Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
В армії є просте правило — всі твої речі мають бути підписані твоїм позивним. Інакше можеш вважати, що вони не твої. Хтось із побратимів рано чи пізно щось поцупить. Не зі зла. Просто все у всіх однакове, і переплутати свою річ із чужою можна ненавмисне. Принаймні так завжди виправдовуються ті, в чиїх рюкзаках і баулах знаходять чуже добро. Вірять їм, однак, не всі.
Від подібних неприємних ситуацій рятує маленький чорний маркер, що вкладається в стандартну армійську аптечку. Виробники наївно думають, що він потрібний для того, аби підписувати на білому ярличку турнікета час його, турнікета, накладання. Ні, не тільки. Найчастіше якраз саме цим маркером ми мітимо своє особисте майно. Своїм позивним треба підписати буквально все.
На ремені автомата і гранатомета я виводжу крупними літерами: «ЛОСЬ». Трошки повагавшись, про всяк додаю номер військової частини — на випадок, якщо цю зброю десь на полі бою підберуть суміжники. Тим же коротким написом помічаю взуття, уніформу, шолом, бронежилет, рюкзак, баул… На всіх речах, де можна написати своє нове воїнське ім'я, його обов'язково слід написати.
А перед сном усі ці помічені моїм позивним речі завжди складаються на ті самі місця, в тому самому порядку. В ногах, біля правої ступні — берці. Праворуч, під рукою — зброя. Ліворуч — бронежилет. Під головою замість подушки — шолом… І так далі. Рюкзак, протигаз, аптечка, турнікети. Завжди і скрізь, де б я не опинився, весь цей крам займає свої, раз і назавжди відведені місця.
Так доводиться робити, бо ніколи не відомо наперед, що і коли мене розбудить і чи доведеться провести на цій локації більше ніж одну ніч. В армії неприємні події завжди починаються на літеру П. Перестрілка. Передислокація, часто раптова, коли на збори даються лічені хвилини, якщо не секунди. А може статися зненацька найгірший варіант з усіх П — той, до якого зазвичай додають епітет «повний».
Будь-яка з цих П може відбутися будь-якої миті, у будь-яку пору року й у будь-який час доби. Скажімо, темної ночі, коли похмуре низьке небо ховає зоряне світло, а розводити вогонь чи вмикати ліхтарі суворо заборонено правилами маскування. Іноді це буває, щойно я встиг заплющити очі й провалитися у глибоке забуття без сновидінь. Нерідко доводиться похапцем збиратися під акомпанемент сержантських матюків, вибухи снарядів чи противний свист мінометного обстрілу.
Тоді цей ритуал обкладання себе своїми речами стає справжнім порятунком. Руки самі навпомацки збирають усе, що повинно бути з тобою: натягують на ноги взуття, надівають шолом та бронік, обвішують тулуб запасними магазинами, гранатами, флягою і ще купою дрібничок, підписаних твоїм позивним. Наостанок скручують каремат та спальний мішок і пхають їх у кріплення на рюкзаку. Все, збори завершені.
Самі себе солдати іноді жартома називають «равликами». У тому сенсі, що ми звикаємо носити свій дім на собі.
Домом для нас стає будь-яке місце, де перед сном знову проводиться ритуал обкладання себе різними предметами, на яких красується твій позивний.
Бункер у підвалі школи чи заводоуправління, збудованих під час Холодної війни. Колись радянські будівельники вгризалися в землю та зводили під важливими об'єктами бетонні каземати в очікуванні нової світової війни — цього разу вже останньої, з огляду на накопичені людством запаси ядерної зброї. Тепер ці сховища нарешті дочекалися свого часу. На бетонній підлозі сплять втомлені до нестями солдати, і навколо кожного з них красується складний візерунок, викладений його добром.
Понівечені хати в селах, по яких прокотився вогняний вихор війни. У деяких домівках дивом вціліла піч спокушає можливістю нарешті поспати в теплі. Уява вже малює лагідне потріскування дерева і легкий запах диму. Дивно, але навіть у тих, хто виріс у містах, розтоплена піч створює відчуття домашнього затишку. Дуже заманливо. Але є і потужний контраргумент — розвідувальні БПЛА ворога з нічною оптикою та тепловізорами. Подекуди солдати ввечері з гірким гумором дебатують, яка смерть гірша на війні — замерзнути чи бути вбитим артилерією, яку неодмінно наведуть на єдину цятку тепла й світла у безлюдному селі.
Це може бути казарма. Старі військові містечка здебільшого знищені ракетними ударами ще на початку війни. Але за потреби організувати казарму деінде — справа нехитра. Треба тільки достатньо просторе приміщення, кілька ліжок… та й усе. Можна обживатися і проводити магічний ритуал «одомашнення».
А іноді свій дім доводиться робити собі самому. Для цього в солдатському наборі є чудовий інструмент, який зазвичай висить на поясі в чохлі з грубої тканини, а при ходьбі на кожному кроці злегка ляскає по стегну, ніби заспокоюючи: не переживай, друже, не пропадемо. Маленька складана лопатка. З цією штукою дім для ночівлі можна собі організувати де завгодно. У викошених вогнем і металом чахлих посадочках, у чистому полі, у диких хащах на околицях розбитих містечок.
Хай де я опинюся, фінальним акордом, що знаменує «мій дім тепер тут», стає той самий ритуал обкладання себе по колу речами, позначеними своїм позивним. І вже перед тим, як зануритися у чорний тривожний сон, встигаю іноді іронічно поміркувати про те, яка це насправді філософська концепція виходить: тепер мій єдиний дім — моє ім'я. Проте сил додумати цю думку до кінця немає. Тільки нав'язливо крутиться в голові по колу рядок з пісні Ірини Швайдак: «Справа в тому, що у мене немає дому…».
…А колись же був. Маленьке робітниче містечко на Донеччині. На позір — нічого особливого.
Стандартні сірі панельні мурашники. Чи як їх правильно назвати? Людашники?
Всюдисуща індустріальна пилюка, яку не здатні подолати ані поливальні машини, ані усі зусилля з озеленення міського простору.
За околицею — степи навсібіч. Уродженцям українського Сходу потім буває трошки ніяково в інших місцях, бо звиклий до безкраїх просторів погляд постійно в щось упирається. Виникає трошки неприємне відчуття, ніби взув затісне взуття.
Раніше тебе спочатку питали: «Звідки ти родом?». А почувши відповідь, завжди перепитували: «А де це?». Тепер ніхто нічого не уточнює. Всім усе ясно, щойно прозвучить назва — Покровськ.
Не надто вишукані краєвиди просочені спогадами про часи, коли маленьке містечко здавалося безмежним, як Всесвіт. Десь тут сховані дитячі враження, підліткові амбіції, юнацькі мрії. Тут було місце, куди можна було вертатися час від часу.
Свій дім я потім бачив у новинах. Те, що від нього лишилося. Фасад типової багатоповерхівки дивився на мене пустими зіницями вибитих шибок.
І саме в цей момент я зрозумів, що значать слова з Екклезіаста: «При многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!». Занадто часто я бачив міста і села, через які пронеслася війна. Занадто часто входив у такі самі будинки, обпечені смертоносним вогнем. Занадто часто під підошвами моїх берців хрумтіли уламки скла з винесених вибуховою хвилею вікон.
Занадто часто, щоб мати якісь ілюзії.
Достатньо часто, щоб напевне знати — цей дім, мій дім, тепер теж мертвий, як і ті, чужі домівки, де я бував раніше.
Важко заспокоїти себе думкою, що мій дім не віддали просто так. Мої побратими билися за нього, і билися відчайдушно.
Єдине, що тішить — ніхто з дорогих мені людей тут не загинув. Усіх встигли врятувати.
А чомусь найбільше шкода книжок. На полицях моїх улюбленців було видно одразу, так жалюгідно вони виглядали. Затерті, з відірваними палітурками, з криво наліпленими смужками паперу на порвані сторінки. На тлі шикарних і доглянутих подарункових видань та підписних зібрань творів мої книжки здавалися жертвами чиєїсь жорстокості. Хоча все було навпаки, це були жертви моєї любові. Багаторазово перечитані, потягані, замацані.
Колись вони відкрили мені вікно у великий світ за околицями Покровська. Між сторінками класиків наукової фантастики жили мої наївні уявлення про зоряне майбутнє людства.
Над книжками про війни колись маленький хлопчик трошки сумував, що йому випало жити в спокійні та нудні часи, коли всі великі історичні події вже відбулися і ніяких грандіозних потрясінь більше не буде. Зараз це звучить кумедно, і великий хлопчик через кілька десятків років чомусь геть зовсім не радий тому факту, що на його долю випали і війна, і необхідність власноруч творити історію.
Поетичні збірки колись спровокували на перші спроби віршування. Написані, правда, російською, що цілком очікувано на Донеччині. Звісно ж, як це зазвичай буває, перші твори юного поета були присвячені шкільному коханню. І там — аякже! — були перевірені часом класичні рими на кшталт «любов-кров» та «отвєт-нєт».
Дорослим я ніколи не перечитував цих книжок. Я й так знав їх майже напам'ять. Тому міг перечитувати їх подумки. Іноді це рятувало, бо дозволяло втекти від моторошної реальності. Я перечитував в окопах. Перечитував у тюремній камері, де провів багато місяців як військовополонений. Це те, що неможливо було відібрати. Варто лише заплющити очі — і можна мандрувати художніми світами улюблених творів.
Але я любив іноді приходити сюди й торкатися руками палітурок. Такий собі мовчазний привіт минулому собі, спосіб поговорити з тим маленьким хлопчиком із дитинства.
Втратити єдине місце зв'язку зі своїм минулим особливо гірко, якщо згадати, що іншого дому в житті більше не було. Був лишень калейдоскоп тимчасових пристановищ. Орендовані квартири в різних містах і країнах. А тоді — окопи, бліндажі, підвали, розвалені хати, казарми. Потім — тюремні нари, а після них знову бліндажі й казарми.
І не те щоби в цьому було щось унікальне. Багато століть мій рідний край був відомий як Дике Поле і вирізнявся саме тим, що тут нікому не виходило мати дім. Цими степами тільки кочували кочові народи, знані й забуті. Хто ж міг знати, що одвічне прокляття цієї землі колись настигне і нас? Причому все відбуватиметься саме так, як відбувалося тут завжди — людей зірве з місця хижа орда зі Сходу, якою рухає нестримна жага грабунку, вбивств та насильства.
…І от, через багато років, у мене знову з'явився дім. Виявляється, тепер треба заново вчитися цього відчуття. Так, за роки кочового життя можна втратити базове, здавалося би, вміння — жити у своєму домі.
Спочатку важко заснути, бо під самою лише ковдрою голе тіло, не вдягнене більше на ніч в піксельну уніформу, почувається беззахисним. Якось неспокійно, чогось бракує. Коли все-таки вдається зануритися в сон, серед ночі будить раптовий напад паніки, бо рука не знайшла поруч зброї: невже десь загубив?!?
Але згодом нарешті приходить усвідомлення. В мене є дім, і я тепер достеменно знаю, що це таке.
Дім — це місце, де можна нарешті розпакувати той бісів рюкзак.
Де можна більше не підписувати речі своїм позивним. Їх взагалі можна розкидати по всій хаті, і вони від того не перестануть бути твоїми.
Де можна, врешті-решт, зібрати собі нову бібліотеку з улюблених книжок. А потім читати й перечитувати їх, коли заманеться.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media