До 15 червня у просторі ДІМ42 ЛКП "Львівське радіо" (Львів) триває лабораторна виставка у трьох частинах "Оригіналом будемо милуватися після", присвячена палеонтології, екології та місцю людини в історії.
Катерина Чорномаз в огляді для Суспільне Культура розповідає про виставку, простір, у якому вона відбувається, та спробує вгадати, чи дійсно кістка Каті Бучацької належить динозавру.
Одного дня художниця Катя Лібкінд зателефонувала Борису Філоненку, куратору виставки, і запропонувала ще одну роботу до виставки, яку він організовував на той час. Львівські голуби не вирізняються галицькою чемністю, зате їхній послід може надихнути на творчість. Результатом тієї розмови стала робота "Послід миру" авторства Каті Лібкінд та Єгора Анцигіна у співпраці з австрійськими голубами та сєвєродонецьким клеєм ПВА. Все серйозно — shit’s real, як то кажуть.
На початку квітня простір ДІМ42, розташований в колишній камʼяниці заможної вірменської родини в центрі Львова, відкрив доступ до першої з трьох частин серії лабораторних виставок "Оригіналом будемо милуватися після". Однією з робіт дійсно стала "картина" із посліду голубів — ду-у-уже далеких родичів динозаврів, які стали головною ідеєю та натхненням для проєкту.
За словами моєї нової знайомої, яку я зустріла на цій самій виставці, тема динозаврів є однією з улюблених у Бориса Філоненка. А ще такі теми, як палеонтологія, екологія, епохи антропоценаНеформальний термін, що характеризує нинішню геологічну епоху, в якій домінує людський вплив. та шосте масове вимирання — сучасний період, одне з найбільших вимирань видів, що є результатом людської діяльності. Про все це куратор "Оригіналу" охоче розповідає на супровідній екскурсії, на яку потрапила і я.
Виставка "Оригіналом будемо милуватися після" рефлексує над вищезгаданими темами, що помітно і з самої назви, натхненної фразою на банерах, які закривають статуї на фонтанах на площі Ринок — "Оригіналом будемо милуватися після перемоги". Тільки в цьому випадку глядач або глядачка може поставити запитання: "А після чого?" Здається, назва чудово передає непередбачуваність майбутнього, для якого сучасні історичні події врешті теж роздробляться на музейно-виставкові експонати, подібно до того, як ми сприймаємо динозаврів чимось напівреальним через їхню віддаленість в історії, а головне — зниклим, вимерлим.
Але правда в тому, що якщо вам сьогодні траплявся голуб (знову ці голуби!), то ви маєте живий доказ не лише існування динозаврів, а й того, що їхні залишки еволюціонували та пристосувались до нового світу. Для них "після" — стан за межею невідомості — не настає, бо вони нікуди не зникли. Щобільше, тим, що вони вижили, динозаври дають нам кілька неочевидних речей для роздумів, зокрема про наш взаємозвʼязок з природою, який ми зухвало продовжуємо забувати, вивищуючись над іншими видами, про власне суспільну ієрархію та про наше післявоєння, якого ми, можливо, боїмося, хоч і на позір прагнемо зараз найбільше.
Перша частина виставки "Я, щиро кажучи, про ящеротазових" ніби натякає своєю пустотливою алітерацією, що зараз буде іронія. Ось цитата з її опису: "Вона [частина] піднімає питання про незручну зустріч з доісторичними істотами: вони підважують усталені картини світу, втручаються в релігійну та політичну уяви, нагадують про вимирання. Хто ми, з усім своїм теперішнім, поруч з кістками та духами динозаврів? Як художникам і художницям вдається побачити динозаврів нашими супутниками в історії Землі, а подекуди і нашими сучасниками?"
Тобто основне повідомлення нам, людям, доволі просте: від долі не втечеш, а те, що людство вважає, ніби воно загнуздало цю долю і тепер керує планетою, виглядає кумедно. Динозаври також колись були найбільшими хижаками, а зараз їхні палеоартніПалеоарт — художні твори, які зображають доісторичне життя згідно з науковими фактами. зображення прикрашають портрети Дональда Трампа та серп з молотом у виконанні Владислава Краснощока. Насильство теж минуще, як і все інше в житті.
Друга частина виставки під назвою "Прогулянки з пластиковими динозаврами" — більш грайлива: вона ніби повертає до дитинства, де будь-яка ймовірність є реальною і ніхто не вимагає точних відповідей. Ця частина простору ніби найбільш наповнена міфами, порівняно з двома іншими.
Кістка динозавра Каті Бучацької з проєкту "Рекорд болю" (з англ. Pain Record, що може означати як "рекорд", так і "запис") містить саме таку грайливість: художниця запрошує глядацтво здогадуватися, чи ця гігантська кістка дійсно те, чим здається.
Певна міфологізація відгукується і з тимчасово недоступного Криму, де величезна скульптура динозавра ("Боротьба бронтозавра з циратозаврами") Сергія Ліхошерстова — інформації про якого достатньо мало, щоб можна було складати міф і про нього — стала неофіційним символом міста Саки, за який тепер, зі слів куратора Бориса Філоненка, борються місцеві жителі після того, як доступ до скульптури був обмежений після приватизації території.
Третя та остання частина виставки "Я б не хотіла викопати кістку" уподібнює митців до палеонтологів, чи то палеонтологів до митців? Куратор таки вдало підібрав цитату для того, щоб описати її: "Помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію". Це слова Михайла Бойчука, який любив поєднувати старі традиції з новітніми підходами. В цьому сенсі "Я б не хотіла викопати кістку" ніби перегукується з першою частиною в тому, що історія завжди веде внутрішній діалог сама із собою — динозаври з сучасними автократами чи митці з відстані століть.
Якщо такі думки здаються до непотрібності заплутаними, то варто глянути на роботу Максима Ходака "Уламки І" та "Уламки ІІ". З вбраних у сірі, музейного "вайбу" паспарту на глядачів дивляться акварелі у вигляді уламків глиняного посуду чи уламки російських ракет. Ви здивуєтесь власній здогадливості, коли одразу помітите, що є що. А якщо здається, що це легко — не відбирайте в себе шанс задуматися над цією роботою. Окрім очевидної гри у вгадування, на думку також спадає здогад, що все, що з нами відбувається зараз, це не просто історія — це майбутні музейні експонати. Тому певною мірою третя частина виставки дає заглянути в обидва часові напрямки — майбутнє та минуле.
Завершивши розглядати усі представлені роботи — а справедлива увага в цьому тексті була приділена не всім — варто звернути увагу на простір ДІМ42, який і сам відчувається як місце археологічних розкопок. Тут і там в стінах видно рівні прямокутники знятого тинькування чи шпалер, діри в стелі та навіть одна розбита стіна. Керівництво простору ухвалило свідоме рішення "відкопати" шари покриття, аби спробувати знайти щось цікаве всередині між перекриттями чи просто розкрити трохи минулого цієї будівлі для відвідувачів. Зрештою, чи дійсно щось є минулим, допоки воно триває в матеріальній формі? Можна дещо пафосно виснувати, що сам простір став одним великим експонатом виставки.
Одна з відвідувачок доречно зауважила написи на стінах, які не пасували до "Оригіналу…". Дійсно, це були написи з попередньої виставки, які вирішили залишити, як залишиться й робота Каріни Синиці "Вони такого не очікували!": за словами Бориса Філоненка, цей розпис на стіні став поселенням найменших археологів, які тільки існують — дітей. Чомусь ми не розцінюємо наші дитячі забавки з багном чи копання лопатками як невинне намагання збагнути сили природи, частиною якої ми також є. Вгадаєте, до якої частини виставки належить ця робота?
Стан камʼяниці, на жаль, поки що заважає розширювати виставковий простір. Поки що другий залишається єдиним поверхом, доступним у будинку на площі Ринок, 42: перший та третій поверхи ще перебувають у дещо аварійному стані та проходять своєрідну археологічну розвідку, розкопки та ремонт. Раніше на одному з поверхів будинку, фасад якого виконано в стилістиці раннього класицизму, було приміщення бухгалтерії міського управління охорони здоровʼя; цікаво, які "археологічні" знахідки залишились на її місці.
А поки ДІМ42 ЛКП "Львівське радіо" облаштовують для відвідувачів та майбутніх виставок, "Оригіналом будемо милуватися після" триває до 15 червня, тому встигніть відвідати цей простір у центрі Львова самостійно чи разом з куратором Борисом Філоненком — остання кураторська екскурсія відбудеться 14 червня.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media