Шеф-редакторка сайту Суспільне Культура побувала на виставці "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" Куратори — Катерина Семенюк, Оксана Довгополова та Алім Алієв.Художники — Севіля Нариман-кизи, Еміне Зіятдін, Рустем Скибін, Юрій Єфанов, Антон Шебетко, Роман Михайлов, Ельміра Шемседінова, Олексій Борисов, Віталій Кохан, Олег Тістол, Павло Маков, Влодко Кауфман та Халіл Халілов.у Замку Уяздовському, Варшава, і розповідає про те, якою вона вийшла.
Оновлено: 6 квітня 17:19. У тексті прибрано згадку, що Юрій Онух був директором замку Уяздовського у 1993 році. На той момент був лише куратором виставки "Степи Європи".
Найперше скажу, що дійсно моє формулювання заголовка спричинене бажанням привернути увагу до тексту, а текст своєю чергою — до виставки, що намагається показати Крим європейському глядацтву з різних перспектив.
Ці перспективи множинні. Тобто йдеться про Крим, який стає частиною розмови про війну, про колоніальне, про переселення, про насильство, про море, про райські сади й парки з кипарисами та пальмами, про дитячі розваги та підліткові літні табори, про Ялтинську конференцію та голі ландшафти Сімеїза, про горизонт, який в певні часи дня та за певних погодних обставин може зникати, про музичні фестивалі, про ідентичність, про мови й про інші символи та знаки, пов'язані з цим місцем — все це можна побачити в роботах Севілі Нариман-кизи, Еміне Зіятдін, Рустема Скибіна, Юрія Єфанова, Антона Шебетка, Романа Михайлова, Ельміри Шемседінової, Олексія Борисова, Віталія Кохана, Олега Тістола, Павла Макова, Влодка Кауфмана та Халіла Халілова.
Цей перелік може бути невичерпним, і це важливо. У цьому тексті я спробую поговорити лише про деякі з них.
Почну з образу, який завжди виникає в моєму уявленні про Крим. Серед близько 360 фотографій, зроблених у Криму британським фотографом Роджером Фентоном у 1855 році, одна найбільш виразна і найбільш впізнавана. Це зображення, що отримало назву Valley of the Shadow of Death, або ж "Долина смертної темряви". На ній автор задокументував кримську дорогу після обстрілу, без людей і слідів життя взагалі. Дуже часто про цю фотографію пишуть як про свідчення, слід насильства, адже вона промовляє про нещодавній бій.
Існує кілька варіантів цієї фотографії, одна містить гарматні ядра, що розкидані посеред дороги, друга — лише зображення дороги. Існує дискусія щодо того, що міг зняти Фентон: як фактично афілійований до британської армії фотограф, чи міг він знімати й бачити щось інше?
Кримська війна — важлива точка у розвитку фотографії, адже вперше війна як тема отримує стільки уваги в медіа.
Та Крим, який постає у цій серії, — майже безлюдний, сухий, порожній. Це алегоричний пейзаж; місце, де сходяться різні дороги. Простір, у якому можливі біблійні інтерпретації та сюжети.
Крим — як привід поговорити про мистецтво. Крим — як привід поговорити про війну, про воєнний пейзаж.
***
Свою виставку "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" куратори Катерина Семенюк, Оксана Довгополова, Алім Алієв починають також із пейзажу. Та на противагу цьому канонічному зображенню, яке виринає в моїй пам'яті, вони починають свою розповідь з офорта "Сімферопольський пейзаж", що сповнений деталей, в які потрібно вдивлятися та розглядати. Якщо відійти далі, всі вони зберуться в один образ — Вавилонську вежу, що тримається, але самі по собі перестануть бути помітними. Ця кропітка робота художника-графіка проблематизує важливий для мистецтва аспект — фокус уваги: відстань, яка не змінює зображення, але впливає на те, що ми бачимо і не бачимо.
Дивлячись на цю роботу, я думаю про те, наскільки різноманітним є кримський пейзаж — але це не лише розмова про унікальне середовище. Це розмова про стосунки з цим ландшафтом, про спільноти, їхні зв'язки між собою, про взаємодії з місцевими матеріалами та ресурсами. Це постійна боротьба за ресурси й відстоювання свого місця.
"Свого" — як це відбувається з роботами Олексія Борисова з серії "Моє море", та "свого" — як постає в живописі Ельміри Шемседінової.
Ось, наприклад, ракушняк, який використаний в основі роботи Севілі Нариман-кизи. Це спогад про те, як кримці відбудовували свій Крим по поверненню додому. Але не лише про це.
Ракушняк — це пористий будівельний камінь-вапняк, який часто використовували у будівництві кримці, адже для нього характерні низька теплопровідність та висока шумоізоляція. Ракушняк — природний матеріал, він з'являється внаслідок тривалих довкіллєвих процесів та формується із залишків панцирів молюсків, черепашок, дрібних морських мешканців і піску під високим тиском морських відкладень.
Крим — місце такого матеріалу, тож Крим — це середовище молюсків і черепах. Цю тезу лишаю на полях, думаючи про те, яку шкоду принесе війна їм: адже більшість інформації навіть про такі речі, як довкілля, нам сьогодні невідома.
Історичні, довкіллєві та політичні процеси є надзвичайно важливими у тому, як Севіля Нариман-кизи говорить про Крим. У своїх роботах, поєднуючи з природними, синтетичними, архівними матеріалами, а також концептуальними практиками, як-от робота з мовою, вона комбінує образи й теми, що стосуються багатошарового розуміння історії та традицій Криму і його культури. Адже вона — донька своєї культури. Закінчення -кизи буквально свідчить про це.
Якось у розмові зі мною Севіля говорила про свій страх і сумнів щодо форми, з якою працює. Адже що може зробити сучасна художниця для Криму, чия культура систематично знищується? Сучасне мистецтво часто спирається на традиції — на що може спертися вона, не маючи доступу навіть до території? Тому Крим постає в переказах, історіях, снах, архівних матеріалах — фрагментах, які вона збирає.
У той момент нашої розмови Севіля не мала відповідей, але шукала їх через роботу з мовою, текстилем, архівними матеріалами, серед них були й жіночі журнали та жіноча преса, жіночий образ з'являється і в її роботі "-lar", представленій на виставці.
І тут для мене сталося відкриття: про Крим також можна говорити й крізь перспективу жінки та фемінізм.
Але дозвольте мені ще кілька слів про це. Якщо рухатися виставкою, можна звернути увагу на іншу роботу, розміщену в першій залі. Це робота "Я донька свого батька" Еміне Зіятдін, що фактично підсумовує всю першу залу, яка частково порушує питання ідентичності та переселення.
Відео, на якому художниця читає свій маніфест, сповнений болю, суму, але й також прийняття історії власної родини.
"Тієї ночі забрали мого батька.
Це був 1937 рік.
Я мріяла повернутися до батьківського дому.
Я мріяла жити на батьківській землі…"
"Багато років я боялася свого батька…"
"Я пробачила йому…"
Це фрагменти тексту, що подібний до болісної поезії. У цьому маніфесті авторка розкриває одну з найбільших трагедій Криму — руйнування родинних зв'язків, втрату рідних, неможливість їх побачити, обійняти та поговорити. Як у часи репресій, так і зараз — в часі анексії. Ці трагедії повторюються, нашаровуються.
"Я — мати", — завершує свій маніфест Заятдін.
Тому пейзаж Криму — у фотографіях, що зберігаються в кишеньках гаманців та стоять на полиці.
Пейзаж Криму — в біографіях.
***
Думаючи про образи Криму, на виставці не можна не звернути увагу на те, що частина з них сформована уявою. Адже, як та про що говорити митцям, коли доступ до Криму — лише в їхніх спогадах та снах, що залишається в цьому від реального?
Антон Шебетко створює простір, де розгортає на стіні чорно-білу фотографію узбережжя Сімеїза та розміщує на ній свою роботу про спільноту ЛГБТІК+ та дреґ-культуру.
Олексій Борисов малює пейзажі, підкреслюючи "мій, мій, мій" — і так теж повертається туди, де було добре. Але ці пейзажі, попри свою яскравість, похмурі та віддалені.
У своїй роботі "Я дивився на синосуїдний рух блакитних електронних хвиль допоки не відчув їх запах" Юрій Єфанов також поринає у спогади та сни. У них він згадує набережну свого міста, бетонні куби біля моря і стрибки у воду. Цей образ сповнений дитячої радості й щастя, але це відлуння пейзажу, сконструйоване за допомогою комп'ютерної симуляції в реальному часі, штучних рослин, дерева та текстилю. І ця інсталяція виглядає реальнішою за будь-що інше.
"Я дивився на синосуїдний рух блакитних електронних хвиль допоки не відчув їх запах" — одна з найсумніших і щемкіших робіт на виставці, адже оприявнює цю (тимчасову) неможливість повернутися до рідного міста. Але ця щемкість спричинена ще й тим, що неможливо повернутися у свої дитинство та юність, навіть коли російські війська покинуть півострів.
Загалом виставка "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" складається із трьох залів, кожен з яких створює умови для емоційного споглядання та залученості в роботи. У цей стан глядачі занурюються, починаючи від першого залу, де поруч з офортом Макова розміщене медитативне відео Влодка Кауфмана та Халіла Халілова, й завершують цю емоційну подорож не менш медитативним спогляданням за кінетичною скульптурою Віталія Кохана.
Збираючи всі ці фрагменти воєдино, здається, що Крим — про почуття. І тут я б лишила право за вами, читачами, подумати над тим, які саме почуття він викликає.
Так, можна сказати, що виставка "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" проблематизує множинні погляди на Крим, торкаючись питань доступу до знання, стирання історії, невидимості й ілюзорності, свободи — політичної, особистої та тілесної.
Вона також створює простір для пошуку того, що виникає поміж роботами — ця розмова постане у форматі публічної програми, що запланована на травень 2026 року.
***
Пишучи про цю виставку, я ловлю себе на думці, що "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" — назва, що апелює до дискурсивного, політичного та адвокаційного. Я думаю про те, яким Крим представлений в суспільній розмові — і чи розмов про це достатньо.
"За 12 років окупації Криму лише 12 кримців змогли повернутися після незаконного утримання. Понад 516 осіб переслідувалися за кримінальними справами. Станом на сьогодні 347 людей перебувають у місцях позбавлення волі, 29 осіб зазнали насильницького зникнення, а щонайменше 61 людина загинула за цей період", — цитує Суспільне Крим Тетяну Зелену, представницю організації "Цивільні вільні", сестру політв'язня з Криму Сергія Лихоманова.
А тому і мистецтво в розмові про Крим також має цю адвокаційну функцію. Як це може відбуватися?
Місце, в якому ця виставка відбулася, — Замок Уяздовський, — одне зі знакових для сучасного мистецтва Польщі. Важливою виставкою цього центру сучасного мистецтва, яка говорила про Україну політично, була виставка 1993 року "Степи України" куратора Єжи (Юрія) Онуха. Це була спроба проблематизувати складну покордонну історію України через твори Євгена Лещенка (Кривий Ріг), Андрія Сагайдаковського (Львів), Валентина Раєвського (Київ), Арсена Савадова (Київ), Василя Бажая (Львів), Василя Рябченка (Одеса), Георгія Сенченка (Київ), Гліба Вишеславського (Київ), Миколи Маценка (Черкаси, Київ), Олеги Голосія (Дніпро, Київ), Олега Тістола (Миколаїв, Київ), Олександра Ройтбурда (Одеса), Сергія Панича (Луганськ-Київ). Однак попри образи степу на ній не говорилося про Крим.
Що ж стосується України, то тут також я не можу згадати багато прикладів роботи з контекстом Криму. Найбільш яскравим проєктом була виставка "Алхімічна капітуляція", курована Мартою Кузьмою у 1994 році на кораблі "Славутич", а також її дві виставки в Ялті, що мали назву "Кримський проєкт" та апелювали до політичної ролі Криму (зокрема Ялтинської конференції).
З більш пізніх можу згадати "Спірну територію" (2012) — проєкт кураторської групи "Худрада" в Севастополі.
Але, зрештою, на моїй пам'яті це перша виставка сучасного мистецтва, яка порушує питання Криму та говорить про це через історії кримців і тих, хто там народилися, хто зростали чи були пов'язані довгі роки. Це означає, що ця виставка надає слово тим, хто мають цей тісний емоційний зв'язок, додаючи ще одну — і надзвичайно важливу — перспективу до цієї розмови.
Рубрика "Рецензії" публікує огляди й критичні тексти на мистецькі твори та інші культурні події.
Матеріали відображають особисту позицію авторів тексту. Думки, висловлені у текстах, не обов’язково збігаються з позицією редакції.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media