Кінокритикиня та культурна журналістка Дарія Бадьйор для Суспільне Культура розмірковує над тим, яким вийшов документальний фільм Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки", як режисер використовує жанрові рамки та чому це — кіно нового світу.
Новий фільм Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки", що його світова прем`єра відбулась у січні на кінофестивалі "Санденс", отримав довгоочікувану і зворушливу прем'єру в Україні.
Прогнозовано, стрічка перемогла у двох конкурсах Docudays UA — міжнародному та правозахисному, а також отримала Приз глядацьких симпатій. На прем'єрі у київському кінотеатрі "Жовтень" зал десять хвилин стоячи аплодував героям "2000 метрів" — тим, які були в залі і яких у залі не було — як ми дізнаємось з фільму, не всі, з ким Чернов говорив на шляху до села в Донецькій області, дожили до цього показу.
Спродюсований Frontline (відділення PBS, суспільного мовника в Штатах, що займається виробництвом кінодокументалістики) та Associated Press, фільм показує інший бік російської війни проти України. Якщо "20 днів в Маріуполі" пропонував погляд на те, як від війни страждає цивільне населення — зокрема, в оточеному і згодом знищеному росіянами місті біля Азовського моря, — то "2000 метрів до Андріївки" розповідає про шлях українських військових.
Буквально: протягом кількох місяців бійці Третьої окремої штурмової бригади ідуть лісосмугою, щоб зайняти село Андріївка біля Бахмута. Мстислав Чернов і його співоператор Алекс Бабенко ідуть разом з ними. Дорогою (що невпинно обстрілюється російською армією) говорять: про життя до війни і про те, чи є життя після неї. Закадровий голос режисера, тихий і напозір спокійний, як у "маріупольському" фільмі, коментує події для іноземних глядачів, додаючи екзистенційного виміру. Для українців ця війна — на виживання, і в цьому сенсі, як помітили рецензенти в Indiewire, цей фільм і про-, і антивоєнний одночасно. Ще один шар — закадрові голоси ведучих західних телеканалів, що повідомляють новини про український контрнаступ. Їхні формулювання та інтонації свідчать про те, що для багатьох людей, що живуть поза Україною, ця війна — всього-на-всього чергова захоплива історія, за якою так цікаво спостерігати в реальному часі, аж поки вона не припиняє виправдовувати очікування.
Камери Чернова та Бабенка — не єдині, що фіксують битву за Андріївку під час контрнаступу 2023-го для цього фільму. Ледве не половину екранного часу ми дивимось на шлях до вже знищеного села, від якого лишилась сама назва ("Це війна за імена", — стверджує фільм у своїй поетичній точності), через натільні камери українських військових та камери на дронах. Геймери одразу розпізнають в цьому естетику знайомих "стрілялок". "2000 метрів" і справді іноді виглядає як відеогра, пропонуючи глядачам усвідомлення того, що ця "відеогра" — реальність, життя цілої країни, змушеної захищатися від ворога-сусіда, що розв'язав війну.
Натхненний "Дюнкерком" Крістофера Нолана і тим, як події Дюнкеркської евакуації розгортались у кількох часових вимірах, але в одному просторі — пляжу, який для багатьох стане місцем загибелі, Чернов не цурається жанрових рамок. Він та монтажерка Мішель Мізнер (вона ж монтувала "20 днів в Маріуполі" і співпродюсувала обидва фільми) зібрали відео з Андріївки за принципами воєнного трилера. "2000 метрів до Андріївки", хай як цинічно це звучить, цікаво дивитись і рухають розмову про кіномову.
Що означає знімати документальний трилер про штурмовиків? Що якщо ці штурмовики — твої співгромадяни й майже сусіди (у фільмі є сповнений життя діалог із хлопцем з Харкова, який вчився в інституті, з яким "ворогує" інститут, де навчався Чернов), колишні цивільні, які мріють про повернення до мирного життя, коли закінчиться війна (питання до росіян, що сидять у бліндажах дорогою до Андріївки, "на чорта ти сюди припхався?" звучить у фільмі неодноразово і здебільшого не отримує відповіді)? Що як війна ця — у твоєму домі? Що як завдання, довкола якого тримається інтрига — виконає чи не виконає — повісити прапор твоєї країни на одній з нечисленних стін того, що колись було населеним пунктом? Яке тут може бути кіно?
Чернов, як й інші його українські колеги, які працюють із темою повномасштабного вторгнення в кіно (інших тепер і немає, зі зрозумілих причин), цілком дає собі раду з цим питанням. Маючи доступ до інструментарію однієї з найрозвиненіших кіноіндустрій світу — американської, він успішно запаковує шмат нашої реальності, обираючи формат жанрового кіно. У цьому сенсі його легко можна звинуватити у цинізмі, у тому, що він створює адреналіновий атракціон і будує кар'єру на війні.
Кілька сотень тисяч глядачів (оцінка кількості приблизна і, можливо, занадто оптимістична) знатимуть, як виглядатиме Андріївка і що означає кожен метр у тій лісосмузі. Чесність Чернова полягає в тому, що він і сам не знає, чим його фільм закінчиться (що значно ускладнює пошук фінансування, як він розповідає в одному з інтерв'ю), ба більше: чи він сам залишиться у живих.
Кіно є тоталітарним жанром, воно захоплює тебе, і не відпускає — з великого екрана чи маленького. Для того і було створене, ілюзій не маємо. За час свого існування кіно виплекало безліч монстрів і доклалось до жахливих подій та насильства. Але воно є лакмусовим папірцем світу, в якому ми живемо. "2000 метрів до Андріївки" — кіно нового світу, в який ми, вочевидь, заходимо. Це світ активної боротьби за справедливість — зі зброєю в руках чи без.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media