Виставка українського мистецтва на бойовому кораблі "Славутич" у Криму, що стала відомою на весь світ

Виставка "Алхімічна капітуляція". Колаж Суспільне Культура

17 червня 1993 року було підписано угоду між президентами України та Росії про заходи з формування ВМС України та ВМСФ Росії на базі Чорноморського флоту, у якій зокрема регулювалося питання про розподіл Чорноморського Флоту між Україною та Росією у співвідношенні 50 на 50 відсотків. Але вже 9 червня 1995 року рішення було змінене: згідно з рішенням президента України Леоніда Кучми та президента Росії Бориса Єльцина 18,3% кораблів відійшли до ВМС України, 81,7% — до ВМС Російської Федерації.

У липні 1994 року на бойовому кораблі "Славутич" відбулася одна з найбільш знакових виставок сучасного мистецтва — "Алхімічна капітуляція", яка переосмислювала радянський спадок та зокрема воєнну та героїчну історію СРСР й апелювала до його колоніальної сутності. Ця виставка стала першою, на яку спеціально приїхали критики видання The New York Times та інших світових видань.

Суспільне Культура розповідає про те, як мистецтво висвітлювало політичні події та як так взагалі сталося, що сучасне мистецтво було показане на воєнному кораблі.

Текст публікується у співпраці з Дослідницькою платформою PinchukArtCentre.

Виставка, що була організована Центром сучасного мистецтва Сороса в Києві та його директоркою Мартою Кузьмою, відбулася у 1994 році на борту військового корабля "Славутич" (капітаном корабля був Карен Хачатрян (1960-2012). Під час анексії Криму Російською Федерацією корабель "Славутич" перейшов до складу Чорноморського Флоту Російської Федерації, — ред.) у гавані Севастополя, Кримського півострова у межах фестивалю "Херсонеські ігри". Вона стала найбільш знаковою виставкою першої половини 1990-х років та змусила говорити про українське мистецтво за кордоном, створивши міжнародний резонанс навколо цього проєкту.

На ній були представлені нові роботи Сергія Браткова, Іллі Чичкана, Олександра Гнилицького, Олександра Харченка, Миколи Маценка, Ігоря Подольчака, Бориса Михайлова, Сергія Солонського, Андрія Сагайдаківського, Арсена Савадова, Георгія Сенченка, Олега Тістола, виконані переважно для заданого простору, відеотвори, перформанс, інсталяція та фотографії. Виставка виявила нові мистецькі зв’язки та тандеми, зокрема уперше було заявлено про створення "Колективу швидкого реагування" на чолі з Борисом Михайловим, Сергієм Солонським та Сергієм Братковим. Серед творів сучасного мистецтва також були показані роботи радянського фотокореспондента часів Другої світової війни газет "Известия" та "На розгром ворога" Дмитра Бальтерманца (1912—1990).

Задля виставки броненосець "Славутич" разом його екіпажем був доставлений з військової гавані до цивільної частини міста, де люди отримали змогу відвідувати експозицію, що діяла за своїм графіком та була доступна глядачам у певні години протягом 20-21 липня.

Виставка апелювала до складного пострадянського політичного контексту, історичної пам’яті, інституційної кризи та відсутності інституцій, питань виробництва мистецтва та його цінності. Ледь не вперше в українському мистецькому середовищі підіймалися теми екологічної та економічної криз, трансформації історії тощо. Опроявлені теми отримали особливе значення в Севастополі, місті зі складною політичною та культурною історією. Севастополь був містом центрального підпорядкування, він не входив до складу Автономної республіки Крим. Саме в Севастополі були розташовані головні бази для військово-морського флоту. Після розпаду СРСР портове місто опинилося у сфері інтересів двох держав — України та Росії, що призводило до політичних конфліктів та породжувало боротьбу за вплив та територію.

Авторка видання New York Times зауважила: протягом двох днів корабель на Чорному морі перетворився на сміливу та провокаційну пострадянську картинну галерею, а десять провідних українських художників взяли на себе керівництво флагманським кораблем "Славутич", який білінгував цю подію як втечу від напруги, яка виникла між Україною та Росією щодо спільного Чорноморського флоту.

Політичну напругу та водночас бажання не загострювати конфлікт з боку України можна помітити у офіційних документах Міністерства культури України до очільників міста Севастополя, де йшлося про створення культурологічної акції "Корабель. Миру", під якою розумілася виставка "Алхімічна капітуляція". Як бачимо, конфліктний момент у назві "капітуляція" було прибрано та змінено на тоді політкоректне "мир".

Свою кураторську статтю у каталозі до виставки Марта Кузьма розпочинає з опису складного контексту українського мистецтва, описує брак незалежних інституцій та архаїчність державних установ. Сам Центр сучасного мистецтва станом на 1994 рік не мав власного приміщення й переважно створював "квартирні" виставки. Тож "Алхімічна капітуляція" стала спробою розібратися зі складним експозиційним простором — кораблем, палуба, каюти, місток та причал якого замістили собою виставкові зали. Більшість робіт створені спеціально для заданого простору та перебували у діалозі з навколишнім середовищем.

Наприклад, одні з центральних робіт виставки — фотографії радянського фоторепортера Дмитра Бальтерманца "Дорога до війни" та "Кінна зима" (обидва 1941 року) — були надруковані на білих прапорах та встановлені по периметру корабля. Білий прапор у військовій справі означав "капітуляцію". Власне, "капітуляція" була винесена й у назву виставки.

Пояснюючи акцентування на слові "капітуляція", Кузьма називала це капітуляцією держави перед соціумом та позначала її як депресією, яка вирувала в українському суспільстві. Зокрема, вона писала у каталозі таке:

"За часів СРСР найбільший інститут парапсихології знаходився в Києві; в його стінах КДБ навчався тому, як держава може довести дрімотне суспільство до соціальної капітуляції перед нею не шляхом його реформування, а засобами маніпуляцій з його психологією... Багато хто гадає, що зростання кількості самогубств та масова депресія є безпосереднім наслідком падіння старого порядку, вкарбованого у масову свідомість, та загальнолюдського тверезіння та прозріння".

Продовжуючи цю думку, Кузьма писала, що "виставка досліджувала питання перетворення капітуляції в акт викриття [...] Прагнучи до перетворення або перероблення чогось звичайного і звичного на щось унікальне і неповторне, але приховуючи всю фальш за зовнішньою маскою, загальний процес має результатом первісні матеріали або предмети та первісні ідеї або відтворює той їхній складник, з якого все починалося, — тобто наводить до капітуляції як до ускладненого різновиду покори".

Поняття покори кураторка запозичила у Леопольда фон Захер-Мазоха, який працював із українським контекстом, та зокрема, у Галичині, та визначив покору як головну рису слов’янських країн. А проте, як не парадоксально, але й непокора стала ще однією з важливих рис людей, що жили на цьому просторі.

Кузьма заявляла, що метою виставки та сучасного мистецтва на кораблі було проявлення цього прояву непокори, а точніше "позбавити крейсер його суті як символу влади". На її думку, виставка була створена вдало, а "[...] бойовий корабель "Славутич" став і тлом, і сценою акції тому, що являв собою уламок радянського минулого, його індустріальну пам’ятку та монументальний пам’ятник, мілітаризований в усіх складових частинах".

Акт непокори був проявлений й на самій виставці. Робота Фонду Мазоха (чи як позначено у каталозі Ігоря Подольчака) була відхилена самим автором. За словами митця, він відмовився від участі у виставці через неактуальність теми виставки. Написавши офіційну заяву, Подольчак та Дюрич наголосили на символічному знищенні корабля "Славутич" 20.07.1994. А проте, що саме малося на увазі під "символічним знищенням", було не зрозуміло. Художники зауважують, що після цієї заяви керівництво корабля ледь не оголосило надзвичайний стан. Перевірити інформацію про серйозність намірів Фонду Мазоха та таку ж саму серйозність реакції командування корабля наразі не вдається можливим через часовий розрив.

Варто зауважити, що більшість представлених робіт на виставці стали знаковими в українському мистецтві. Зокрема, "Мутанти" Іллі Чичкана чи відеоробота "Голоси любові" Арсена Савадова та Георгія Сенченка. Але одним із найбільших досягнень Марти Кузьми було те, що "Алхімічна капітуляція" показала різне мистецтво з різних регіонів та різних спільнот — Києва, Харкова та Львова — що раніше не були представлені у такому діалозі. Важливим було й те, що на кораблі не було жодної живописної роботи — митці працювали з навколишнім середовищем, відео, фотографією, перформансом та інсталяцією.

Виставка справила велике враження не тільки на журналістів та закордонні медіа, але й на українську мистецьку спільноту, котра визначила “Алхімічну капітуляцію” як важливу та етапну для сучасного мистецтва.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!