До повномасштабного вторгнення Артем Чапай вважав себе пацифістом — та в перші дні повномашстабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ.
Свої внутрішні трансформації він описав у книзі "Не народжені для війни", яка здобула визнання в Україні та за її межами. Книга увійшла до переліку найкращих нонфікшн-видань 2025 року за версією The Washington Post , а також до коротких списків "Книги року BBC".
Суспільне Культура поспілкувалося з автором про сприйняття книжки українськими та іноземними читачами, попит на воєнну літературу та (не)можливість залишатися пацифістом, коли ворог хоче знищити твою країну.
Насамперед пропоную зосередитися на книзі "Не народжені для війни". Розкажіть, як ви над нею працювали: коли виник задум, чи складно було поєднувати письменництво зі службою?
Ця книжка виникла з інтерв'ю, яке в мене взяв французький журналіст П'єр Сотрей ще в травні 2022 року. Воно настільки зачепило французьку публіку, що через півроку мені запропонували написати власну статтю — а її вже помітило французьке видавництво й спонукало розширити до невеликої книжки.
Я завершив першу версію рукопису, призначену для французького читацтва, до кінця 2023-го. Тоді я був на ротації в Покровську. "Не народжені для війни" вийшла французькою, ставши однією з найкращих книг року за версією видання Le Monde. Після цього нею зацікавилися американський та український видавці. Зазначу, що версію для української публіки я дещо допрацював.
Щодо того, як працювалося паралельно зі службою, можу сказати, що з 2022 по 2025 рік я спромігся на 116 сторінок. Я писав уривками, поміж нарядами, виїздами та виходами на блокпости.
Що ви змінили у версії для української публіки?
Я додав трохи нюансів, які не хотів поширювати на іноземну авдиторію, але це зробило книгу важливішою для українців. Скажімо, про те, що в Україні не всі як один кинулися зустрічати ворога зі зброєю.
Деякі речі я навпаки видалив: українцям не потрібно на кілька абзаців пояснювати, хто такий Тарас Шевченко чи Григорій Сковорода, історію російської колонізації наших земель тощо.
Крім того, для українських читачів я дописав післямову про те, як склалася доля різних людей, які згадувалися в книжці, між 2023 і 2025 роками. На жаль, оскільки це військові, то з багатьма з них нічого хорошого не сталося. Якщо французька версія книжки у 2023-му була присвячена одному загиблому другові — то українська вже трьом.
Які меседжі вам було пріоритетно донести саме до українського читача?
Я дотримуюся думки, що письменник повинен не доносити меседжі, а ставити незручні питання. Мої звучали так: "Де ти? Що ти обираєш? Ким ти є і ким ти хочеш бути?". А відповіді до них має віднайти вже сам читач.
Як відрізняється сприйняття книжки в Україні та за кордоном?
За кордоном "Не народжені для війни" сприймають як книжку про українську resilience, тобто стійкість — або, як ми звиклим називати вже заяложеним словом, незламність.
Тоді як в Україні я чув критику, що ця книга розділяє, бо тикає ухилянтам в очі, що вони ухилянти. Іноземці цього взагалі не помічають. Вони найчастіше запитують про те, як я, вважаючи себе пацифістом, пішов воювати. А українців тригерять якісь дрібні натяки: наші читачі хотіли б комфортно почуватися й не мати таких нагадувань.
Утім, я дуже вражений, що, всупереч моїм очікуванням, в Україні книга теж є дуже популярною. Вперше серед моїх книжок за один рік вже було два наклади — і очікується третій.
Цього року, як на мене, українське читацтво пожвавилося в попиті на воєнну літературу. Окрім вашої книжки, дуже активно обговорюються "Гемінґвей нічого не знає" Артура Дроня та "Гра в перевдягання" Артема Чеха. Раніше видання про військовий досвід не ставали настільки популярними – про що, на вашу думку, свідчить ця тенденція?
Ця тенденція — не стільки про читачів, як про те, що з'явилися талановиті тексти. Українські письменники, які пішли на війну або стали письменниками на війні, почали активніше писати. Це означає, що просто минуло достатньо часу, аби поміж бойовими завданнями чи після поранення, як-от Артур Дронь, автори мали змогу завершити текст.
Зверніть увагу, що всі ці книжки дуже короткі. Тому що тільки людина, яка не є в армії, може писати щороку по книжку на п'ятсот сторінок.
Якщо проводити паралелі між цими трьома свідченнями українських військових-письменників: як вони відрізняються та доповнюють одна одну?
Ці книжки — про одне й те саме, просто написані різними особистостями й під трохи різними кутами.
Моя мама, прочитавши книжку Дроня, сказала, що це наче дзеркальне відображення мене, якби я був вірянином і на покоління молодшим. У нього війна описана з погляду сина, а в мене — з погляду батька. Я з повагою пишу про релігійних людей, яких зустрів в армії — як Артур з такою ж повагою згадує свого "улюбленого атеїста", хоча сам дуже вірить у Бога.
Книга Чеха теж дуже талановита й написана під ще іншим кутом — людиною, яку тригерить щось своє.
В інтернет-книгарнях наші три книжки часом продають комплектами — це також свідчить про їхню схожість.
До речі, якщо вже згадали Артема Чеха, маю до вас дещо жартівливе запитання. Через схожість псевдонімів та тематики ваших книжок вас іноді плутають – як ви до цього ставитеся?
Артем Чех "форвардує" мені електронні листи, які помилково надіслали йому, а іноді навпаки. Постійно (сміється). Але це така ж ситуація, як в Любка Дереша, Люко Дашвар та Андрія Любки. Я думаю, нічого страшного тут немає. Мені було б неприємно, якби мене плутали з умовним "хорошим рускім", але з хорошим українським письменником — це прекрасно.
Чи готові ми до художніх творів про цю війну? В одному з інтерв’ю ви казали, що ці складні реалії було б виграшно загорнути в сетинг фентезі. Не задумуєтеся взятися за таку історію найближчим часом?
Я не дуже схильний до фентезі, радше до наукової фантастики, на якій зростав. Власне, щось на кшталт філософської соціальної фантастики я зараз і пишу. Але це знову вийде дуже короткий текст, бо можливості в мене, на жаль, обмежені.
Наскільки текст – дієвий інструмент, щоб говорити про війну у порівнянні з іншими видами мистецтва? У чому його перевага над кіно, виставками, театром та музикою, які більше залучають аудіовізуальні рівні сприйняття?
Мені навпаки здається, що книжка діє водночас на всі чуття. В художньому описі можна передати запах, температуру, тілесні відчуття, як-от нудоту чи ейфорію тощо.
Література діє в моменті значно слабше, ніж, скажімо, кіно. Я вже перестав плекати надію, що текстом можна кардинально змінити погляди людей. Однак у книжок дуже довгий термін придатності: вони діють повільніше, але глибше. З них ми досі можемо зрозуміти, яким було XIX століття. З художньої літератури, нонфікшну та філософських праць однаково можна почерпнути історію.
Колись я вже саркастично зазначав, що пишу із думкою про те, як історики майбутнього зможуть за такими книжками, як моя, Дроня чи Чеха, визначати, чому ми виграли або програли. Тому авторам не слід брехати: важливо дотримуватися балансу й описувати світ так, як його відчуваєш. Не потураючи тим, кому буде дискомфортно це читати, і не підлаштовуватися під "популярнішу" позицію заради визнання.
Ви кілька разів сказали, що автори-військові об'єктивно мають дуже мало часу, щоб писати книжки. А як щодо ваших побратимів? Чи читають вони ваші твори?
Зацитую вірш прекрасного поета Ігоря Мітрова: "Мої побратими не читають: ані Чеха, ані Чупу, ані Чапая..".
Більшість моїх побратимів почали читати тільки мене, бо ми знайомі особисто. Зазвичай вони черпають інформацію та розваги з TikTok чи Telegram-каналів. Одного разу я попросив у Facebook — і читачі надіслали мені багато книжок, дуже різних. Окрім мене, одна людина читала Шкляра, і ще одна — релігійну літературу. Інші книжки залишилися недоторканими аж доки не згоріли, коли прилетіло в нашу казарму.
Ви часто згадуєте, що до війни вважали себе пацифістом. Як пережите на передовій змінило ваш світогляд?
До війни я теоретично схилявся до пацифізму, але зараз я називаю це "абстрактним пацифізмом у вакуумі". Я ідентифікував себе пацифістом, але не зовсім розумів, що мав на увазі, бо ніколи не опинявся в подібній ситуації. Дуже легко бути пацифістом, коли немає війни, і ти не стоїш перед реальним вибором — оборонятися чи тікати. У дійсності виявилося, що в цьому fight or flight я схильний спробувати боротися.
Крім того, є ситуації, коли ти просто розумієш — і я про це постійно кажу в іноземних інтерв’ю, — що ніякі петиції й голодні протести не допоможуть. Що все-таки потрібно діяти.
Теоретично ми всі за мир, звісно, але на ділі мусимо боротися — щоб нашим дітям не довелося. Я ще у 2022-му визначив для себе, що хочу, аби це закінчилося, поки мої діти не стануть повнолітніми. Зараз я бачу цей меседж вже на державному рівні.
Це все-таки теж пацифізм — але дієвий, практичний пацифізм, який, на жаль, проявляється в тому, що нам доводиться ставити свої крихкі тіла на шляху пітьмі, яка хлине на нас зі сходу.
Гадаю, те, що іноземці почали про це замислюватися, і спричинило популярність моєї книжки за кордоном. Як ви, мабуть, чули, газета Washington Post назвала її однією з найважливіших нонфікшн-книжок року. Невдовзі її перекладуть нідерландською — і мені особливо приємно, що це робить видавництво, яке сформувалося під час опору нацистській окупації.
Військовий досвід змінив вас як автора?
Радше поглибив ті тенденції, які вже були в моїй творчості. Я й раніше дотримувався мінімалізму, уникав гучних слів. І намагався звертатися до гумору, бо він потрібен навіть у найскладніших ситуаціях. На жаль, у "Не народжених для війни" це простежується найменше, бо я писав цю книжку в досить депресивному стані. Я б хотів повернутися до іронії — не як до засобу розсмішити читача, а як до хорошого захисного механізму.
Цей рік наближається до завершення, тому я хотіла б розпитати ваші спостереження про те, яким він був для української культури. Як змінилося транслювання війни нашими митцями та сприйняття цієї теми самими українцями?
Як ми вже згадували , цього року почали масово з'являтися нехудожні книжки. Настав момент, коли люди пережили вже достатньо й захотіли цим поділитися. Ми пройшли стан шоку — почалося осмислення.
Я очікував, що люди вже наситилися цією темою й будуть уникати її, але навпаки — цього року продажі моїх книжок найвищі за весь час.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media