У новинах і соцмережах ми часто бачимо фінальну частину чиєїсь історії, коли хтось отримав грант, переміг у конкурсі, здобув призове місце або презентував новий проєкт.
Постійна присутність чужих досягнень у публічному просторі може створювати відчуття, ніби інші рухаються вперед без сумнівів і зупинок. Порівнюючи себе з цими людьми, ми можемо втрачати впевненість у власних силах, а чергову невдалу спробу сприймати як доказ того, що рухатися далі не варто.
Насправді навіть ті, хто отримали найвищі відзнаки та професійне визнання, далеко не завжди приходили до них із першого разу. На цьому шляху є нездійснені задуми, відмови, ігнорування, критика, сумніви та моменти, коли хочеться все залишити. Але про цей бік говорять значно рідше.
До 22 жовтня триває прийом заявок на третю Стипендійну програму імені Вікторії Амеліної для письменників з України та з-за кордону. За результатами конкурсу оберуть двох авторів чи авторок, які протягом трьох місяців у Львові працюватимуть над літературними проєктами.
Суспільне Культура поговорило з українськими діячками культури про те, яким насправді був їхній шлях — про сумніви, відмови, критику та досвід, що зрештою допоміг їм рухатися далі.
Лєна Лягушонкова
У 2025 році драматургиня, сценаристка та письменниця — Лєна Лягушонкова — здобула престижну літературну премію «Книга року BBC» за дебютний роман «Мій прапор запісяв котик».
Свою кар'єру драматургині авторка розпочала у 2018 році. До цього вона писала прозу та вірші, однак свої тексти нікому не показувала. Рідні та друзі знали про її захоплення творчістю, проте ставилися до нього нейтрально. Втім, Лєна говорить, що серед її подруг були люди, добре обізнані з літературною та театральною сферою, і саме вони підтримували її від початку.
Згадуючи свій професійний шлях, Лягушонкова жартує: якби їй щоразу платили тоді, коли їй спадала на думку ідея залишити творчість, то сьогодні вона була б дуже багатою людиною.
Щодо участі у конкурсах, грантових і стипендійних програмах Лєна зазначає, що це один із необхідних способів заявити про себе драматургові, який прагне бути поміченим і знайти своє місце у професійному середовищі.
«Це частина роботи. На жаль, неможливо, щоб тебе помітили, і увійти у цю сферу, щоб десь не засвітитися на конкурсах. Тому ти можеш не погоджуватись із цінностями якогось конкурсу, знати, що не переможеш, але все-таки подаватись. А далі вже працює теорія імовірності», — говорить вона.
Авторка розповідає, що подавалася на безліч різних конкурсів і програм, однак у 99 % випадків не здобувала нагород, відзнак чи призових місць.
За її словами, з численними відмовами стикається більшість драматургів, але це не заважає їм знову подавати свої роботи. Той самий один відсоток успіху зазвичай припадає на ситуації, коли журі були вже знайомі з творчістю, попередніми проєктами та стилем Лєни.
Говорячи про ставлення до негативних реакцій, Лягушонкова визнає, що важливо вміти дистанціюватися від них і навчитися спокійніше проживати власні емоційні реакції. Вона наголошує, що для людей творчих професій це особливо складно, адже відокремити оцінку роботи від оцінки себе буває непросто. У свої тексти жінка часто вкладає багато особистого та автобіографічного досвіду, тому критика її творів може сприйматися значно ближче.
Лєна говорить, що потрібно розрізняти конструктивну критику та звичайний хейт, а також звертати увагу на те, хто саме висловлює оцінку і чи має ця людина експертність. Журі конкурсів зазвичай не дають фідбек, чому той чи інший текст не пройшов відбір, а конструктивний аналіз від людей, які не працюють у цій сфері, — не гарантований.
Сьогодні, озираючись на свій досвід, Лягушонкова говорить, що не варто постійно шукати в інтернеті коментарі та відгуки про себе й власні проєкти, навіть якщо дуже хочеться знати, що про тебе говорять.
«Критику ти здобуваєш якраз, коли переможеш. Коли ти програєш, тебе будуть шкодувати і ти будеш таким, як всі. Хейт, на жаль, невід'ємна частина творчості, адже твоя видимість зростає і збільшується кількість тих, кому ти не подобаєшся. Але не всі, кому ти не подобаєшся, мають експертність сказати щось дійсно вагоме», — зазначає авторка.
Перший показовий випадок критики драматургиня згадує з усмішкою. Після однієї з її вистав з'явився окремий критичний матеріал, присвячений постанові. Однак вона не засмутилася — навпаки, зраділа самій появі тексту. Лєна розуміла, що з людиною, яка написала матеріал, має різні цінності та погляди на мистецтво, а тому сприйняла цю реакцію як своєрідне підтвердження того, що рухається в правильний бік.
Натомість одним із найболючіших для Лягушонкової став, на перший погляд, звичайний коментар у соцмережах. Користувачка без жодних підстав написала, що «авторка має межовий розлад особистості». Ця фраза сильно зачепила Лєну і вона зізнається, що довго поверталася до неї подумки й пам'ятає цей коментар досі.
У 2022 році Лєна Лягушонкова отримала свою першу велику професійну відзнаку, ставши лауреаткою Європейської премії для молодих драматургів у німецькому Штутгарті. Авторка згадує, що разом із визнанням відчула на собі величезну відповідальність розповідати про Україну та представляти її закордонній аудиторії.
Ще одним важливим моментом у її кар'єрі став період, коли разом із професійним визнанням вона вперше зіткнулася із заздрістю та пасивною агресією. Тоді з боку близьких людей Лягушонкова почула знецінювальні коментарі щодо своєї нагороди та досягнення.
«Ніхто не скаже: "Я заздрю", а скажуть: "Я не заздрю, але…". А от з пасивною агресією вперше я стикнулась у 2022 році, після своєї першої великої нагороди в Німеччині. Тоді я почула думки, що "це не така вже й велика нагорода" або "це не так було і важко"», — говорить вона.
Найскладнішим періодом у своїй кар'єрі Лягушонкова вважає 2023 рік. Саме тоді вона вирішила активніше писати прозу, однак у цей період одразу три її проєкти припинили своє існування через субʼєктивні обставини.
Авторка зазначає, що в складні моменти головною опорою для неї залишалася вона ж сама, а також усвідомлення того, чого вона прагне досягти своєю творчістю.
У 2025 році письменниця видала свій перший роман «Мій прапор запісяв котик». У ньому вона із самоіронією розповідає про життя у невеликому селищі неподалік Луганська, звідки сама родом. Роман номінували на премію «Книга року BBC — 2025».
У власну перемогу Лягушонкова настільки не вірила, що заздалегідь, аби не засмучуватися після оголошення результатів, запланувала подорож до Палермо і купила квитки. На церемонію нагородження вона не поїхала, а під час оголошення результатів не могла вийти на зв'язок онлайн, оскільки перебувала в літаку.
Про свою перемогу авторка дізналася вже після прильоту на Сицилію. Побачивши численні привітання в соцмережах та месенджерах, вона спочатку навіть не повірила, що це справді сталося, і припустила, що могла виникнути якась помилка.
Однак і цього разу її перемога не залишилася без негативних реакцій.
«Мої попередні перемоги вони [хейтери] якось раціоналізували, ніби "у неї, мабуть, там знайомі" або ще щось на кшталт цього. А от "Книга року" — я настільки була новенька в цій сфері, що навіть співчуваю цим людям, адже їм важко це раціоналізувати», — розповідає Лягушонкова.
Відпустка на Сицилії, яку Лєна планувала як спосіб відволіктися від результатів премії, виявилася насиченою інтерв'ю, коментарями, розмовами про її роман та поступовим усвідомленням масштабу власної перемоги.
Олександра Сахаудінова
На початку вересня, в межах Українського тижня моди сезону весна — літо 2027, пройшов фінал XXVII Всеукраїнського конкурсу молодих дизайнерів одягу «Погляд у майбутнє». Гран-прі та грошову премію в 150 000 гривень від головних партнерів конкурсу отримала 29-річна дизайнерка Олександра Сахаудінова.
На конкурсі вона представила колекцію Reclaiming the Light, у якій порушила питання боротьби за імена українських авангардистів — митців, чий творчий доробок російська пропаганда роками намагається привласнити.
Шлях Олександри до цього визнання був непростим. Ще в шкільні роки вона любила переробляти одяг своїх ляльок та замальовувати власні ідеї. Водночас тоді дівчина ще не мала чітко сформульованого бажання стати дизайнеркою. Її завжди приваблювала сама можливість втілювати у реальність образи та фантазії, які виникали в уяві.
При цьому Сахаудінова зізнається, що їй ніколи не подобалося шити, адже довгий час її не захоплював результат власної роботи.
Відточувати технічні навички та вчитися перетворювати задум на готовий виріб вона почала вже в Харківській державній академії дизайну та мистецтв. Дизайнерка згадує, що перший курс став дуже складним випробуванням, через те, що їй було складно витримувати навантаження.
Згодом вона почала брати участь у студентських конкурсах. Перемоги траплялися далеко не завжди, а частина проєктів взагалі залишалася без відзнак.
У конкурсі «Погляд у майбутнє» Сахаудінова за свою кар'єру брала участь чотири рази. Двічі її роботи навіть не проходили до півфіналу.
У 2025 році дизайнерка все ж дісталася фіналу, однак тоді її колекція не отримала жодного з призових місць. Втім, поразка не стала для неї причиною зупинитися. За словами Олександри, це підштовхнуло її діяти рішучіше та подаватися на конкурс знову.
Протягом кар'єри дівчину не раз накривали думки про те, чи справді вона займається своєю справою і чи варто їй продовжувати працювати в моді. У певний момент вона навіть зробила паузу в роботі.
«В модній індустрії постійно зустрічаєш тих, хто може не зрозуміти, але важливо вміти відстояти свою ідею, право на її існування. Після закінчення академії була у середовищі, в якому мені бракувало підтримки, через це я перейняла хибну думку, що дизайн одягу — це не для мене, що я ніколи не зможу займатися цим на професійній основі», — розповідає дизайнерка.
Після завершення магістратури Олександра хотіла працювати саме з провідними українськими брендами. Вона надсилала резюме на вакансії, але у відповідь часто отримувала відмови. Сама модельєрка пояснює це тим, що в той момент їй бракувало досвіду, а її портфоліо було непереконливим.
Впоратися з цим періодом їй допомогло оточення — люди, які вірили в її талант і підтримували не лише морально, а й фінансово. Близькі долучалися до пошиття колекцій та організації транспортування речей.
«Модна індустрія потребує дуже багато ресурсів, і я б збрехала, якби сказала, що змогла все самотужки. Ухвалюючи рішення стати частиною індустрії, стати помітним і поміченим, слід враховувати, що прийти до цього самотужки не неможливо, але дуже виснажливо. Потрібно бути наполегливим, бо перепони виникають постійно, мати багато життєвих сил, вміти їх розраховувати, щоб не знесилитись на півшляху. Підготовка колекції до показу відчувається як марафон, який треба подолати на швидкості спринту», — зазначає Олександра.
Участь у цьогорічному «Погляді у майбутнє» стала для Сахаудінової особливо нервовим випробуванням. Тиждень перед презентацією вона називає найдовшим у своєму житті. Через російський дроновий удар доставка посилки з частинами образів затрималась. У певний момент виникла реальна загроза, що речі могли бути втрачені.
«5 вересня [в переддень показу] працівниця служби підтримки "Нової пошти" повідомила мені, що якщо впродовж дня не буде новин, то слід вважати посилку такою, яка була втрачена. В той момент я прожила цю втрату і вже змирилася, придумала план Б, щоб мій показ у будь-якому випадку відбувся. Але в день самого показу, ближче до обіду, сталося диво і мені подзвонили зі "служби турботи" та повідомили про те, що частина колекції, якої бракувало, — знайдена», — каже модельєрка.
Попри складні обставини Олександра зізнається, що мала відчуття: цього разу вона може здобути перемогу. Здобувши гран-прі, вона каже, що ще не до кінця усвідомлює свій тріумф, але їй подобається стан, який вона переживає зараз.
Аліна Сарнацька
Ветеранка, правозахисниця, письменниця й драматургиня Аліна Сарнацька — авторка, чиї роботи вже відзначали на літературних і драматургічних конкурсах та які принесли їй перші професійні нагороди й визнання.
Вперше зі своєю творчістю Аліна дебютувала у 2024 році. Вона завжди знала, що хоче писати, але роками не наважувалася зробити цей крок. Їй здавалося, що її тексти недостатньо хороші, а тому не варто показувати їх іншим.
«Я завжди знала, що маю бути письменницею, читала книжки про техніку письма, вчилась писати, але до повномасштабки не писала всерйоз. Мені було страшно, адже мій текст не ідеальний. На фронті я почала багато, щодня писати діалоги та короткі есе для соцмереж, щоби збирати донати. Однієї ночі в Часовому Яру я пообіцяла собі, що якщо виживу — стану письменницею, попри свій страх та поганий текст», — розповідає вона.
Після цього Сарнацька поставила собі за мету стати письменницею й робити для цього все, що від неї залежить.
У 2024 році драматургиня подала свою першу п'єсу одразу на три конкурси та ветеранський літературний конкурс «4.5.0». Несподівано для себе вона перемогла в усіх.
Авторка згадує, що спочатку була впевнена, що сталася помилка. Вона зізнається, що і досі часом їй важко повірити у власні результати. Попри перемоги Аліна продовжує вважати свої тексти недостатньо сильними.
Тоді вона поставила перед собою кілька простих, але чітких завдань: продовжувати вчитися, багато писати й регулярно подаватися на конкурси, що вона робить і до сьогодні.
Цього року Сарнацька вирішила рахувати не лише перемоги, а й відмови та відверто ділитися цим в соцмережах.
«Цього року я записую кількість відмов і наразі ця цифра — 84. Серед цих відмов є дуже різні за обсягом завдання. Є "ви нам не підходите" від маленького конкурсу, заявка на який зайняла в мене 10 хвилин. А є відмова від британської стипендії, на яку я витратила десятки годин, окремо вступила (успішно) в три університети, пройшла в другий тур стипендії і пів року прожила в сподіваннях поїхати в Лондон, щоби навчатись там сучасного письма. Я дуже плакала, коли отримала цю відмову», — розповідає письменниця.
Ще одним непростим досвідом для неї стала власна книжка «С.К.А.М.», яка вийшла навесні, але не отримала тієї уваги, на яку Аліна сподівалася. Сукупність розчарувань ментально сильно вплинули на авторку і, за її словами, весь червень вона ходила як у воду опущена.
Сарнацька говорить про те, що соцмережі створюють картинку «успішного успіху», через що у людей може виникати ілюзія, ніби в інших усе постійно виходить, тоді як власні труднощі сприймаються як ознака особистої неспроможності.
На думку Аліни, важливо показувати не лише успішний результат, а й шлях до нього, з відмовами, невдалими спробами та розчаруваннями.
«Я хочу, щоби люди мріяли, вірили в себе і не здавались від першого ні», — пояснює вона.
У липні Сарнацька вирішила повернутися до активних дій. Вона налаштувала детальніший моніторинг можливостей за допомогою інструментів ШІ й подала 26 заявок на літературні конкурси, освітні програми та мистецькі резиденції. Авторка писала їх щодня і ця робота фактично зайняла весь місяць. Аліна працювала над заявками з восьмої ранку й до глибокої ночі, але відверто говорить, що вже знає: частину з цих можливостей програла.
У серпні письменниця почала надсилати листи видавництвам по всьому світу. Наразі їх близько ста п'ятдесяти. До кінця року вона поставила собі мету довести цю кількість щонайменше до п'ятисот.
Навіть коли Аліна здобуває перемогу, то у неї виникають думки, що сталася помилка або її переплутали з кимось іншим. Якщо йдеться про стипендію, то вона описує інше переживання — чи впорається вона, чи зможе виправдати довіру. Втім, зрештою Сарнацька опановує себе, згадуючи ніч у Часовому Яру, коли пообіцяла собі стати письменницею, якщо виживе.
Катерина Яковленко
У 2025 році журналістка, дослідниця сучасного мистецтва та колишня головна редакторка сайту Суспільне Культура — Катерина Яковленко — стала першою українською лауреаткою Стипендійної програми імені Вікторії Амеліної. Разом із нею міжнародною стипендіаткою стала нідерландська журналістка Єва Пік. Програма передбачала тримісячну резиденцію, фінансову та організаційну підтримку й можливість для авторів зосередитися на роботі над власними документальними проєктами.
Катерина Яковленко розповідає, що протягом життя не так часто подавалася на конкурси та стипендійні програми. Зазвичай це відбувалося тоді, коли вона відчувала потребу професійно розвиватися або продовжувати роботу з проєктами, над якими вже працювала.
Точної кількості відмов вона не пригадує, однак добре пам'ятає одну зі своїх найбільших «поразок», яка сталася ще в підлітковому віці.
У десятому класі Катерина складала вступні випробування, щоб потрапити до Малої академії наук. Згодом вона дізналася, що в той самий час проходив конкурс із журналістики, на який вона дуже хотіла потрапити. За її словами, ця можливість могла вплинути на подальший вибір професії та вступ до університету. Тому, коли автоматично не пройшла на конкурс, то дуже засмутилася, адже їй здалося, що мрія стати журналісткою від неї віддаляється.
«Насправді так не сталося, бо я завжди любила писати, мені завжди подобалось дізнаватись більше. Це прагнення переросло і журналістику, і втілилося у тому, що я стала займатися дослідженням сучасного мистецтва, про що взагалі в дитинстві навіть не думала», — говорить медійниця.
Свою кар'єру Яковленко почала у 2012 році та більшу частину професійної діяльності вона присвятила дослідженню сучасного мистецтва, культури й тому, як візуальні символи впливають на уявлення людей про історію, простір і суспільство.
Катерина стажувалася за програмою Карнегі у Нью-Йоркському університеті, брала участь у програмі «Україна у діалозі з Європою» в Інституті гуманітарних досліджень у Відні, а також була стипендіаткою Програми імені Фулбрайта у Науковому товаристві імені Шевченка в Нью-Йорку.
Попри цей досвід сумніви у власних силах у дослідниці виникають постійно. Але вона вважає, що з подібними станами стикається багато людей і що це цілком природна реакція. Журналістка наголошує, що важливо дозволити собі прожити ці емоції, а потім продовжувати рухатися далі. Справлятися з такими кризами їй допомагає підтримка близьких людей.
Участь та перемога у Стипендійній програмі імені Вікторії Амеліної стала для Катерини особливим моментом у житті. Перед поданням заявки вона довго вагалася, оскільки переживала, що її проєкт недостатньо хороший. Зрештою їй вдалося подолати ці сумніви, а сама участь у програмі допомогла краще зрозуміти, якою вона хоче бачити свою майбутню книжку.
Протягом трьох місяців Яковленко працювала у Львові та завершувала роботу над книжкою «Донбас як метафора», яка потрапила до довгого списку «Книга року ВВС Есеїстика». Цей проєкт виріс із її власного досвіду та спостережень. Катерина народилася на Луганщині, до 2014 року працювала кореспонденткою на Донеччині, а також була програмною менеджеркою мистецьких проєктів фонду «Ізоляція» в Донецьку.
Ця робота авторки розповідає про Донеччину та Луганщину через образи й відсилання до творів мистецтва, кіно та літератури. Свій особистий досвід вона поєднала з дослідженням культурного образу регіону. На сторінках Катерина намагається передати атмосферу місць та пам'яток, які добре знала сама, і більшість з яких вже неможливо повернути через систематичне знищення регіону росіянами.
«Для мене важливо говорити про Стипендію імені Вікторії Амеліної тому, що це програма, яка дала мені співрозмовницю дуже високого рівня. Коли я писала свій текст, я думала про те, щоби вона могла сказати про нього, як би могла прокоментувати якісь думки та тези. І хоча такої розмови ніколи не сталося за її життя, я прокручувала в голові те, що могло б сягнути її рівня внутрішньої сили та віри у фундаментальні людські цінності», — зазначає дослідниця.
Під час резиденції Яковленко отримала велику підтримку від команди культурно-дослідницького центру INDEX, який організовує програму. Важливими для неї стали й розмови на різні теми з головною культурною оглядачкою The Guardian Шарлоттою Гіґґінс, яка в той самий час перебувала на резиденції. Катерина вважає, що саме ця увага, підтримка й зацікавленість людей поруч допомогли її проєкту побачити світ невдовзі після завершення програми.
Суспільне Культура — медіапартнер цьогорічної Стипендійної програми імені Вікторії Амеліної.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media