Країна, схожа на гранат: Павло Халебський у країні козаків

. Колаж Суспільне Культура

Суспільне Культура публікує есей, створений для проєкту радіоесеїстики "Країна схожа на гранат" Радіо Культура, що стартує 17 квітня.

"Країна схожа на гранат" це історії мандрівників від Античності до наших днів, створений письменниками Олександром Михедом та Гаською Шиян.

1.

21 червня 1654 року. Довгоочікувана зустріч Патріарха з Гетьманом, про якого точиться стільки захоплених розмов. Козацький очільник і його супровід спішуються, підступають до патріаршого почту. Гетьман тричі вклоняється, цілує поли патріархової мантії, припадає до хреста в десниці Блаженнішого. Патріарх цілує гетьмана в маківку.

Вони сідають трапезувати. Патріарх передає послання від владаря Молдови: мовляв, тамтешній народ живе у страху, очікуючи нападу. Вони впевнені, що гетьман прагне помститися за лихо, заподіяне торік його синові та загонові. Патріарх клопочеться про прощення для цих людей і просить, щоб гетьман написав листа. Гетьман дарує своє прощення і запевняє, що нападу не буде.

Одразу по цьому іноземні гості вносять на тацях, вистелених рушниками за місцевим звичаєм, дари: уламок каменя з кров’ю Ісуса Христа зі святої Голгофи, дзбан зі свяченим миром, скриньку з мускусним милом, халебське мило, цукерки, ладан, фініки, абрикоси, рис, горнятко з кавовими зернами (відомо, що Гетьман полюбляє каву), китайську корицю та коштовні килими (великий і малий).

Гетьман розчулено дякує. Його ім’я – Богдан Хмельницький.

Патріарх утішено всміхається. Його ім’я – Макарій Третій.

У кутку стоїть син патріарха, людина десятків імен і талантів. Той, завдяки кому ми все це знаємо. Його ім’я – Булос Ібн аз Заїм аль-Халябі. Та ми зватимемо його просто – Павло Халебський.

2.

Ким був Павло Халебський на час своєї мандрівки Україною?

Булос Ібн аз Заїм аль-Халябі, Павло Заїм, Павло Алеппський. Тобто Павло з Алеппо – того самого сирійського міста, що так часто згадувалось у світових медіа у 2010-х. Ну, або ж Павло Халебський – на український лад.

Народився 1627 року. Того ж року померла його мати. Батько – Юсеф Юханна Мелетій Макарій Заїм, церковний діяч, який на момент відвідин України вже майже двадцять років носить сан Патріарха Антіохійської Православної церкви. Повний титул Макарія Третього звучить незгірше від королівських титулів зі світу "Гри престолів": "Його Божественне Блаженство, Блаженніший Патріарх Великого Божого Граду Антіохії, Сирії, Аравії, Кілікії, Іверії, Месопотамії та всього Сходу".

Павло, якого кличемо Халебським, висвячений на архидиякона і служить помічником-секретарем своєму батькові.

3.

Чому відбулася ця подорож?

Діло було не в бажанні мандрівних пригод, а в успадкованих від попереднього владики боргах, що нависли над патріаршим престолом. Ба більше – борги ці обросли відсотками і вже встигли подвоїтись. Описуючи подальші кроки патріарха, Павло Халебський розгортає розцяцькований сувій красномовства: "Тоді він поринув у роздуми й, тяжко пригнічений такою бідою, <…> не дібрав іншого способу, як, підкотивши поли з ніг старання, сісти на коня трудів та зусиль. Він постановив вирушити славним і важким шляхом, прямувати нелегкими стежками до джерельних оаз і до великих та повноводних морів  <…> до могутніх і звитяжних царів, до благочестивих князів і правителів, уславлених своєю істинною релігійністю й правдивою вірою <…>, аби випросити від достатку їхніх щедрот і милостей оте, чим міг би він сплатити свої борги й що допомогло б йому підтримати свою віру".

Тобто, якщо перекласти сучасною лінгва франка, мета їхньої подорожі — фандрейзинг і нетворкінг зі стейкхолдерами та опініон-лідерами. Або ж пошук інвесторів і знайомство з групами впливу й духовними провідниками інших народів.

Тож на початку 1652 патріарх із почтом вирушив у дорогу з Дамаска. Павло постановив собі записувати все, що трапиться на шляху "християнськими країнами", "бачачи речі на власні очі, або ж чуючи про них на власні вуха".

Павлові на той час – 25 років. Він одружений і має двох дітей.

Тогоріч у жовтні мандрівники дісталися Константинополя, де залишалися до січня. А вже десятого червня 1653 патріарх під’їхав до берега великої річки Дністер, що розмежовувала країну молдовську та країну козаків.

4.

Яким був шлях Павла Халебського?

На українських землях він провів майже сто днів.

Дорога до Москви, подолана влітку 1654  року, пролягала через Богуслав і Київ. А загалом шлях простягнувся від українського прикордонного містечка Рашкова на Дністрі (сьогодні це село в невизнаній Придністровській Республіці) до Путивля над Сеймом (нині Сумщина). У складі патріаршого почту Халебський минав менші поселення й більші – як-от Прилуки. Звісно, процесія зупинилася в Києві – на два тижні. За підрахунками дослідників, Халебський описав 63 міста й села на території 6 областей сучасної України: Вінницької, Київської, Одеської, Сумської, Черкаської та Чернігівської.

5.

Що цікавить Павла Халебського?

Очевидно, особливості місцевих православних звичаїв. Щоразу, коли подорожні зупиняються в новому місці, усе починається зі служби Божої. Наприклад, день перший, Рашків, Халебський записує: "Ми відстояли в них повечірню, уранці — надранню, а по тому — обідню, яка тривала до полудня. Отут уперше настав для нас час потрудитися у поті лиця, бо в усіх козацьких церквах до землі московитів нема на чому сидіти, навіть для архиєреїв". Автор вражений: "Уяви собі, читачу: вони стоять од початку до кінця служби незворушно, немов камінні, безупинно доземно кланяються й усі гуртом, ніби з єдиних уст, співають молитви́, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. О Боже, Боже! Як довго тривають у них молитви, співи й сама літургія!.."

Іншим разом він не витримує і з відчаєм зізнається: "Ми ж тяженько страждали від утоми, аж душа нам краялася від знемоги і млості".

Важливий щоденний ритуал, без якого годі уявити мандрівку патріарха Макарія і його сина, – це помпезні зустрічі з місцевим людом. Коли мандрівники під’їздили до містечка чи селища, назустріч патріархові виходили всі мешканці – "старі й малі та жіноцтво". Зазвичай люди ставали двома рядами; коли патріарх підступав до них упритул, усі клякали перед ним, і, поки не отримували благословення, не підводилися з колін.

Павло докладно розповідає, що саме і в якій послідовності співають під час служби в тій чи іншій місцевості. На дверях церкви Святої Параскеви в Сумівці (нині Вінниччина) мандрівники помітили важкий ланцюг – як ті, якими приковують бранців. Урешті вони запитали, навіщо це. Їм розтлумачили суворий козацький звичай – мовляв, "кожному, хто не приходить до церкви удосвіта, після того як покличе богомольців дзвін на надранню, накладають на шию оцей ланцюг на увесь день, і грішник залишається розіп’ятим на дверній стулці, не маючи змоги поворухнутися. Це його покута".

Павла Халебського цікавить усе – від архітектури й оборони до пива й комарів. Мандрівник зауважує, що всі шляхи пролягають через центри населених пунктів: в’їжджаєш в одні ворота, виїжджаєш у протилежні. Потаємних доріг поза поселеннями взагалі немає. І такий неминучий рух середмістям – важлива складова тутешньої оборони.

Халебський щоразу дивується, в якому достатку живуть козацькі родини. Кури, гуси, качки, свійські голуби, у полях і перелісках – сила-силенна фазанів. У кожному господарстві повно всякої худоби – коней, корів, овець, свиней і кіз, "схожих на газелей". Особливий захват викликають різноманітні породи і масті свиней – чорні, білі, червонясті, рудаві, жовтаві й сірі, дивовижно рябі, а деякі й смугасті. Мандрівники полюбляли розважатися спостеріганням за поросятами: це їх дуже смішило.

Проте Халебський висловлює заувагу, характерну для релігійної людини: "Нам жодного разу не пощастило утримати в руках бодай одненьке порося; безперечно, в їхніх черевах гзяться чорти, бо вони вислизають, як живосрібло". Під "живосріблом" мається на увазі ртуть.

Халебський пише й про козацькі частування. Вина тут не роблять, натомість від душі наллють пива. Автор описує напій так: "ячмінний відвар, вельми помічний для шлунка, який добре освіжає, особливо літньої пори". Медівки молодий архидиякон теж скуштував, а по дегустації визнав: "вона п’янить".

Часом автор ділиться враженнями з таким захватом і надмірністю, що виходить за межі об’єктивності й радше перебільшує. Наприклад: "У цій країні не знають ні тхорів, ні хижаків, ні плазунів, а якщо й трапляються гадюки, то вони шкоди не завдають, за винятком однієї, яку ми бачили дорогою з Волощини й убили її. А через достаток нема в країні козаків ні злодіїв, ні грабіжників".

І якщо на цих благословенних землях із подорожніми могла статись якась халепа, то хіба що поночі, бо "комарі не дозволяли навіть очей зажмурити, їх у цій країні — море, що виходить з берегів".

6.

У розділах, присвячених козацьким землям, головний герой твору Павла Халебського – без сумніву, Богдан Хмельницький. У почасти символічному, а почасти історичному образі гетьмана зійшлися ключові особливості авторової оповіді. Хмельницький постає Богом даним лідером на Богом поцілованій землі; він творить дива і провіщає нове життя для цілої країни. Мандрівник підсумовує гетьманову вагомість такими словами: Бог бачив"гордощі й марнославство» поляків, тож "надоумив Хмеля, що та як учинити".

Халебський пише, що самі поляки прозвали гетьмана Хмелем, а слово "хміль" у них начебто означає "завзятий". Козаки ж охрестили свого очільника Хмелем за назвою рослини. Автор пояснює: хміль цвітом і листям схожий на квасолю, але в’ється по деревах. А далі — один із найпрекрасніших образів у всій українській частині мандрівної епопеї. За основу Халебський бере факт, що "взимку стебла хмелю висихають і використовуються на паливо, а коли настає весна, на Великдень, він пускає паростки й розвивається". Відштовхуючись від цього спостереження, автор переходить на рівень аналогій, яким позаздрили б найліпші ритори: мовляв, Хмельницького порівнюють із хмелем, бо "під час посту він припиняє війну, знімає меч і мирно живе у себе вдома. Отоді й з’являються ті, що не мають ні голови, ні віри, палять, руйнують, убивають, а він сидить спокійно. Лише після Воскресіння Господнього, з настанням весни, Хміль видобуває меча, і до нього збирається п’ятсот тисяч козаків — воїнів за віру православну, готових на самопожертву з любови до Господа, а не задля платні чи якихось вигод".

І ще одна деталь. Боже воїнство – козацький люд – живе од Великодня до Великого посту в степах, у розлуці з дружинами й дітьми, у цноті й цілковитій чистоті.

За свідченнями Павла Халебського, більшість козаків, їхніх дружин і дітей уміють читати, знають порядок церковних відправ і співів. Священники не залишають сиріт напризволяще і навчають їх грамоти.

Узагалі опис подорожі патріарха-отця й архидиякона-сина українськими землями – це суцільне оспівування земного раю православних козаків.

Мандрівники захоплюються красою юних хлопчиків, які співають у церквах, і замилувано слухають ніжні мелодії у виконанні старших козарлюг.

І скільки б не було убитих, полонених, скошених пошестями – усе одно, за словами Халебського, "вони численні, як мурашки, і незліченніші від зірок". А далі чудернацьке спостереження – чи то пак фантастичне припущення: "Можна подумати, що жінки козацькі заходять у тяж по три-чотири рази на рік і повивають по троє-четверо немовлят". Мовляв, місцевий люд пояснював таку плодючість чудодійними властивостями своїх джерел і водойм.

Для Халебського козацька країна — це територія свободи, чиї жителі впиваються радощами життя після панської неволі.

Щоби пояснити читачам, що ж таке земля козаків, автор використовує неймовірний образ, який дав назву нашому подкасту: "Ця благословенна країна схожа на гранат, привабливий зовні й поживний усередині".

7.

Додому патріарша делегація повернулася 1659 року – після семирічної мандрівки. Павло Халебський зібрав свої записи у 15 книг. Найпопулярніше українське видання впорядкував Микола Рябий на основі російського перекладу кінця дев’ятнадцятого століття. І хоч упорядник вніс численні правки й уточнення, подорож Павла Халебського благословенними козацькими землями ох як потребує сучасного українського перекладу й ґрунтовного історичного коментаря.

Макарій Третій помер у Дамаску 1672 року. Йому було 72 роки. Патріарх пережив свого сина – Павла Халебського, який помер 1669 року в Тифлісі, нинішньому Тбілісі. Павлові було 42 роки. Архидиякон, письменник, мандрівник з Алеппо, який подарував нам образ країни, схожої на гранат.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!