В українському видавництві "Човен" вийде книга-репортаж Джона Герсі "Хіросіма". 6 серпня 1945 року вперше в історії людства застосовано ядерну зброю: американський бомбардувальник скинув атомну бомбу на японське місто Хіросіма. Понад 100 тисяч людей загинули, сотні тисяч отримали поранення та променеву хворобу.
Рік по тому журнал The New Yorker присвятив окремий номер репортажу Джона Герсі, який зафіксував, що сталося з шістьома японцями, які вижили під час і після вибуху. В 1985 році Герсі написав новий текст, який став п’ятим розділом книжки: він докладно розповів, як склалася доля шести головних героїв книги.
Із дозволу видавництва, Суспільне Культура публікує фрагмент із "Хіросіми".
Хацуйо Накамура, слабка й убога, щоб якось матеріально забезпечити себе та дітей, розпочала мужню боротьбу, яка тривала ще багато років.
Відремонтувавши свою заіржавілу швейну машинку, вона знову шила, а крім того, ще і прибирала, прала та мила посуд у сусідів, становище яких було трохи кращим. Проте жінка так втомлювалася, що після кожних трьох робочих днів два дні мусила відпочивати. А якщо з якихось причин доводилося працювати тиждень, на відпочинок потребувала три або й чотири дні. Заробітку їй ледь вистачало на їжу.
У той нестабільний період вона захворіла. Їй дошкуляли здуття живота, діарея і такий сильний біль, що жінка вже не могла працювати. Лікар, який жив неподалік, прийшов її оглянути і повідомив, що причиною її поганого самопочуття є глисти. "Якщо вони прокусять кишківник, ти помреш", – хибно ствердив він. На ту пору в Японії не вистачало хімічних добрив, тому фермери використовували гній, тож у людських організмах почали з’являтися паразити, які не були самі собою смертельними, але дужевиснажували тих, хто хворів променевою хворобою.
Лікар виписав Накамурі-сан (так він звертався до неї) сантонін, трохи небезпечні для здоров’я ліки, виготовлені з різних сортів полину. Щоб заплатити за лікування, жінка була змушена продати останню цінну річ – швейну машинку свого чоловіка. Пізніше вона згадувала про цей вчинок як про найгірший і найсумніший момент свого життя.
Розповідаючи про вцілілих після бомбардування Хіросіми та Наґасакі, японці зазвичай уникали терміна "ті, які вижили", адже зосередження на "бути живому" ніби знецінювало мертвих, яких японці дуже шанували. Тому людей, до яких належала Накамура-сан, називали нейтральнішим терміном – "хібакуся", дослівно "особи, на яких вплинув вибух бомби".
Понад десятиліття після бомбардувань хібакуся перебували в економічно нестабільному стані, ймовірно тому, що японський уряд не хотів обтяжувати себе моральною відпові дальністю за жахливі злочини переможних Сполучених Штатів. Хоча досить швидко виявилось, що багато хібакуся відчули наслідки вибуху бомб, які за своєю природою та потужністю суттєво відрізнялися від тих ударів, що зазнали вцілілі після жахливих бомбардувань у Токіо й в інших місцях.
Однак уряд не передбачав для них особливої допомоги доти, доки, за іронією долі, всією Японією не прокотилася хвиля люті, коли двадцять три члени екіпажу рибальського судна "Щасливий дракон" та його вантаж дістали опромінення внаслідок американських випробувань водневої бомби в Бікіні 1954 року. Навіть тоді знадобилося три роки, щоб уряд ухвалив закон про надання допомоги для хібакуся.
Хоча Накамура-сан не здогадувалася про це, її очікував сумний період. У Хіросімі перші повоєнні роки для таких людей, як вона, стали дуже болісними, це був період руїни, голоду, прагнення наживи, мародерства, чорних ринків. Роботодавці, які не належали до хібакуся, упереджено ставилися до вцілілих. Подейкували, що хібакуся схильні до різних захворювань, навіть такі, як Накамура-сан, – не дуже покалічені та без ознак жодної важкої хвороби, – були ненадійними працівниками, оскільки більшість, здавалося, страждала, як і вона, від таємничої, але реальної недуги, відомої як один із видів тривалої хвороби від атомної бомби: виснажлива слабкість і втома, періодичні запаморочення та проблеми з травленням, усе це посилювалося відчуттям пригніченості та приреченості. Цей стан називали жахливим захворюванням, що може розвиватися не тільки в тілах жертв, а й навіть у їхніх нащадків.
Оскільки Накамура-сан день у день боролася за виживання, то не мала часу, щоб помислити про бомбардування або що-небудь інше. На диво, її підтримувала своєрідна пасивна позиція, переконання, означене фразою, яку вона сама часто вживала – Shikata ga-nai, дослівно "цьому не можна було запобігти". Вона не була вірянкою, але зростала в культурному середовищі, де панував буддійський світогляд, який передбачає, що покора – дорога до чіткого бачення.
Накамура-сан разом з іншими громадянами поділяла глибоке відчуття безсилля перед державними авторитетами, які наділені божественною силою ще від часів Реставрації МейдзіРеставрація Мейдзі (1868—1889) — комплекс політичних, військових та соціально-економічних реформ, що перетворив Японію з аграрної країни на одну із провідних держав світу. Японія повністю перейшла до прямого імператорського правління. З цим періодом пов’язують формування нової японської національної ідентичності (прим. перекладачки). 1868 року; і пекло, свідком якого була, і жахливі наслідки, які спостерігала навколо, були так далеко за межами людського розуміння, і неможливо усвідомити собі, що це справа рук слабкого людського створіння, наприклад, робота пілота Enola Gay, президента Трумена, чи вчених, які виготовили бомбу, або навіть японських мілітаристів, які допомогли розгорнути війну й були тут, неподалік. Бомбардування сприймали майже як стихійне лихо – просто не пощастило, доля, з якою треба змиритися, щоб вижити.
Коли вона почувалася трохи краще, організовувала доставку хліба для пекаря Такахасі, пекарня якого містилась у Ноборі-чо. Днями, коли мала достатньо сил, приймала замовлення на хліб з сусідніх крамниць роздрібної торгівлі, а наступного ранку брала необхідну кількість хлібин і в кошиках та коробках розносила їх замовникам. Це була виснажлива праця, за яку отримувала приблизно п’ятдесят центів на день. Часто їй доводилося просити вихідні.
Через деякий час, маючи більше сил, Накамура-сан зайнялася іншим видом торгівлі. Вставала вдосвіта, коли ще темно, дві години штовхала позичений двоколісний візок через усе місто до хіросімської дільниці Еба, де містилось гирло однієї із дельтових річок Оти. Там на світанку рибалки закидали свої свинцеві сіті для ловіння сардин, а вона допомагала їм збирати ловитву, коли вони її витягували. Потім штовхала візок назад до Ноборі-чо і, йдучи від дверей до дверей, продавала рибу. Заробленого їй вистачало тільки на їжу.
Через кілька років вона знайшла роботу, яка давала їй змогу більше відпочивати, оскільки жінка могла сама спланувати, коли працювати: збирала гроші на передплату хіросімської газети Chugoku Shimbun, яку читала більшість містян. Обслуговувала велику територію, часто її клієнтів не було вдома або вони благали, що заплатять наступного разу, тож їй доводилося повертатися туди знову і знову. На цій роботі заробляла приблизно двадцять доларів на місяць. Щодня боролися між собою її сила волі та втома, цей поєдинок закінчувався нелегкою нічиєю.
1951-го після років важкої роботи Накамурі-сан врешті пощастило, її доля (з якою треба було змиритися) допомогла переїхати у кращий будинок. Двома роками раніше професор дендрології із Вашингтонського університету Флойд Шмоу, керований, очевидно, глибоким почуттям провини й бажанням спокутувати її, прибув до Хіросіми з командою теслярів. Вони власноруч почали будувати кілька японських будиночків для жертв бомбардування; всього звели двадцять один дім. Саме в один із них Накамурі-сан пощастило переїхати. Японці визначають площу свого житла кількістю килимків tsubo, площа яких становить трохи менше чотирьох квадратних ярдів, а будинки професора Шмоу, як називають їх жителі Хіросіми, мають дві кімнати на шість килимків кожна. Це був великий крок уперед для сім’ї Накамура. Цей будинок пахнув свіжою деревиною та чистим покриттям. Оренда, яку сім’я сплачувала міському урядові, дорівнювала еквіваленту одного долара на місяць.
Попри убогість, діти росли нормально. Яеко та Міеко, дві дочки, мали анемію, але всі троє поки що уникли ускладнень, від яких страждала більшість молодих хібакуся. Яеко виповнилось чотирнадцять, Міеко – одинадцять, вони ходили до середньої школи. Син Тосіо, готовий до вступу у вищу школу, планував заробити грошей, щоб оплачувати навчання, і почав розносити пресу до будинків, де збирала замовлення його мати. Це було досить далеко від будинків Шмоу, тож синові та матері доводилося в різний час добиратись туди трамваями.
Стара хатина в Ноборі-чо якийсь час залишалася порожньою. Продовжуючи працювати з газетами, Накамура-сан переобладнала її на маленький кіоск, де продавала для дітей солодку смажену картоплю, dagashi – маленькі цукерки, рисове печиво, дешеві іграшки, які скуповувала в оптовика.
Увесь цей час вона вкладала заощадження в акції підприємства Suyama Chemical, яке виготовляло нафталінові кульки і продавало їх із назвою "Параген". Її подруга працювала там й одного дня запропонувала Накамурі-сан допомагати запаковувати продукцію. Власник, як пізніше дізналася Накамура-сан, був співчутливою людиною і не поділяв упереджень багатьох роботодавців щодо хібакуся. Серед його працівників було двадцять жінок-хібакуся, які пакували продукцію. Накамура-сан повідомила, що не може працювати довше ніж кілька днів поспіль; подруга переконала її, що містер Суяма поставиться до цього з розумінням.
Так вона розпочала. Одягнені в робочу форму, трохи нахилившись, жінки стояли по обидва боки конвеєрних стрічок, працюючи так швидко, як могли, щоб загорнути два види "Парагену" в целофан. Кульки мали різкий запах, від якого пекло в очах. Основним складником була речовина, порошкоподібний парадихлорбензол, яку стискали до видовжених нафталінових пастилок та кульок, розміром як маленькі апельсини, їх підвішували в японських туалетах, де їхній псевдолікарняний запах перебивав сморід приміщень, у яких не було змиву.
Як новій працівниці Накамурі-сан платили сто сімдесят єн за день — менше ніж п’ятдесят центів. Спочатку робота затьмарювала розум, дуже виснажувала й від неї трохи нудило. Шефа хвилювало постійно бліде обличчя жінки. Накамурі-сан довелося брати багато вихідних. Але потроху вона призвичаїлась. У неї з’явилися друзі. Панувала сімейна атмосфера. Жінка отримала підвищення.
Під час двох десятихвилинних перерв зранку та в другій половині дня, коли конвеєр зупиняли, жінки пліткували та сміялися. Виявилося, що весь цей час глибоко всередині ховалася радість, яка додавала їй сил у довготривалій боротьбі з наслідками вибуху атомної бомби. У ній було щось тепліше й живучіше за просту покору Shikata ga-nai. Інші жінки відчували симпатію до неї; вона постійно їм допомагала. Її ніжно називали Oba-san, тобто "тітонька".
Вона пропрацювала в Суямі тринадцять років. Хоча іноді їй не вистачало сил через хворобу від атомної бомби, але болючий досвід того дня 1945 року, здається, поступово відходив на другий план.
Більше про літературу
- Без Пушкіна, але з Булгаковим та Гоголем: у Міносвіти пояснили, твори яких письменників залишать у шкільній програмі
- На заміщення радянських та російських книжок необхідно 5 млрд грн — Мінкульт
- Як говорити з дітьми про війну? Розповідає письменниця Оксана Лущевська
- У Музеї народної архітектури в Пирогові створять книгу про борщ
- Читайте українською: молодіжний роман Артема Чеха про одне дорослішання "Док 1"
Читайте нас у Facebook та Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!