадрами – на кшталт одеського Леніна, якого митець Олександр Мілов перетворив на Дарта Вейдера. Або ж бюстів вождя, які розкидав по території хутору Обирок художник і режисер Леонід Кантер: там скульптури було віддано на поталу дітлахам, які розмальовували їх до невпізнання, а часом і просто трощили.

Останніми пристановищами повалених Іллічів стають штаби волонтерів, закинуті будинки культури, історичні музеї, горища, багажники та кладовища. Позолочені, розбиті, жовто-блакитні, обезголовлені, обличчям у болоті, обмальовані графіті, вони стають засобами політичного маніфесту, музейними експонатами і вторсировиною, обростають інтригами й детективними історіями, залишаються покинутими напризволяще у лісах і на звалищах.

Текст книжки Гоберта і Акерманна – це багатоголосся місцевих жителів, посадовців і дослідників. Слухаючи ці голоси, автори аналізують, як різні люди сприймають перебіг декомунізації, і наводять найрозмаїтіші погляди.

Матеріал із видання "У пошуках Леніна" включили до підручника з історії для французьких старшокласників. Так утілилася одна з потаємних мрій Себастьєна Гоберта – потрапити на сторінки історичних книжок. Проєкт здобув велику популярність і не раз був представлений на культурних заходах, зокрема виставлявся на фотофестивалі в Арлі. Експозиції відвідували президент Макрон, графиня Ліхтенштейну та інші публічні особи.

Під час однієї з поїздок на Донеччину у 2017 році Себастьєн потрапив у селище міського типу Новгородське. І попри те, що воно тоді було за 4 кілометри від лінії фронту, там кипів винятково активний рух за повернення містечку історичної назви. Здавалося б, нічого особливого: завдяки декомунізації в Україну вже повернулися Горішні Плавні, Бахмут і Сновськ.

Проте історична назва Новгородського несподівано екзотична. Адже, виявляється, це – Нью-Йорк.

Себастьєн запалює Нільса новою ідеєю. Кілька років поспіль вони раз у раз повертаються до Нью-Йорка. Тим часом місцеві активісти просувають процес перейменування.

А журналіст і фотограф творять новий книжковий проєкт. Цього разу у них виходить путівник. У вступі Гоберт пише: "Новгородське мало чим відрізняється від інших містечок Донбасу. Промисловий схід України – це понівечені тротуари й обшарпані фасади. Одна фабрика закрита, інша ледь дихає. Вибір товарів у крамницях украй обмежений, тож понурі покупці, переважно місцеві мешканці, надто довго тут не затримуються. За 4 кілометри – лінія фронту, що розділила область ще 2014, на початку війни, і тут постійно поспіхом курсує військова техніка. Довкола наче нічогісінько такого, що могло би привабити туристів. І все ж годі стримати усмішку, коли погляд чіпляється за заправку "Нью-Йорк". У піцері́ї-пекарні "Нью-Йорк", що за кількадесят метрів звідси, від цього всього стає ще веселіше. Трохи далі – автобусна зупинка, оздоблена ілюстраціями з американського серіалу "Сімпсони" і гаслом: "Перетворимо український Нью-Йорк РАЗОМ!". Ми остовпіли від подиву. Тут що, усі змовилися? Чому Нью-Йорк? Коли ближче знайомишся з місцевими жителями, стає очевидно, що й справді – змовилися. Блиск в очах і дотепні коментарі про "український Нью-Йорк" допомагають нам розкусити новгородців. Ідеться таки не про локальний жартик, не про фейк і навіть не про колективну галюцинацію. Нью-Йорк – справді історична назва міста. На початку ХІХ століття його розвивали російські аристократи і переселенці-меноніти, які прибули сюди з німецьких земель на запрошення російських царів".

1 липня 2021 ідея-фікс утілюється в реальність: Новгородське офіційно стає Нью-Йорком. А за півроку у Швейцарії виходить франкомовний путівник українським Нью-Йорком із передмовою Сергія Жадана.

Ностальгія за майбутнім – феномен, який автори помічають у різних куточках України. Усі їхні проєкти та книжки великою мірою – саме про це. У країнах, що десятиліттями зазнавали радянської пропаганди, вони нерідко зустрічають людей, котрі"не так тужать за своїм минулим життям, як переживають розчарування від неспроможності втілити те світле майбутнє, яке їм обіцяла комуністична ідеологія". Але в книжці Себастьєн і Нільс наполягають, що їм ідеться про інше бачення Донбасу, не спотворене радянською призмою. Вони постійно наголошують на прагненні інвестувати в майбутнє, рухатися до позитивних змін. Адже: "Дух Нью-Йорка — це винахідливість, оптимізм, навіть певна наївна віра в майбутнє, притаманна американським фільмам. Але це також і непохитна рішучість будувати Україну майбутнього вже зараз. Жителі Новгородського прагнуть наново відкрити свою нью-йоркську спадщину: для них вона несе в собі процвітання, інновації та унікальність. А відтак мають амбіцію, створивши бренд "Український Нью-Йорк", відродити привабливість та інноваційність містечка. Їхня ідея в тому, щоб, відновивши зв’язок з історією – відмінною від тієї, яку нав’язувала радянська ідеологія, – побудувати інше майбутнє. Нью-Йорк – це шанс для мешканців, які прагнуть позбутися приреченості та уявити кращий світ".

Після повномасштабного вторгнення Нью-Йорк встояв і не опинився в окупації, проте через близькість гострих бойових дій більшість мешканців залишили містечко. У пропагандистських російських матеріалах декілька разів лунали погрози "що Нью-Йорк знову стане Новгородським!" – таки тригерною для ворога виявилася назва. Видання стало болючим архівом.

Інтерес до України після повномасштабного російського вторгнення суттєво зріс. Проте ця викликана такою дорогою ціною увага вимагає постійної складної комунікації із розмаїтою західноєвропейською аудиторією, яка хоч тепер і нарешті прагне Україну зрозуміти, проте не завжди здатна прийняти її суб’єктність і всю комплексність історичного контексту.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!