Українська письменниця Вікторія Амеліна народилася 1 січня 1986 року у Львові. Сьогодні їй виповнилося би 40 років — але 1 липня 2023-го мисткиня загинула від важких поранень після того, як росіяни обстріляли Краматорськ.
Вікторії Амеліній назавжди залишиться 37, але сила її слова безсмертна і вічна — Суспільне Культура зібрало 15 найкращих цитат письменниці.
Уперше текст було опубліковано 1 січня 2025 року.
- "Мені здається, у такі часи, як тепер, письменники — трохи як лікарі, у тому сенсі, що їм теж важливо керуватися правилом «не нашкодь». Але це обмеження, яке я виставляю сама собі, — ніби вводжу сама для себе воєнний стан. Бо вибираю бути разом із тими, хто на війні, — теж на війні".
- "Час не лікує тих, хто ще сподівається" ("Дім для дома").
- "Ми стаємо порожніми, і порожнечу заповнюють чужі сенси. Ми втрачаємо себе — ось і все. Культура — це дзеркало. Знаєте, який вигляд мають люди, які роками не дивляться в дзеркало взагалі?"
- "Повітряна тривога по всій країні/ Так наче щоразу ведуть на розстріл/ Усіх/ А цілять лише в одного/ Переважно в того, хто скраю/ Сьогодні не ти, відбій" ("Тривога").
- "Дивно, що почуття провини не пускає людину до храму релігії, що й заснована, здається, на цьому самому почутті" ("Дім для дома").
- "Зараз писати художню прозу взагалі неможливо. Немає сенсу щось вигадувати, коли реальність у своїй насиченості перевищує літературу. Усі слова змінили свої значення. Тому у тих кількох віршах, які я написала з початку вторгнення, особливо немає метафор, якоїсь вигадливості, спроб вразити. Є прямота, голі сенси, біти інформації. Я це називаю «Очевидні речі, записані в стовпчик під час війни»".
- "Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати – а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею" ("Дім для Дома").
- "Навчившись співчувати, пробачаєш майже усе. Вже знаєш: кожен, хто видається розумнішим, успішнішим чи – а чому б ні – щасливим, зсередини виглядає так само, як ти. І б’ється, як рибина – просто об інше скло, в іншому місці-акваріумі або – на іншому" ("Синдром листопаду, або Homo Compatiens").
- "Час надто швидко змінює декорації, люди часто обирають не свої ролі" ("Дім для Дома").
- "Все починалося наново. Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе" ("Дім для Дома").
- "Вічно, з початку часів, скільки не спускайся із неба на землю, скільки не задумуй народних революцій, скільки не роби перебудов, знаходяться ті, що розуміють не так, книжки перетворюють на збірки «панятій», закони на універсальні вироки суду, будують храми, в які ніколи не ступить Пророк — хіба що аби вигнати з храму торговців, і королівські палаци, у які соромно зайти королю, і народні ради, щоб принизити народ. А чи рубатимуть вони ліси і калічитимуть душі, як русла річок, чи палитимуть відьом, і книжки, і нових людей — це, зрештою, лише прояв… Ті, що жадібні й лицемірні, не найгірші: потворять прояви життя, та хоча б не поганять основ" ("Синдром листопаду, або Homo Compatiens").
- "Має бути саме внутрішня готовність жити текстами, перетворювати себе на тексти, писати навіть тоді, коли ніхто не читатиме. У цьому не може відмовити жоден видавець. Якщо література — ваш спосіб взаємодії зі світом, то ставатимуться дива".
- "Бо скільки цих спотворених вір, великих ідей, великих мрій? Інквізиціями, бригадами, талібанами, компартіями… Де в них, цих покидьках, кнопка, що увімкне людину? Велика, червона, мабуть, із написом «співчуття» — де у мені ця кнопка? Чи ми різного виду і роду? Виокремлені різними мутаціями необачних генів — кожен своїм синдромом" ("Синдром листопаду, або Homo Compatiens").
- "Напевно, треба вчитися наново золотого правила: говори з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І навіть попри свій вік сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, у маленькій тобі. А що як він подорослішає нарешті, твій власний, такий легковажний і дуже самотній Пітер?"
- "Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі – твій дім, як чоботи – дім солдата" ("Дім для Дома").
Що відомо про Вікторію Амеліну
Вікторія Амеліна — українська письменниця та громадська діячка, членкиня PEN Ukraine і правозахисниця. Вона померла внаслідок важких поранень після ракетного обстрілу по Краматорську в червні 2023 року.
У 2014 році вийшов її дебютний роман "Синдром листопаду, або Homo Compatiens". Книжку обрали в десятку найкращих прозових видань за версією премії "ЛітАкцент–2014". Наступного року роман перевидали, і він увійшов до короткого списку Премії Валерія Шевчука.
Вона була засновницею й очільницею Нью-Йоркського літературного фестивалю в місті Нью-Йорк на Донеччині. У жовтні 2023 року Pen Ukraine зібрав півмільйона гривень для продовження діяльності фестивалю після смерті його засновниці.
Також вона є співавторкою дитячої книги "Е-е-есторії екскаватора Еки"
У 2021 році Вікторія стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Того ж року заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк у Бахмутському районі Донецької області.
Також вона брала участь в правозахисній ініціативі та українській громадській організації Thuth Hounds і документувала воєнні злочини росіян. Саме Вікторія Амеліна розкопала закопаний в землі на деокупованій Харківщині щоденник закатованого волонтера і дитячого письменника Володимира Вакуленка та написала передмову до нього.
А в червні 2023 року авторку відібрали для письменницької резиденції Harriman у Парижі: вона мала там продовжувати роботу над книжкою про свідчення злочинів Росії.
В березні 2024 року Вікторія Амеліна і письменник Салман Рушді отримали Премію Норвезької асоціації письменників за свободу слова.
"Видавництво Старого Лева" у 2024 році надрукувало збірку поезії Вікторії Амеліної "Свідчення".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media