Цього року в програмі Каннського кінофестивалю La Cinef буде представлена короткометражна анміація "Моя бабуся — парашутистка" режисерки Поліни Піддубної.
Сюжет переносить глядачів у Таджикистан 1960-х років, де парашутистка отримує дзвінок від своєї онуки з України 2022 року. Це стає початком подорожі між поколіннями через травму, пам'ять та ідентичність.
В інтерв'ю для Суспільне Культура кінокритиня Альона Шилова поспілкувалася з режисеркою Поліною Піддубною про роботу над фільмом, вплив травми поколінь та значнення деколоніального кіно.
Чому ви обрали саме анімацію як форму для розповіді цієї історії?
Як режисерка анімаційних фільмів, я насамперед працюю з жанром анімації. Цей фільм — моя випускна робота з кіноуніверситету Бабельсберга.
Дуже люблю працювати з анімацією, тому що у ній можна створити свій окремий світ, передати різні відчуття, кольори, звуки. Тому вирішила, що саме анімація найкраще передасть цю історію.
Я працювала у техніці 2D, бо саме вона найкраще підходила для фільму. На жаль, ми з командою не могли працювати з архівними матеріалами чи робити зйомки, тому вирішили взяти різні натхнення та реальні ситуації і намалювати їх у 2D.
Як ви поєднували документальність із поетичністю в анімаційному форматі?
"Моя бабуся — парашутистка" базується на життєвому досвіді моєї бабусі та моїй рефлексії на війну, травму поколінь, колоніальне минуле і теперішнє.
Під час роботи над фільмом я думала: як я можу зробити цю історію поетичною? З присмаком магічного реалізму. Тож я розробляла різні образи, які найкраще можуть передати усі ці почуття.
Мої прабабуся та прадідусь були депортовані, потім мої бабуся з мамою тікали, а тепер наступний цикл — Поліна та її досвід війни.
За сюжетом фільму Поліна дзвонить своїй бабусі у минуле. Це дуже цікавий прийом, як ви до нього прийшли?
Під час роботи над фільмом я зідзвонювалась зі своєю бабусею та проводила з нею інтерв'ю. А потім мені прийшла ідея, що у межах фільму я можу зідзвонюватися зі своєю молодою бабусею і вона буде говорити зі мною з перспективи свого юнацького досвіду. Ми будемо бачити її як молоду парашутистку, в якої ще все життя попереду. І вона розмовляє зі своєю онукою, яка проходить через війну.
З одного боку, в нас є стривожена Поліна, яка намагається звернутися до своєї бабусі, переосмислити свою ідентичність і зрозуміти цю колоніальну травму. З іншої — у нас молода бабуся, у якої зовсім інші проблеми: вона займається парашутним спортом, думає, чи виходити їй заміж за хлопця, де їй далі працювати. Мені були важливі ці паралельні історії, і цей перетин феміністичного та історичного.
Чи були у вас реальні записи або спогади, які стали основою для діалогу між онукою й бабусею?
Я проводила дослідження цілий рік. Розпочала з інтерв'ю з бабусею, а потім почалося повномасштабне вторгнення і я це все переосмислила та почала розмовляти з іншими людьми на цю тему, читати різні матеріали.
Запам'яталася моя перша поїздка в Україну після початку повномасштабного вторгнення. Мені було важливо побачити все, що сталося з моїм рідним Харковом, як змінилося життя моєї родини.
І, звісно, поїздка в Центральну Азію. Там я стрибала з парашутом — це був третій стрибок, але на воєнній базі, схожій на ту, де стрибала моя бабуся.
Як змінювалося ваше сприйняття бабусі під час створення фільму?
Коли я зростала, той факт, що мої бабуся та мама — татарки з Таджикистану, був для мене чимось максимально абстрактним. Я ніколи не могла уявити собі: що це за місто таке — Душанбе. Ми туди ніколи не їздили, а мої мама та бабуся не знають ні мови, ні традицій. Так, бабуся іноді готує татарські та башкирські страви, але сама культура та історія не були частиною моєї ідентичності.
Коли я почала розробляти фільм, проводити дослідження, усе стало кардинально змінюватися. Я почала спілкуватися з людьми, які дотичні до цієї культури. Я все життя думала, що моя бабуся — татарка. Якось я назвала її абійка (бабуся на татарській), а вона сказала: я не татарка, я башкирка, називай мене зурнайка (башкирська). І я була здивована, тому що відкрилася ще одна ідентичність.
Під час дослідження я їздила у місця, де жили мама з бабусею, і загалом об'їздила всю Центральну Азію. Але головною зупинкою було Душанбе — місце, де вони жили. Як локація Таджикистан найбільше представлений у фільмі. Мені було важливо це побачити. Я була в пологовому будинку, де працювала бабуся, і загалом у мене вибудувалося зовсім інше розуміння їхнього досвіду. Це перевернуло моє бачення як на мою родину, так і на весь світ.
Чи були у вас референси, можливо, окремі приклади фільмів, під час роботи над "Моя бабуся — парашутистка"?
Я дуже надихалася прикладним мистецтвом Центральної Азії, щоб передати атмосферу гірської природи, кольорів. У таджицьких сценах по кольорах ми орієнтувалися на кольори з атласних тканин, бо вони мають дуже гарні яскраві переходи.
Також на початку я орієнтувалася на композиції у фільмах Параджанова, бо вони дуже театральні та поетичні. Я думала, що ми так само можемо будувати сцени, але потім ми від цього відійшли.
Також я орієнтувалася на гобелени, які побачила у музеї в місті Алмати (Казахстан). У Душанбе я відвідувала місце ДОСААФ, де навчали водити камази чи стрибати з парашутом. Там я відкопала дуже багато архівних фотографій — якраз стрибків із парашутом. Під час роботи над фільмом я на них орієнтувалася: як працює логіка аеродрому, де розміщені літаки.
Як ви бачите роль кіно у процесі деколонізації свідомості?
Вважаю, що воно відіграє колосальну роль, бо кіно — це дуже емпатичний вид мистецтва. Під час перегляду люди переймаються історіями персонажів, відчувають до них емпатію і можуть змінювати свої погляди.
Однією з моїх цілей під час створення фільму було те, щоб люди змінювали свою думку про світ, про історію та російську колонізацію. Щоб після фільму їх більше зацікавила ця тема і вони додатково шукали інформацію.
Я вважаю, що це новаторський твір і він справді особливий. Хочу і надалі розвиватися у жанрі деколоніального кіно.
Тобто ви плануєте продовжувати досліджувати теми родинної пам'яті й жіночої ідентичності у наступних проєктах?
У мене є декілька ідей для наступних проєктів, але якщо говорити конкретно про тему деколоніального кіно — у мене є ідея зробити анімаційну антологію. Вона буде складатися з напівдокументальних історій, де кожен епізод присвячений різним видатним жіночим персоналіям із різних країн та спільнот. Але це складний задум для продюсування, оскільки хочу, щоб для кожного епізоду був новий автор, який буде розповідати історію, пов'язану з її чи його ком'юніті. І щоб цей проєкт охоплював увесь світ — не тільки східноєвропейський простір, а, наприклад, корінні спільноти зі Швеції чи з Таїланду. Щоб відкривалися історії маргіналізованих спільнот та їхні нерозказані історії.
Також у мене в планах зробити наступний фільм про моє рідне місто Харків. Поки роблю для цього дослідження, читаю різні матеріали й намагаюся зрозуміти своє місто.
У своїх дослідженнях я використовую антропологічний метод: багато читаю, проводжу інтерв'ю, споглядаю, намагаюся робити критичний аналіз. І, відповідно, підібрати форму, яка буде зрозуміла та цікава як іноземцям, так і українцям.
Як, на вашу думку, можна підсилити голоси митців з Центральної Азії та Східної Європи на міжнародному рівні?
Зараз я бачу великий інтерес до мистецтва з Центральної Азії. Всі мої знайомі, які є митцями чи активістами, що декілька років працюють у культурному секторі, є дуже успішними. Їхні роботи показують на бієнале і так далі. Оскільки іноземцям дуже цікава ця тема, бо вони про це все вперше чують, і тому дають фінансування.
Якщо ж брати загалом тему російського імперіалізму і трансгеографічних переміщень у Центральній Азії, на Кавказі, у Східній Європі та Північній Азії, то вважаю, що потрібно більше проєктів, більше діалогу. Бо існує дуже мало творів на цю тему, особливо трансгеографічних.
Єдиний твір, який я можу згадати — це "Тигролови" Багряного, бо він пише про цю географію, як герой опинився у Сибіру, і там також згадуються автентичні контексти. Або "Там де закінчується Росія" також добре показує трансгеографічний колоніальний контекст. Такого треба більше, а для цього потрібен діалог. Для нас важко і тригерно його будувати, оскільки у всіх свої травми пов'язані з цією темою.
Чи є у вас побоювання щодо реакції глядачів на політичне послання фільму?
Є багато побоювань та сподівань, що у людей відбудеться переосмислення щодо цієї теми. Я боюся, що фільм не зрозуміють, але за тестовими показами поки що все добре.
Але так, я боюся, що його не приймуть, бо він" занадто сумний" чи "занадто складний".
Дуже хотілося б показувати його не тільки у європейських країнах, а й у Центральній Азії, Центральній та Південній Америці, африканських країнах.
Проте тут також багато залежить від контексту, який є в цих країнах, фестивалів та цензури. Я дуже боюся, що ця робота буде не проходити цензуру, хоча там немає прямих заяв — це родинна історія.
Знайти глядачів — моя найбільша ціль. Я робила цей фільм для того, щоб його дивилися, я робила його для людей. Багато кінематографістів роблять свої фільми як форму власної терапії, але це не мій випадок. Я робила його для того, щоб люди його дивилися і відкривали для себе щось нове.
Чи бачила ваша бабуся фільм? Якою була її реакція?
Так, вона бачила фільм. Я показувала їй весь процес створення — від розкадрування до аніматики. Їй це дуже подобалося і вона завжди впізнавала себе у своїй персонажці. Навіть у тому, як вона зітхає.
Але у фільмі я використовую багато мов, якими бабуся, на жаль, не розмовляє. Оскільки вона все дивилася на маленькому екрані телефона, то багато чого не зрозуміла і не могла прочитати субтитри.
Тому я хочу зробити показ у Харкові, на великому екрані, з субтитрами. І, сподіваюся, тоді вона зможе повною мірою оцінити стрічку.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media