З 13 по 22 червня в Україні проходить 12-й кінофестиваль "Чілдрен Кінофест" — щорічний міжнародний фестиваль мистецтва кіно для дітей та підлітків, який знайомить молоду українську аудиторію як із найновішими європейськими стрічками, так і зі світовою кінокласикою.
Покази програми одночасно відбуваються в кінотеатрах Києва, Львова, Вінниці, Житомира, Дніпра, Луцька, Одеси, Полтави, Тернополя, Хмельницького, Запоріжжя та Чернігова.
З цього приводу Суспільне Культура розповідає, чому анімаційні фільми — це не лише для дітей, а й для дорослих.
Універсальні теми
Однією з ключових причин, чому анімація приваблює як дітей, так і дорослих, є дослідження універсальних тем: кохання, втрати, дружби, ідентичності та плину часу. Яскравий візуал може приваблювати молодших глядачів, але емоційна глибина та багаторівнева історія часто знаходять не менший відгук і у дорослих.
Найпопулярніший приклад — "Король Лев". Адже це не просто історія про молодого лева, який вчиться бути лідером, — це історія горя, спадщини та самопізнання, яку часто порівнюють із шекспірівським "Гамлетом".
"Думками навиворіт" досліджує емоційні складнощі та психічне здоров'я з точки зору дитини, але його комплексний погляд на пам'ять, зміни та дорослішання резонує й зі старшою аудиторією. Про те, що мультфільм знаходить відгук у дорослих, свідчить і велика кількість мемів, пов'язана з цією анімацією. Наприклад, із Тривожністю, що з'явилась у другому фільмі.
А стрічка "Вгору" відкривається зворушливим монтажем про кохання і втрату, що триває все життя: сум персонажа зрозумілий дітям, але усвідомлення впливу втрати зачіпає саме дорослих глядачів.
Навіть такі мультсеріали, як "Кінь БоДжек" або "Час пригод з Фінном і Джейком" починаються як безтурботні авантюри, але переростають у глибоко інтроспективні розповіді про травму, жаль і зцілення.
Ці приклади доводять, що анімація є потужним засобом для дослідження глибоких людських переживань, які виходять за межі віку.
Жарти (не) для дорослих
Ще одна причина, чому анімація приваблює дорослих — це наявність прихованих жартів і алюзій, спеціально спрямованих на старшу аудиторію. Багато анімаційних фільмів, орієнтованих насамперед на дітей, містять тонкий гумор і двозначні натяки, які пролітають над головами дітей, але ідеально підходять для дорослих. Такий багаторівневий підхід розважає батьків і старших глядачів, які дивляться мультфільм разом із молодшими.
Наприклад, "Шрек" активно використовує сатиру та посилання на попкультуру, висміює традиційні казкові тропи та навіть із цинізмом ставиться до відомих персонажів. У "Шреку" сірі тони та камери у королівстві Дюлок натякають на антиутопічні теми. А також у мультфільмі є низка жартів, які працюють і на дітей, і на дорослих — але в останніх викликаю особливі емоції.
Побачивши вперше височезний замок Фаркуада, Шрек жартує: "Як ти думаєш, може, він щось компенсує?" Пізніше у першій частині Фіона каже Шреку, що він "ніколи не зрівняється" з величчю Фаркуада. На що огр відповідає: "Я дозволю тобі «виміряти» його завтра, коли побачиш його".
В "Історії іграшок" через суперництво Вуді та Базза проскакують жарти про ревнощі та кризу середнього віку, а в "Зоотрополісі" є дотепна пародія на "Пуститися берега".
Ці приховані елементи не заважають історії для дітей, але збагачують досвід старших глядачів, дозволяючи анімаційним фільмам функціонувати на кількох рівнях та роблячи їх культурно актуальними для різних поколінь.
Як студія Ghibli об'єднує покоління через анімацію
Студія Ghibli — один із найяскравіших прикладів того, що анімація не лише для дітей, а й потужний формат для будь-якого віку.
Їхні фільми порушують складні, емоційні та філософські теми — як-от захист довкілля ("Принцеса Мононоке"), горе та стійкість ("Мій сусід Тоторо"), пацифізм ("Мадрівний замок Хаула"), травми війни ("Могила світлячків") та пошук ідентичності ("Віднесені привидами") — з глибиною, що резонує далеко за межами дитячого віку.
На відміну від багатьох західних студій, які часто поділяють контент на суто "дитячий" і "дорослий", Ghibli приймає неоднозначність і багатошаровість оповіді, створюючи фільми, якими діти можуть насолоджуватися на одному рівні, а дорослі — на більш емоційному чи символічному.
Хаяо Міядзакі та його команда надають пріоритет таким людським цінностям, як емпатія, моральна неоднозначність та внутрішнє життя героїв, уникаючи однозначних лиходіїв чи спрощених послань.
Навіть м'якші фільми Ghibli, як-от "Служба доставки Кікі" чи "Рибка Поньо на кручі" говорять про амбіції, дорослішання та прийняттям смерті, що є універсальним досвідом, переданим через візуально-поетичну, анімаційну форму.
Такий багатошаровий підхід показує, як анімація, якщо до неї ставитися з такою ж мистецькою серйозністю, як і до живої дії, може бути засобом, багатим на сенс, емоційний резонанс і красу для глядачів будь-якого віку.
Більше ніж магія: як Pixar і Disney дарують сміх і сльози
Студії Pixar та Disney також продовжують показувати, що анімація може захоплювати як дітей, так і дорослих, висвітлюючи складні, дорослі теми у доступній формі.
Наприклад, "ВОЛЛ-І" розмірковує про екологічний колапс, споживацтво та самотність — і все це очима мовчазного робота з великим серцем.
"Коко" заглиблюється в теми смерті, пам'яті та спадщини в межах мексиканської традиції, обережно підводячи глядачів до розмірковувань про скорботу та родовід.
"Душа" досліджує екзистенційні питання про сенс життя, творче вигорання та внутрішній спокій — теми, які глибоко зачіпають дорослих, і все це у візуально насиченому та музичному світі душі.
Схожим чином "Я Панда" заглиблюється у пубертатний період, емоційний хаос та конфлікт поколінь, а також торкається тем ідентичності та самоприйняття.
Ці мультфільми поєднують у собі гумор, екшн і проникливі моменти, тож молодші глядачі залишаються розваженими, тоді як старші глядачі розпізнають тонкі послання, що ховаються під поверхнею.
Звідки пішло уявлення, що анімація для дітей
У багатьох людей анімація асоціюється насамперед із дітьми здебільшого через ранні роботи Disney. Студія, особливо починаючи з 1930-х років, популяризувала анімаційні фільми як сімейну розвагу, в центрі якої були казки, яскраві персонажі та моральні уроки, що приваблювали молодшу аудиторію.
"З самого початку анімаційні фільми Disney були здебільшого орієнтовані на дітей. Попри те, що «Білосніжка та семеро гномів», «Піннокіо» та «Бембі» містили сцени, чутливі для юної аудиторії, вони були простими та зрозумілими для дітей. Глядачам 30-х і 40-х років анімаційні фільми здавалися красивими і новими, але переважно для малечі. На жаль, ця хибна думка передавалася з покоління в покоління", — Dream Farm Studios.
Ця і без того стійка асоціація остаточно посилилася, коли Disney став домінувати в індустрії. Він утвердив культурне сприйняття того, що анімація — це жанр, створений переважно для дітей, затьмаривши потенціал цього медіума для більш зрілих і складних історій.
Мультфільми проти лайвекшнів
Уявлення про те, що анімація — це насамперед для дітей, залишається глибоко вкоріненим у масовій культурі, формуючи те, як великі студії виробляють і продають свій контент.
Однією з очевидних відповідей на це стало збільшення кількості римейків улюблених анімаційних класичних творів. Тільки за останні роки Disney випустив понад 15 лайвекшнів — від "Попелюшки" до "Ліло і Стітч" — що переосмислювали їхні класичні анімаційні твори. Ці римейки мали чітку мету зацікавити не лише сім'ї, а й дорослих, які виросли на цих історіях.
Аналогічно, компанія DreamWorks у 2025-му також вступила у цю гру, випустивши лайвекшн "Як приборкати дракона", який критики вже характеризують як перезнятий "кадр у кадр" мультфільм.
Ця тенденція свідчить про тривале культурне упередження, яке асоціює анімацію з дитячою невинністю, а живе кіно вважає більш "дорослим" і "серйозним". Через це анімаційні фільми постійно стикаються з викликом довести, що вони є багатими, універсальним історіями, які можуть досліджувати складні теми та емоції, актуальні для будь-якого віку.
Не для дітей: коли анімаційні фільми спрямовані тільки на дорослих
Водночас існує значна кількість анімаційних фільмів і серіалів, створених виключно для дорослої аудиторії. Ці роботи часто порушують такі теми, як горе, психічні захворювання, політика, війна та екзистенційна криза — що виходять далеко за межі типових дитячих.
Наприклад, "Персеполіс" (2007), заснований на графічному романі Маржан Сатрапі — це історія дорослішання, що відбувається під час Іранської революції та пропонує брутальний, особистий погляд на політичне пригнічення й ідентичність.
Схожим чином "Вальс із Баширом" (2008) — анімаційний документальний фільм про війну, досліджує пам'ять і травму крізь призму війни в Лівані 1982 року.
З більш сюрреалістичного боку — "Аномаліса" Чарлі Кауфмана (2015). Стрічка використовує стопмоушн-анімацію, щоб заглибитися в самотність та емоційну відстороненість.
Є й сучасні приклади в українському кінематографі, коли митці використовують анімацію, щоб глибше передати тему. Українська режисерка Анастасія Фалілеєва створила документальний короткий метр "Я померла в Ірпені". За допомогою анімації вона розповідає про перші дні повномасштабного вторгнення через особисту історію. У роботі вона звертається до теми спогадів, пам'яті та насильства у стосунках.
Ще одна короткометражна анімація — "Моя бабуся — парашутистка" режисерки Поліни Піддубної. У стрічці поєднана документальність та поетичність анімації, сама режисерка досліджує травму поколінь та колоніальне минуле.
І це лише декілька прикладів анімаційних фільмів, що демонструють емоційну та сюжетну глибину, яких може досягти анімація, коли вона звільняється від обмежень "тільки для дітей".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media