З початку повномасштабного вторгнення багато представників української літератури повернулися на фронт чи мобілізувалися до лав Збройних сил України.
Поки вони замінили клавіатуру та ручки на зброю, літературний процес не стоїть на місці: в сучукрліті з’являються нові книги, зокрема про війну, підростає молоде покоління письменників та потроху заповнюються ніші.
Про те, чи буде в нас література, у якій гуманізуватимуть росіян, як коректно писати про війну та окупацію, якщо письменник не жив у цих умовах, що відбувається в українському літературному процесі — про це розповів український поет, критик, літературознавець та військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Ігор Мітров.
Про формування "воєнної літератури"
Чи сформується у нас в результаті після перемоги пласт "воєнної літератури", як це було під час Другої світової?
Насправді вона вже почала формуватися з 2014 року. Якщо говорити про воєнну літературу, то найкращі зразки — це тексти, які над напрямами, течіями. Відповідно з часом події, які відбуваються зараз, стануть сетингом для романів і взагалі текстів. Люди займаються арттерапією хто як може і це нормально. Потім час відсіє: хороше залишиться, а щось зникне і забудеться.
Якщо говорити про іноземну літературу, то був німецький письменник Генріх Белль, який написав оповідання "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…". У центрі сюжету — поранений німецький солдат Другої світової війни, який через кілька місяців після закінчення школи потрапляє до неї, але вже з пораненням. Ми бачимо жорстокість війни та скаліченого солдата, який у нас викликає жалість. Наші західні партнери також наголошують на тому, що росіяни теж страждають. Як ти гадаєш, чи з’явиться в нас колись література, де гуманізують росіян?
Ми потрошку прорубуємо цю скелю, тож рано чи пізно достукаємося до всіх і розкажемо, чому саме русню треба ненавидіти всім серцем. Але це ж тільки одна з проблем, які можуть бути поставлені в тексті. Якщо говорити конкретно про Белля, то він більше тяжів до алегоричних текстів.
Коли ми говоримо про воєнну літературу, то найчастіше мається на увазі щось на межі документалістики, мемуаристики. І тут у нас усе ще попереду. Дуже багато військовослужбовців захочуть описати свої враження, написати мемуари, спогади про війну. У когось це вийде більш талановито, у когось — менш талановито. Але цей прошарок літератури з'являтиметься у найближчі роки, поки ми будемо осмислювати все те, що з нами відбулося.
Тоді в нас уже не буде ніяких тригерів.
Зараз ми дивимося фільми чи читаємо книги про ту війну і в нас немає приводу для болю. Пройшло дуже багато часу, ми пережили, переросли події та рухаємося далі. Так само колись ми будемо ставитися до цієї війни як до історичної події, а не як до травми. Тоді почнеться нова література, де буде неактуальний поділ на воєнну чи не воєнну.
Минулого року вийшов антивоєнний фільм "На Західному фронті без змін" за книгою Еріха Марії Ремарка. Для деяких українців він був неоднозначним, адже вони сприйняли його вже крізь призму українсько-російської війни.
На Заході можуть знімати що завгодно — це їхня справа. Проте, якщо у такий спосіб намагаються донести думку, яка вписується у світовий порядок денний, і якщо це намагання дійсно через хитру відсилку до Ремарка зробити жест із гуманізації росіян, то це не дуже добре. Треба ще подивитися, хто знімав цей фільм та на чиї гроші. Бо зараз який фільм не візьмеш, скрізь можна щось накопати.
А загалом для нас, українців, Ремарк втратив свою актуальність. Зараз, на мою думку, він абсолютно недоречний і недоцільний. Колись ми його перепрочитаємо, перевіримо себе і спробуємо в ньому щось знайти.
Зрештою, відносно недавно повернувся в літературний обіг Ернст Юнґер. В Україні про нього згадували, а з початком мілітаризації країни після 2014 року він набув якоїсь нової актуальності.
Але загальновизнаний класик, який пише про важливі універсальні теми. У якій мірі він модний, поруч стоїть із Коельо. Хоча їхні тексти не можна порівнювати, звісно.
Як писати про війну
Чи може письменник, який не був на фронті/не жив чи не виїжджав із окупації, писати про війну та окуповані міста? Наскільки це доречно і коректно щодо військових-письменників та людей, які пережили окупацію?
Почати слід з того, що, звісно, писати про це може хто завгодно. Єдиний наш орієнтир і стримувач — наша совість і самоцензура. Проте фальшивий досвід одразу видно — воно завжди несправжнє, не прожите до кінця і тому не становитиме такої цінності, як тексти, написані безпосередньо з цим досвідом.
Однак є купа прийомів, якими можна скористатися, навіть дистанціюватися від подій, про які пишеш, щоб ніхто не звинувачував потім, що ти приміряєш на себе чужий досвід чи намагаєшся паразитувати на чужому горі.
Можливо, саме через це й почало "прилітати" Каті Бабкіній за її нову книжку "Мам, пам’ятаєш?". А Кокотюха, наприклад, випустив роман і нічого. Підозрюю, що він просто дистанціюється від подій. Тобто робить це просто сюжетним тлом і не тригерить читача, бо він цього не вміє робити і специфіка його текстів інша.
Наприклад, можна обрати якогось оповідача, який не переживав ці події, але, скажімо, якимось чином про них дізнався. Тоді не буде відчуття, що ти цей досвід чіпляєш на себе. Насправді потрібен літературний хист, відчуття такту, вміння комунікувати з аудиторією.
Писати книжки — це ж не просто набирати текст. Це найвищий ступінь володіння мовою, який допомагає якісно комунікувати з іншими людьми.
Виходить, що писати про війну може будь-хто, але не кожен може співпереживати?
Це по-перше. А по-друге, кожен випадок варто розглядати окремо. Нещодавно одна історія трапилася з Ігорем Астапенком. У нас в університеті, на нашій колишній кафедрі з нього почали ліпити поета-фронтовика, хоча він до фронту ніякого стосунку не має. І в принципі він ніколи не розказував прямим текстом, що він десь служить чи воює, але при цьому пише дуже проникливі тексти про фронт, штаб і побратимів. І це нестрашно.
Але коли Юрій Ковалів, потужний літературознавець, викладач, з яким я особисто знайомий і працю якого я дуже поважаю, публікує науково-літературознавчу статтю про фронтову лірику Ігоря Астапенка, яка починається з панегірика героїзму нашого поета-фронтовика, то сам Астапенко це ніяк не оскаржує. Він це жодним чином не заперечує, ніби все так і повинно бути. Через це отримав тумаків від спільноти, і це абсолютно заслужено.
У вірші нічого поганого немає. Технічно в Астапенка класна силаботоніка, багато де навіть за душу бере. Але знову ж таки людина не переживає цей досвід, і вона при цьому намагається його намалювати. Його легітимізують з цією фейковою біографією, а потім потім починаються Спартаки Субботи, Доржі Бату. Так кумедно, що це лягло в один ряд з усіма срачами, але насправді це одного поля ягода.
Ми мусимо викривати те, що не є правильним. І як суспільство маємо реагувати на будь-які подібні прояви. Так я собі це бачу.
Раніше у соцмережах розкритикували книгу Дарини Гнатко "Буча. Історія одного полону" і видавництво "КСД" вирішило закрити цей проєкт. Чому була така реакція суспільства?
Тоді ще співпало, що анонсували фільм про "Бучу". Ще кровоточила рана, а вже розвели якусь діяльність.
А з іншого боку, хтозна, що це була за книжка. Вона була коряво прокомунікована: наче трилер на межі з порнографією з кічовою обкладинкою. Не так про це треба говорити. Бо склалося враження, що це з розряду моторошних романів про маніяків. Там якась дівчина намальована зі зв’язаними руками, і вже через це асоціативний ряд пішов не в той бік.
Тобто це просто погано подана книга. А раптом у тому тексті є важливий інсайт для нас усіх? Але ми про це не дізнаємося, бо деякі видавництва не вміють видавати книжки.
Як коректно говорити про війну в художньому тексті?
Літературний хист передбачає, що письменник не просто комбінує слова в речення, а речення в тексти, а саме володіє мовою на найвищих рівнях, щоб посилати винятково правильні меседжі для своєї аудиторії. Треба вміти говорити. Треба вчитися.
Я бачив людей, до яких у мене немає претензій, крім однієї: наскільки ця війна для них чужа. Вони за нею спостерігають збоку, наче за якимось фільмом. І зовсім не співпереживають. Звісно, можливо, це ознака певної якоїсь ментальної особливості.
Але про Бучу зараз усе одно має бути мемуаристика, документалістика, і її важливо поширювати закордоном. Перекладати і видавати її на західну аудиторію.
Усі з літпроцесу потроху це роблять. Пишуть колонки та постійно десь виступають Іра Цілик, Катерина Калитко, Галя Крук, Артем Чех, Андрій Чапай. Роблять те, що, мабуть, повинні робити літератори у цій ситуації. Вони по факту документують трагедію, а не починають робити трагедію для якогось свого сюжету. Оце, можливо, і є ця тонка межа. Ще рано вигадувати, рано використовувати ці декорації — вони ще не охололи.
Зараз ми абсолютно спокійно дивимося фільм "На Західному фронті без змін" про Першу світову. Переглядаємо фільм "1917" як захопливий екшн, атракціон, але разом з тим це філософська стрічка. Нас не тригерить війна, бо пройшов час. А в нас тут ще, вибачте, не всі бордюри в Бучі побілили. І це теж письменницьке завдання — визначати, коли рано, а коли не рано. Розуміти момент. Говорити слово вчасно. Хтось може, а хтось ні.
Є люди, які не включаються. З ними дуже важко спілкуватися. Вони настільки не на твоїй хвилі. Військовим у принципі з усіма важко спілкуватися, крім військових. Але з цими людьми спілкуватися ще важче.
Вони ніби й хочуть поцікавитися чимось, але коли ти починаєш розповідати, вони слухають, наче байку за півасіком.
У нас і так народ продемонстрував ну просто якусь неймовірну мобілізацію. А такі люди, які просто поза контекстом, завжди будуть. Зараз їх дуже мало, а колись їх була більшість. Сидять і чекають, коли це все закінчиться. А як — їм не дуже і важливо.
Про те, як тексти з'являються на фронті
В одному зі своїх інтерв’ю ти говорив, що сам пишеш на фронті й твої побратими теж уже почали писати.
Стежу за дописами своїх побратимів. Це справді диво калинове. Здебільшого вони пишуть про свої враження, свої думки з приводу подій, наших бойових задач та виїздів. Вони намагаються це описувати десь із гумором, якось обмазувати це літературою. Але через те, що, скажімо, дуже часто бракує базового знання граматики, за цим цікаво спостерігати з філологічної точки зору, бо люди часто просто записують свою живу розмовну мову. Тобто починають писати так, як вони говорять. І це просто діалектологічна енциклопедія.
Чи пишеш ти зараз? І як вдається знаходити час на творчість, перебуваючи на фронті? Коли найвдаліший момент для цього?
Найактивніше писав, коли були найактивніші бойові дії, бо тоді розумів, що якщо зараз не запишу, то потім — точно ні. Так і виходило, що постійно щось писав. Проте, тільки-но я на виїзді отримав травму, припинив брати участь у бойових діях — і перестав писати. Це триває десь із весни. Я себе нікуди не підганяю, не змушую, бо це останнє діло взагалі.
Зараз у мене дуже багато думок, проте вони десь замкнені. Я не можу поки що ключ до цього знайти. Думаю, що скоро все це вирішиться.
Чи не думав написати прозову книжку?
Думав, уже навіть маю певні напрацювання. Її вже видавець мій дорогий дуже чекає — Андрій Гончарук із "Лютої Справи". Я і сам її чекаю.
Він теж на фронті. Фактично ми в одному лісі паралельно йшли, але їх звідти вивели минулого року, а ми досі там.
То ви там перетиналися?
Насправді ми завжди чекали і шукали зустрічі. Але, на жаль, справді можна сидіти з людиною кілька місяців в одному лісі, йти пліч-о-пліч і при цьому ні разу її не бачити. Навіть якщо між вами буде метрів 700, кілометр чи навіть менше. Але він взимку заїжджав до нас на базу й ми бачилися. Це була класна і дуже тепла зустріч.
Про сучасний літературний процес
Що можеш сказати про літературний процес: що змінилося і чого не вистачає?
У нас у принципі не вистачає порівняно з Європою книжок. Дуже мало видається і дуже мало читається. Відтак нам не вистачає будь-яких. До поезії найменше питань, вона в нас дійсно яскрава, різноманітна і цікава. Але загалом багато неосвоєних, незайнятих нив, які зараз активно починають заповнюватися, і це дуже радує. Відчувається загальний підйом, а відтак і літературний. Рухається вперед.
Туди прийшло нове покоління, яке молодше за мене, хоча мені 30 років, у них цікаві історії й це вже ціла школа.
Фентезі теж поруч. Хоч я і на фронті, до мене долітає відгомін тих чи інших літературних подій, і динаміка позитивна.
До речі, про фентезі, яке зараз почало стрімко розвиватися. Найперше, що згадується, — це книги Наталі Матолінець та Дарії Піскозуб, які видають свої книги у видавництві Vivat.
Вони однозначно варті того, щоб глибше занурюватися в їхні книжки і читати.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!